Буремні дев'яності

— Може, в Саллі просто дизентерія, — сказав він похмуро. — Вона відлежиться тут день-два і зможе їхати далі. Але якщо це тиф, мені доведеться одвезти її в Хеннан.

Кон сердито вилаявся.

— Ось що значить тягати за собою спідницю в такий похід!

— Все це правильно, — з гіркотою погодився Морріс. — Але ж ти сам казав, що коли в таборі є жінка, тубільців нічого боятись.

Зрештою вони погодились на тому, що Кон поїде далі з верблюдами і пошукає собі або провідника-тубільця, або якогось іншого старателя. Моррісу він залишить одного верхового верблюда й запряжку з возом, щоб той наздогнав його, як тільки зможе.

Поки Кон лаштувався в дорогу, Морріс пішов набрати води. Біля мочара він побачив двох тубільних жінок.

Морріс почав умовляти їх, щоб вони пішли з ним у табір: У нього тяжко захворіла дружина.

Калгурла впізнала його. Вона ненавиділа білих, але знала, що цього чоловіка темношкірим нема чого боятись. Це була літня жінка, мовчазна і похмура; в її очах спалахувала невгасима лють, як тільки вона бачила перед собою чужинця. Але розпач у голосі Морріса і благання про допомогу цього разу, як видно, зворушили її. Вона пішла поглянути на хвору місіс.

Коли Калгурла та молода тубілка прийшли слідом за Моррісом до табору, Саллі лежала непритомна в затінку під кущами і кволим голосом марила про спеку та мух, про жовточереву чорну гадюку, яку вона побачила одного ранку на своїй ковдрі. Ця гадюка й норовистий Конів верблюд наг няли на неї жах.

Морріс змочив їй обличчя холодною водою, яку приніс з мочара, поклав на голову вогку ганчірку. Калгурла та молода тубілка, сидячи навпочіпки, уважно стежили за ним. Коли Морріс пішов до багаття, щоб скип’ятити для Саллі води, Калгурла зламала гілочку акації і почала відганяти мух від її обличчя.

— Місіс дуже хвора? — спитав Морріс з тривогою.

— Егем, — відгукнулася Калгурла.

Морріс приніс борошна, цукру, бляшанку варення й покла усе це біля Калгурли. Побачивши таке багатство, молода ту білка радісно скрикнула, однак Калгурла не відривала по гляду від хворої. Вона продовжувала обережно помахуват гілкою акації, відганяючи мух, і раптом завела якусь дивну монотонну пісню, тиху, як подих вітерця. Вона співала півголосом, без кінця повторюючи ту саму мелодію, заколисливуй ніжну. Гарячкове белькотання хворої припинилось. Саллі заснула. Але Калгурла все співала й співала, помахуючи гілкою з сірим пахучим листям.

Коли Саллі прокинулась, перше, що вона побачила, була, молода тубілка. Саллині очі прояснилися, і вона посміхнулась.

— Мірі, ти? — прошепотіла вона. — Ти прийшла мене доглядати?

Це була не Марітана, але Калгурла сердито щось пробурмотіла, і дівчина квапливо відповіла:

— Егем, Мірі.

За мить по єдиному слову Калгурли вона зникла в заростях чагарів. Невдовзі до табору наблизилось кілька тубільців В руках у них були бумеранги та довгі мисливські списи. Але пронизливий крик Калгурли примусив їх покласти зброю на землю, після чого вони обережно підступили ближче.

З дитячою цікавістю вони з’юрмилися навколо хворої жінки, але Саллі вже знову спала. Калгурла пробурмотіла кілька слів, і чоловіки відійшли. Вони тупцювалися на місці, поки вона пояснювала, що трапилось: як Морріс побачив її біля водойми і попросив прийти до хворої дружини.

Конові раптом сяйнула думка.

— Найкраще, що ми можемо зробити, Моррі, то це забратися звідси, доручивши місіс Саллі тубільцям, — сказав він. — Калгурла догляне її. Ми залишимо їм частину наших харчів. А якщо й ми застрянемо тут, нас обдеруть, мов липку, і взагалі хто його знає, що може статись. Домовся з отим старим, пообіцяй йому хоч місяця з неба, якщо вони доставлять місіс живою і цілою в Хеннан. Це все, що ти можеш зробити. І кращого ти не вигадаєш.

— Господи! — застогнав Морріс. — Я ж не можу її покинути, Коне!

Проте він знав, що коли повернеться до Хеннана разом з Саллі, то Конові доведеться пристрелити злого верблюда і їхати далі самому. А чи ж легко людині справлятися з п’ятьма верблюдами й подорожувати без товариша в цих краях! Провал походу означав і для Кона, і для Морріса цілковите розорення. І, навпаки, якщо їм пощастить, якщо вони знайдуть золото, — всі мрії здійсняться, казав собі Морріс. А він вірив, що золото вони знайдуть. Жоден старатель не повертався з півночі, чи то з Менанкілі, чи з Маунт-Кетрін, з порожніми руками. Як же можна пропустити таку нагоду! І Морріс не встояв перед спокусою. Золота гарячка палила його не менше, ніж тиф палив Саллі, хоч, треба сказати правду, він не знав, що то тиф. Кон запевнив, що в місіс Гауг просто дизентерія.

— Якби це був тиф, — сказав він, — вона б більше марила й була б кволішою. Все, що їй потрібно, — це спокій та переварена вода, і вона скоро оклигає.

Морріс вирішив: якщо Калгурла погодиться доглянути Саллі і плем’я доставить її в Хеннан, то він завтра ж поїде разом з Коном.

Він поговорив з найстарішим у племені, сказав, що зали шить йому харчів і що місіс Саллі дасть їм борошна, цукру, тютюну та вина, якщо Калгурла доглядатиме її, поки вона хвора, і якщо плем’я за один-два дні однесе білу місіс в Хеннан.

Старий погодився, хоч Калгурла сердито зиркала на нього з-під густих насуплених брів.

Саллі чула майже все, що казав Морріс. Вона знала, як лютує Кон через те, що її хвороба затримала їх. Але вона страшенно знесиліла, і її зараз ніщо не хвилювало. Головне — не треба буде рухатись, і це здавалось їй щастям. Щастя й те, що Кон та Морріс поїдуть далі й не будуть нарікати, що всі їхні плани руйнуються.

— Я згодна, Моррісе, — сказала вона стомлено, коли він підійшов до неї розповісти про свій намір. — Так буде найкраще. Ти повинен їхати. Про мене не турбуйся. Нічого зі мною не станеться. Адже ти знаєш — з тубільцями я завжди була в злагоді.

Морріс зрубав кілька тонких дерев, спорудив ноші й покрив їх мішками та ковдрою. Він поклав на них Саллі й показав кочівникам, як треба їх нести. Потім звелів сплести над ношами курінець з гілля акації і постарався розтлумачити Калгурлі, що воду треба кип’ятити, перед тим як поїти нею місіс Саллі, і що на голові їй треба частіше міняти мокру ганчірку. А давати тільки ріденький чай та згущене молоко, коли вона попросить. Наламавши гілок, він підмів землю навколо нощ і сказав Калгурлі, що треба підтримувати чистоту й відганям мух. Калгурла вислухала всі ці настанови у суворому мовчанні.

Потім Морріс, соромлячись самого себе й не дивлячись Саллі у вічі, підійшов до неї попрощатись.

— Просто серце кров’ю обкипає, люба, що я кидаю тебе саму, — поцілувавши дружину, сказав він таким голосом, ніби ще остаточно не вирішив, що йому робити. — Але ж ти знаєш, які в нас справи. Всі надії тільки на цей похід. Я б нізащо тебе не покинув, коли б ти була серйозно хвора, але Кон запевняє, що це просто дизентерія. За кілька днів ти одужаеш. А нам треба поспішати. Скоро всі водойми по дорогах на північ пересохнуть, і зрештою ми прогавимо своє щастя, якщо не доберемося до місця, відкритого Смітом, раніше, ніж він роздзвонить про свою знахідку всім зустрічним старателям.

— Авжеж, авжеж, — Саллі силкувалася говорити бадьоро й весело, хоч їй важко було навіть язиком ворушити. — Мені дуже прикро, що я тебе так підвела. Повір, Моррісе, я б ніколи собі не простила, якби зірвала вам цей похід.

РОЗДІЛ XXXV

Саллі не знала, скільки часу вона, хвора й безпорадна, пролежала в таборі кочівників. Як тільки Кон та Морріс поїхали, з чагарів вийшло все плем’я й розташувалось поблизу її курінця. Саллі могла тільки здогадуватись, що багато днів спала майже безпробудно і, мабуть, іноді втрачала свідомість.

Вона невиразно пам’ятала, що їй було приємно лежати нерухомо, замість того щоб плестися під палючим промінням сонця, знемагаючи від нестерпного головного болю та різі в шлунку; вона раділа, що вже не треба правити величезними незграбними верблюдицями й бачити, як Кон лупцює свого норовистого верблюда, що біля неї невідлучно сидить Калгурла або якась інша тубілка, відганяє мух, прикладає їй до голови мокру ганчірку, подає напитись.