Коханець

Старий не дозволив синові одружитися з білошкірою дівчиною, з цією маленькою повією із Садека.

Образ з’являється задовго до того, коли він наважився заговорити з білою дівчинкою, що стоїть біля поруччя, — тоді, коли він вийшов з чорного лімузина і зробив перші кроки до неї, а вона знала, знала вже тоді, що він відчуває страх.

І ще вона зрозуміла з першої хвилини: він цілком залежить від її милості. А отже, і будь-який інший мужчина, при нагоді, може опинитися в її милості. Окрім того вона знає ще щось: сьогодні, вочевидь, настав час, коли вона вже не зможе уникнути певних зобов’язань щодо самої себе. І що знати про це не повинна ні її мати, ні брати. Затраснуті двері чорного автомобіля вперше і назавжди відрізали її від родини. Відтепер вони не мають знати, що з нею станеться. Чи її заберуть, чи викрадуть, чи поранять, чи збезчестять — тепер це їх не стосується. Ні матері, ні братів. Така їхня доля. І з цього приводу вона могла б розплакатись уже тоді, в чорному лімузині.

Дитина відтепер буде зв’язана лише з цим чоловіком, першим, — тим, хто з’явився перед нею на поромі.

Того дня, у четвер, все відбулося дуже швидко. Він щодня приїздив за нею до ліцею і відвозив її в пансіон. А якось пополудні в четвер він під’їхав до пансіону. І забрав її з собою в чорному автомобілі.

Вони приїхали в Шолен. Зупинилися навпроти бульварів, що прилягають до китайського кварталу в центрі Сайґона. Широка, помережана трамвайними коліями вулиця в американському стилі аж кишить рикшами і автобусами. Щойно минув полудень. Дівчинка втекла з прогулянки, обов’язкової для вихованок пансіону.

Квартирка в південній частині міста. Обставлена, можна сказати, нашвидкуруч: меблі в сучасному стилі. Він каже: меблі вибирав не я. У квартирі присмерк, але підняти жалюзі вона не просить. Її почуття якісь невизначені — без ненависті, без огиди, а це, напевне, і є бажання. Вона не знає. Вона зразу погодилася прийти сюди, щойно він попросив її про це вчора увечері. Дівчинка відчуває, що вона саме там, де їй належить бути, так, саме там. Їй трохи страшно. Здається, все виглядає не зовсім так, як вона собі уявляла, але, вочевидь, саме так, як і повинно бути в такому випадку. Вона уважна до зовнішніх ознак: до світла, до вуличного гамору, в який занурена кімната. А він, він тремтить. Спершу він дивиться на неї так, ніби чекає, що вона заговорить перша, але вона мовчить. Він також завмер, він її не роздягає, він каже, що любить її, любить до божевілля. Він промовляє це тихо-тихо. І знов замовкає. Дівчина не відповідає. Вона могла б сказати, що не любить його. Проте не каже нічого. І раптом розуміє, саме в цю мить, що він не знає її і ніколи її не збагне, що він просто не здатний збагнути міру її гріховності. І хай би як він старався її наздогнати, йому це ніколи не вдасться. Вона все вирішує сама. Перед його незнанням про неї вона раптом розуміє: він сподобався їй ще на поромі. Так, він їй подобається, і все тепер залежить лише від неї.

Вона каже: я хотіла б, щоб ви мене не любили. І хоч ви мене й любите, я хотіла б, щоб ви все робили так, як з іншими жінками. Він дивиться на неї з жахом, питає: ви цього хочете? Вона каже: так. Тут, у цій кімнаті, він почав уперше страждати, він цього вже не приховує. Він каже, що вона ніколи його не покохає, він у цьому впевнений. Дівчина не зупиняє його. Спершу каже: не знаю. Потім дає йому виговоритися.

Він каже, що він самотній, жахливо самотній з цим своїм коханням до неї. Вона відповідає, що також самотня. Але не уточнює, чому. Він каже: ви з ким завгодно пішли б так само, як пішли сюди зі мною. Я не можу цього знати, відповідає вона, я ще ніколи не ходила з мужчиною до нього на квартиру. Дівчина просить його нічого більше не говорити, вона тільки хоче, щоб він робив усе як завжди, коли приводить жінок до себе на квартиру. Благає його зробити все так само.

Він зірвав з неї сукню і кинув на підлогу, зірвав білі трусики і несе її, оголену, на ліжко. Тоді відвертається, сідає на край ліжка і плаче. А вона, вона повільна й терпляча, пригортає його до себе і починає роздягати. Вона робить це із заплющеними очима. Повільно-повільно. Він хоче зробити порух, щоб допомогти. Не рухайся, просить вона. Дай мені. Каже, що хоче сама це зробити. І вона роздягає його. Потім просить його обернутись, і він лягає в ліжко, але обережно, легко, так, ніби боїться її розбудити.

Шкіра має дивовижний запах. Його тіло. Худе, кволе, позбавлене м’язів, неначе тіло хворого, що проходить лікування, безволосе, в ньому немає нічого чоловічого, окрім статі, він дуже крихкий, незахищений, страждений. Вона не бачить його лиця. Вона не дивиться на нього. Вона торкає його. Торкає ніжну оболонку плоті, шкіри, вона пестить золотавий відтінок, невідому новизну. Він стогне, схлипує. Захлинається своєю нестерпною любов’ю.

І плачучи, він бере її. Спершу їй боляче. Але згодом біль зникає, перевтілюється, поступово покидає її, зміщується в бік насолоди, поєднується з нею.

Море, безформне, просто ні з чим незрівнянне море.

Уже на поромі, ще тоді, образ дівчинки поєднався з цією миттю.

Образ жінки в церованих панчохах, що перетнула кімнату. Я нарешті бачу її дівчинкою. Сини і тоді все знали. А донька ще ні. Вони ніколи не говорять одне з одним про матір, ніколи не поділяться тим, що знають і що відділяє їх від неї — останнім, вирішальним знанням про дитинство матері.

Мати ніколи не знала насолоди.

Я й не знала, що від цього йтиме кров. Він питає: тобі було боляче? Я кажу: ні, і він каже, що щасливий.

Він витирає кров, миє мене. Я дивлюся, як він це робить. Таке відчуття, ніби він знову повертається до мене, знову стає бажаним. Я тільки питаю себе, звідки взялася в мені ця сила, щоб чинити наперекір материній забороні. Так холоднокровно, з такою рішучістю. Як вдалося мені «довести цей задум до кінця».

Ми дивимось одне на одного. Він обіймає моє тіло. Питає мене, чому я пішла з ним. Я кажу: так було треба, це як обов’язок. Ми вперше розмовляємо. Я розповідаю йому про двох братів. І кажу, що в нас немає грошей. Більше нічого. Він знає старшого брата — зустрічав його в опійних курильнях в Садеку. Я кажу, що старший брат обкрадає матір, щоб ходити в курильні, обкрадає прислугу, а іноді власники курилень приходили до матері вимагати гроші. Потім розповідаю про землю біля дамби. Мати помре, кажу я, далі так тривати не може. Кажу, що близька смерть матері якось пов’язана з тим, що відбулося зі мною сьогодні.

Я раптом відчуваю, що хочу його.

Він жаліє мене, ні, кажу я, ні, не треба мене жаліти, нікого не треба жаліти, окрім моєї матері. Він каже: ти пішла зі мною, тому що в мене є гроші. Я відповідаю, що хочу його разом з грішми, разом з лімузином і грішми, бо я таким його побачила, і як мені знати, що б я робила, якби все було інакше. Він каже: я хочу забрати тебе, поїхати разом з тобою. Я відповідаю, що поки що не можу покинути свою матір, що я померла б з горя. Він каже: не пощастило мені з тобою, та я все одно дам тобі грошей, не турбуйся. Він знову випростується. Ми замовкаємо.

Гучний міський гамір влітає в квартиру, він зберігся в спогаді — так у фільмі надто гучний звук заглушує все. Я дуже добре пам’ятаю: кімната тьмяна, ми лежимо мовчки, ми в оточенні безперервної міської веремії, кімната вросла в місто, в міський потік. Вікна не мають шибок, тільки штори і жалюзі. На шторах миготять тіні людей, що проходять залитим сонцем тротуаром. Величезні юрби людей. Постійно. Тіні рівномірно посічені жалюзями. Цокіт дерев’яних сабо відлунює в голові, голоси крикливі, китайська — це мова, яку треба кричати, так я уявляла собі мову пустель, це неймовірно чужа мені мова.

Назовні день добігає кінця, це розумієш за шумом голосів і кроків, їх стає усе більше й більше. Квартал розваг значно оживає вночі. І ніч починається зразу після заходу сонця.