Буремні дев'яності

— Ти просто лізеш на рожен, Моррі, — казав він. — Щоб у твоєму віці ставати до вагонетки, треба мати більше здоров’я, ще й добру звичку до того чортового діла.

І тепер, коли трунар Ноа Коутс запропонував Моррісу роботу — вести рахунки та приймати клієнтів, — Дінні сказав, що він знову береться не за своє.

— Буде значно краще, коли ти підеш зі мною на розвідку, Моррі, — умовляв його Дінні.

— Ні, з цим я покінчив, — стояв на своєму Морріс. — Постійна робота й певний заробіток — єдине, чого я хочу.

Він увійшов у курс справ і досить успішно почав допомагати старому Ноа Коутсу, що вже давно слабував. Теслярство, якому Морріс трохи навчився у Дінні, коли вони будували пансіон, стало йому тепер у пригоді. Невдовзі він уже, мов справдешній трунар, знімав мірку з покійників і збивав домовини. Коли старий Ноа помер, Морріс залишився працювати в його вдови.

— От якби я міг відкупити у неї діло, — казав Морріс, — я б ухопився за нього руками й ногами. Похоронне бюро — прибуткова штука, Дінні. Ось куди варто вкласти грошики… коли вони є.

Морріс показав йому всі свої підрахунки, і вони справили на Дінні неабияке враження. Дінні заставив будинок і купив у місіс Коутс її похоронне бюро, домовившись з Моррісом, що той поверне йому гроші, як тільки бюро дасть прибутки.

Звичайно, ставши трунарем, Морріс дивився на це як на; злу іронію долі. Але він радів, що нарешті придбав хоч якесь діло, котре може його прогодувати. І Морріс з головою поринув у роботу, шкріб, мив, фарбував старі, обдерті похоронні дроги, чистив сухоребрих коней і намагався їх відгодувати.

Похоронні процесії часто проходили повз вікна пансіону місіс Гауг, що стояв при самій дорозі, якою одвозили небіжчиків на цвинтар. Попереду їхали дроги, за ними — жалобна карета, за каретою — коляски та бідки, а у хвості, ковтаючи пилюку, пленталася під палючим сонцем ще купка посмучених чоловіків та жінок.

Саллі ледве стримувала сльози, коли бачила, як Морріс, у довгополому пошарпаному сурдуті, в циліндрі з чорною жалобною стрічкою, іде з боку дрог. Якщо ховали дитину, Морріс та візник пов’язували на циліндри білі стрічки і над дрогами тріпотіли брудні, поточені міллю білі плюмажі. Коли ж на вічний спочинок везли юнака або дівчину, плюмажі були з білого впереміж з чорним пір’ям, а труна зсередини оббивалася дешевим білим атласом, що пишними згортками оповивав мерця.

Родичі небіжчика чи рудокопи, що ховали свого товариша, вважали справою честі не поскупитись на витрати і влаштувати те, що вони називали «шикарним похороном». Тоді від Морріса вимагалось так обставити обряд, щоб задовольнити всі забаганки засмучених друзів та родичів, бо це єдине, шо вони могли зробити, складаючи останню шану померлому. Іноді Морріс мав неабиякий зиск від різних додаткових аксесуарів, що відповідали поняттю пишного похорону: дубова труна прикрашалася срібною пластинкою з ім’ям померлого та нікельованими скобами, збільшувалась кількість плюмажів, за дрогами йшли факельники з жалобним крепом на капелюхах.

Тільки одинокі бідняки, що не мали ні друзів, ні родичів, виряджалися на той світ у нефарбованих соснових трунах; та ще євреї, чия релігія вимагала аскетичної суворості останнього обряду. Жінки-єврейки, що приходили опоряджати своїх небіжчиків, робили це дуже обережно, щоб не торкнутися мертвого тіла, коли його обмивали, перед тим як покласти в просту, збиту з дощок труну. Саллі бачила, як вони це роблять. Коли Морріс був дуже зайнятий і не міг прийти додому попоїсти, вона приносила йому обід у сарайчик за його конторою, що водночас правив і за майстерню, і за покійницьку.

Часто Моррісу доводилось працювати навіть ночами, бо в таку спеку не можна було відкладати похорону. Саллі дивувалась, як він може витерплювати гнітючу атмосферу покійницької, оце постійне сусідство смерті. Але Морріс, здавалось, відгородився від усього високою стіною: він набув професійної байдужості трунаря.

Лише один раз бачила Саллі свого чоловіка розгубленим і пойнятим жахом. Це сталося вночі. Саллі сиділа в майстерні, чекаючи, поки він закінчить роботу; Морріс робив труну для дитини, яка лежала тут же, на лаві, під білим простирадлом.

— Зажди ще трохи, Саллі, — сказав Морріс. —Зараз я влаштую цього бідолаху, і ми підемо додому.

Він поклав дитину в труну і раптом скрикнув не своїм голосом. Холодний піт виступив йому на чолі.

— Воно розплющило очі! — охриплим голосом прошепотів Морріс.

— Що ти верзеш! — Саллі підійшла, схилилась над дитиною й побачила, що по її обличчю перебігають судороги.

Вона вийняла дитину з труни і тримала її на руках, поки Морріс розшукав у шафі пляшку з коньяком. Вони розтирали дитину коньяком, шльопали її, відігрівали своїм диханням, а потім Морріс побіг по лікаря. Дитина жила кілька хвилин, але лікар застав її уже мертвою.

Це був страхітливий випадок. Морріс казав, що відтоді він став найобережнішим трунарем у світі. Вже хто-хто, а він ніколи не поховає людини живцем, бодай то чоловік, жінка чи мале дитя. Пізніше Морріс міг жартувати з приводу свого переляку, але Саллі ще довго ставало не по собі, коли вона згадувала, як намагались вони врятувати дитину, роздмухати іскорку життя, що жевріла ще в крихітному тільці.

Великий день настав нарешті для колишнього Хеннана, а нині Калгурлі, коли до його розкішного новенького вокзалу причмихав перший поїзд. Чимало пекучої заздрості та пересудів породило, звичайно, питання — хто дістане і хто не дістане запрошення на урочистий бенкет, що тривав далеко за північ. Це було куди офіціальніше і церемонніше трапезування, ніж весела гулянка на свята в Кулгарді. Олф Брайрлі, як управляючий рудником, ще удостоївся запрошення, але аж ніяк не Сем Маллет і не Тупе Кайло — перші старателі, що відкрили приїск.

Був час, коли в Хеннані не існувало соціальних перегородок. Кожна людина цінувалась тоді за її особисті якості та заслуги, і дружини рудокопів, крамарів, трактирників, зустрічаючись десь на вечірці чи спортивних змаганнях, не замислювались над тим, хто з них важливіша персона. Підтримувати добросусідські взаємини — ось що було найголовніше в цьому маленькому, ізольованому світі.

Перший-ліпший невдаха старатель, у якого сьогодні гуляв вітер у кишенях, міг завтра стати мільйонером, і кожен новачок прагнув чимшвидше ввійти в необтяжливе, вільне товариство приїску. Мало хто претендував на те, щоб його величали «містером», коли всі на рівних правах і з однаковою метою нишпорили по країні, всі ходили бруднющі, неголені, а часто й голодні. Всі знали один одного на ім’я чи навіть на прізвисько, до яких додавалася пара крутих слівець на знак особливої симпатії.

Але в міру того як золотоносні ділянки скуповувались англійськими, іноземними та східноавстралійськими. компаніями і фінансові ділки та їхні агенти, спекулянти й аферисти всіх мастей заповнювали ринок, змінювались і колишні товариські відносини. В готелях грошовиті іноземці почували себе цілковитими господарями, їм треба було всіляко годити, щоб у них склалося добре враження про перспективність приїску. Вони представляли капітал, а з цим не можна було не рахуватись. І власники рудників разом з своїми управляючими мало не лизали їм п’яти. Що ж до рудокопів та старателів, то вони трималися осторонь цих великих персон, не чекаючи від них для себе ніякого добра.

Звичайно, ця відмінність інтересів існувала й раніше. Але в метушні та сум’ятті перших гарячкових пошуків золота, в далеких старательських походах по незнаному краю сірих чагарникових нетрів та диких скель, коли всі залежали один від одного і кожен — від свого напарника, англійські лорди та інші титуловані іноземці охоче відмовлялися від будь-яких претензій на свою вищість. Вони залюбки приятелювали з рудокопами та старателями, коли їм нарівні з усіма доводилось переживати скруту, перебиватися з хліба на воду.

Дінні добре пам’ятав той час, коли лорд Солсбері в молескінових штанях і брудній сорочці працював у поті чола свого, як кожен інший старатель, або, скочивши на бочку, дер горлянку на загальних зборах золотошукачів. І лорд Генрі Локк теж варив собі кашу в котелку та порпався у золотоносній гальці, казав Дінні.