Буремні дев'яності

Саллі гадала, що Калгурла вирішила не залишати її до повернення Морріса. Принаймні так їй здавалось. Час від часу: до намету приходили родичі Калгурли, які принесли сюди Саллі, й вони дружелюбно сміялись та розмовляли, радіючи і з того, що вона вже може встати з ліжка й підійти до них. Пам’ятаючи, як вони ділилися з нею всім, що в них було, Саллі частувала їх кожного разу, коли тільки в неї було їстівне.

Потім вони йшли собі, а Калгурла залишалась, хоча й вона іноді зникала на цілий день до своїх у табір, розташований біля озера.

Калгурла завжди була небалакуча, навіть серед своїх одно племінників, але досить добре розуміла те, що говорила Саллі; Здавалось, її тяжко гнітила розлука з племенем: ночами вона понуро сиділа біля багаття, а вдень, упоравшись з своїмі нечисленними обов’язками, йшла поблукати в чагарях. Відколи її родичі перекочували в інше місце, залишивши її саму, в очах Калгурли постійно горів неспокійний, гнівний вогонь, вона миттю ховалася в повітку, як тільки Фріско, Елі Нанкерроу, Сем Маллет чи Тупе Кайло приходили навідати місіс Гауг і поспитати, чи не потрібна їхня допомога.

— В ті дні й старателі, і рудокопи були справжніми лицарями, — згадувала Саллі. — Не було такого, чого б вони не зробили для хворої жінки. Коли в Маунт-Кетрін особливо жорстоко лютував тиф, а вода вийшла, прибув повнісінький диліжанс з жінками та дітьми, хворими на дизентерію. Чоловіки робили для них все можливе, поїли перевареною водою, прибирали після них. Мені розповідала про це одна з тих жінок. Ви просто не повірите, казала вона, якими уважними і дбайливими няньками показали себе тоді чоловіки. Можна що завгодно валити на перших старателів Заходу: мовляв, вони були і грубіяни, і п’яниці, й думали тільки про горілку та золото. Однак коли мова заходила про жінок — звичайно, білих, — вони поводились бездоганно. Якби не це, бог його знає, що б зі мною було.

Давні друзі по Хеннану не могли пробачити Моррісу, що він кинув тяжко хвору дружину на милість кочівників, їм чудово було відомо, що таке золота гарячка, коли люди, немов знавіснівши і втративши всякий розум, женуться один поперед одного за новими ділянками. Та все-таки, казали вони, йшлося про життя місіс Гауг, і Морріс виявив неприпустиму легковажність, звірившись на чорношкірих. Кочівники запросто могли кинути хвору жінку й утекти, якби запідозрили в неї ту хворобу, що сіє смерть по всій країні. З своєю одноплемінницею вони нізащо не стали б панькатися, особливо в такий скрутний час, коли водойми пересихають, дичини стає все менше і часто доводиться перекочовувати з місця на місце, з неймовірними труднощами добуваючи кожну крихту їжі.

З того, що розповіла Саллі, всі зійшлися на думці, що своїм життям місіс Гауг, очевидно-таки, завдячує Калгурлі. Але яка причина спонукала Калгурлу піклуватись про неї — цього ніхто не розумів. Вона ненавиділа білих, а до того ж тубілка, навіть якщо вона має вагу серед своїх одноплемінників, ніколи не чинить опору волі чоловіків.

Все з’ясувалося, коли Марітана прийшла провідати місіс Саллі разом з своїм чоловіком. Він належав до родової групи, що полювала далі на захід від тих земель, де полювали родичі Марітани, але й ті, й інші були з одного племені. Марітана пояснила, що Калгурла — її мати і що вона завжди буде доброю до місіс Саллі, бо місіс Саллі також була доброю до Марітани.

Марітана тримала на руках кругловидого малюка з золотистою шкірою. Вона дуже пишалася своєю дитиною і була невимовно щаслива, що в неї такий син. Її чоловік, худий літній воїн, не відходив від неї ні на крок і, коли вирішив, що візит до місіс Саллі надто затягнувся, наказав їй повертатися в табір. Він виявляв себе у відношенні до своєї дружини й дитини таким же власником, як і білі чоловіки. Марітана слухалась його з належною покірливістю. Зате на Фріско, немов з мішка, посипалися масні жарти, і він пригрозив, що відлупцює кожного, хто буде в’язнути до нього з питаннями, якої він думки про Марітанине хлоп’я.

В усякому разі, казали старателі, не Моррісу Саллі зобов’язана тим, що не померла в чагарях більш як за сотню миль від людської оселі. А людей вимащували в дьоготь і викачували в пір’я навіть за менші гріхи, ніж таке ставлення до дружини. Проте Саллі не дозволяла ганьбити Морріса. І вона так засмучувалась, коли чула їхні різкі й обурені репліки на його адресу, що старателі зрештою замовкали.

Місіс Моллой сказала їй, що Фріско, Сем Маллет, Елі Нанкерроу й Тупе Кайло вирішили по-своєму побалакати з Моррісом, коли він повернеться. Саллі стала прохати їх не засуджувати чоловіка.

— Ну що ж йому було робити? — палко захищала вона Морріса. — Адже не міг він кинути Кона напризволяще з отим злющим верблюдом. А раптом на старого напали б кочівники! Певне, у мене був тиф, але ж Морріс про це не знав. Я сама в усьому винна: затялася по-дурному — їхати з ним, та й годі. І якби він зоставсь коло мене чи сам повіз мене в Хеннан, я б тільки мучилась, що зруйнувала йому плани, й нізащо б не вижила. Ось чому я прощу вас забути про це й не завдавати Моррісу прикростей, коли він приїде.

— Ваша воля — закон, мем, — відповів Фріско. — Та, слово честі, коли б хтось інший отак повівся з жінкою, як Морріс із вами, наші хлопці добре його провчили б.

РОЗДІЛ XXXVI

Як тільки Саллі більш-менш зіп’ялася на ноги, вона одразу замислилась — з чого ж їй жити? Грошей у неї не було, а користатися й далі ласкою Фріско, Сема Маллета та інших, хто приносив їй воду і їжу, вона вважала просто за неможливе.

А тут іще тубільці. Якщо вона хоче ділитися з ними своїм шматком хліба — це її справа; але ж не можуть рудокопи й старателі, що ставлять їй у комору їжу, годувати і її, й Калгурлу з купою родичів, які й досі вештались навколо табору!

Морріс прислав вісточку через візника, що прибув з Лейк-Дарлота: після того, як він залишив Саллі, їх з Коном спіткало нещастя. Коли Кон сідав на свого верблюда, той приловчився вкусити його за ногу й жахливо покалічив її. Моррісу довелося пристрелити звірюку, а Кона посадити на воза. Кон ще сяк-так правив конем, але про те, щоб їхати в Менанкілі, не могло бути й мови; вони повернулись на дорогу в Дарлот і під кінець місяця добулися до приїску.

Кон страх як намучився з своєю ногою, та зараз вона вже підгоїлась. В Дарлоті вони знайшли розсипище, закілкували ділянку і справи поки що йдуть непогано. Але тут всі балакають про золотоносні жили далі на схід, і вони з Коном вирішили податися днями туди — глянути, що там таке.

Далі Морріс повідомляв, що один тубілець, який привіз з Флет-Рокса партію старателів, розповів йому, що хвора біла місіс вже потрошечку дибає. Здається, хлопець щиро вірить, що це Калгурла вигнала з неї хворобу. А Калгурла, за його словами, повернулася разом з іншими тубільцями, що несли білу місіс, на велике стійбище — по їхньому Кагурларрі.

Морріс сподівається, що Саллі тепер уже зовсім одужала. Він пришле їй чек, як тільки вони з Коном продадуть синдикатові Карнеги свої права на ділянку. Тим часом він радить Саллі брати в борг усе, що їй треба, в крамниці Кіллінгтона. Нед Кіллінгтон ніколи не відмовляє, коли старателеві треба взяти щось у борг, і він, звичайно, буде дуже радий, якщо місіс Гауг виявить йому таку честь.

Містер Кіллінгтон сприйняв Моррісову пропозицію далеко без того захвату, на який чекав Морріс, хоча й цілком поблажливо. Зате він аж розцвів, коли Саллі призналась йому, що має намір відкрити їдальню для старателів у повітці біля свого намету і гадає, що за кілька тижнів купуватиме в нього продукти вже за готівку.

Фріско вважав, що місіс Гауг нема ніякої потреби відкривати їдальню. Вона ще не досить зміцніла, щоб брати на свої плечі таку тяжку працю, та й Моррісу це буде не до смаку. Нехай її не турбує те, що роблять для неї старателі. Морріс сам розрахується з ними, коли приїде, а крім того, кожен з хлопців просто вважає за честь зробити для місіс Гауг все, що тільки може.

— Щиро вам дякую, містер Мерфі, але я цілком здорова, — сказала Саллі. — Мені й так уже ніколи не віддячити Моррісовим друзям за їхню доброту. Та й треба ж щось робити. Якщо я відкрию їдальню, мені одразу полегшає на душі.