Буремні дев'яності

Саллі залюбки накрилася б тонкою вуаллю, яку вона в курні гарячі дні накидала на свій капелюшок, але тоді гірше було б видно, що робиться на сітці грохота. До того ж вуаль не могла захистити її від пилюки, що проникала навіть крізь : одяг. В очах, вухах, ніздрях і роті — скрізь було повно цієї тонкої рудуватої пудри, що здіймалась під ударами кайл та лопат, огортала грохот, хмарою висіла в повітрі.

Але раз чоловіки працюють так наполегливо, вона теж не може сидіти без діла, казала собі Саллі. Морріс і Кон запевняли, що й вона вже захворіла на золоту гарячку і через те не розгинає в роботі спини. Саллі не перечила їм, не говорила, що, на її думку, золото не варте того, щоб заради нього отак оце мучитись. І все-таки нудне вистоювання біля грохота до певної міри винагороджувалось, коли Саллі могла крикнути: «Є!» — а потім дивитись, як Морріс та Кон кидають свої лопати чи кайла і чимдуж мчать до неї.

Поки Кон їздив у Кеноуну, Саллі витрясла найбільший: самородок з усіх, які вони тут знайшли. Морріс так зрадів, що кинувся цілувати її, і цілував доти, поки піт і пилюка змішались на їхніх обличчях. Потім вони, радіючи, мов діти, побігли в табір, щоб зважити самородок. Коли з’ясувалось, що в ньому вісімдесят п’ять унцій, Морріс оголосив: на сьогодні годі працювати, треба відсвяткувати подію — помитись, а потім вилежуватись у холодку до кінця дня.

Кон повернувся надвечір. Але він був не сам. Слідом за ним тяглася нескінченна валка верблюдів, вершників, возів та піших старателів з Кеноуни. Побачивши це, Морріс почав сердито лаятись. Ховаючи очі, Кон одразу ж покаявся, що він напився й виляпав геть усе чисто, і тепер сюди хмарою посунули люди.

Не треба було пояснювати, чим це загрожує. Скоро землю буде закілковано в усіх напрямках, і Кон та Морріс уже не зможуть добувати розсипне золото, як збирались, перш ніж узяти право на розробку руди. Щоправда, перед від’їздом з Кеноуни Кон побував у конторі інспектора і зробив заявку на ділянку, яку вони вже закілкували, але було мало надії на те, що їм дозволять користуватися цією ділянкою, поки старателі не перетрусять усі розсипища.

РОЗДІЛ XXXII

Між Коном та старателями, яких він привів, одразу почалися непорозуміння. Не минуло й кількох днів, як учасники цього походу прислали делегата, і той звинуватив Кона та Морріса в тому, що вони захопили більше землі, ніж дозволено, і приховали розсипне золото, не зробивши на нього заявки. Після цього старателі повалили валом на ділянку й закілкували її аж до самої траншеї, де, за твердженням Кона, починалась знайдена ним жила.

В нестямі Кон схопив рушницю й погрожував застрелити кожного, хто тільки спробує шукати розсипище на його землі. Морріс ледве угомонив старого. Було послано по інспектора. В неділю зранку відбулися бурхливі загальні збори, на яких інспектор виніс рішення на користь старателів.

Це означало, що заявки на розсипища можна робити вздовж усієї лощовини, а також на прилеглій до неї низині. Кон та Морріс зберегли за собою лише нерозроблену ділянку кряжа і втратили багатообіцяючі розсипища біля його підніжжя.

Кон не міг примиритися з тим, що в нього відібрали цю землю. Він злостився на старателів і всіляко їм мстив; нікому не дозволяв користуватися своїм опріснювачем, посилаючись на те, що, мовляв, апарат дуже малий і води вистачає тільки для нього самого з напарником та їхніх коней. Це була правда, але відмова ще більше настроїла всіх проти Кона. Один із старателів поставив свій опріснювач на березі озера й почав продавати воду в Коновій Лощовині, як вони назвали це місце.

Морріс продовжував працювати на ділянках з розсипним золотом, залишених йому та Кону, і на ділянці, яку вони закілкували для Саллі; але Кон вештався без діла, накидаючись з лайкою на кожного, хто траплявся йому під руку. Він ніяк не міг заспокоїтись і побороти в собі ворожість до людей, які захопили розвідану ним землю. Спершу декому щастило: вони знаходили самородки вагою від десяти до сімдесяти унцій. Але більшість старателів невдовзі повитягали свої кілки й пішли в інші місця, вирішивши, що в Коновій Лощовині золота майже немає і лише два-три чоловіки зможуть добути щось путнє біля старого річища.

Коли в них знов кінчалися харчі, в Кеноуну поїхала Саллі. Морріс боявся залишати Кона самого, щоб той тут ще чогось не накоїв. Він прикинув,, що Саллі встигне повернутись до вечора, якщо виїде удосвіта.

Було дуже заманливо і приємно вибратися з табору, де не припинялися сварки між Коном та старателями через оті злощасні розсипища. Морріс показав себе молодцем, думала Саллі: весь час наглядав за Коном і не давав йому встряти у бійку з старателями, коли ті знаходили золото.

Морріс зумів побороти свою вдачу. Він залишався спокійним і бадьорим, незважаючи на загальну недоброзичливість до нього та Кона. Він не звертав уваги ні на похмурі погляди, ні на образливі репліки. Зате Кон без угаву кричав: «Грабіжники, злодії, мерзотники!» — коли Сем Мак-Гін чи якийсь інший удачливий старатель проходив мимо. Якось увечері Мак-Гін зі своїми дружками заявився до Кона, і старому було б непереливки, якби Моррісу не пощастило втихомирити гостей.

— Це в нього від сонця, хлопці, — сказав Морріс. — Він просто не при собі. Не тямить, що ляпає. Тож не станете ви бити хворого старигана!

— Все це дуже добре, — пробурчав Мак-Гін. — Але ми не дозволимо йому обзивати нас. Ви обидва хотіли обдурити старателів, приховати розсипища. Ми діємо по праву. І ви це знаєте. Якщо він не заткне пельки, ми його потуримо з табору, аж загуде.

Після цього Кон прикусив язика й став поводитися тихше, обачніше. Він розумів, що старателі справедливо обурюються з його словоблудства. Вони могли пробачити йому спробу обійти закон, але не його злість на товаришів, коли ця спроба провалилась. Кон був сам собі винен, що все розляпав і привів їх у лощовину, і саме це йому найбільше й пекло. Морріс казав, що тепер пізно плакати та махати руками, все одно нічого не вернеш. Коли розсипне вичерпається і вони з Коном дістануть право на розробку руди, можна буде продати ділянку хоча б за кількасот фунтів.

Саллі, не поспішаючи, їхала майже непомітним слідом, залишеним колесами на глинистій землі, і з насолодою вдихала ранкову прохолоду. Вона не боялась збитися з дороги, хоч придорожніх стовпів не видно було протягом багатьох миль у цій випаленій сонцем пустелі. Морріс попереджав, що коли їй дорогою зустрінуться афганці або тубільці, нехай вона спокійно їде далі, не звертаючи уваги на те, що вони казатимуть чи робитимуть. Тубільців Саллі не боялась, зате в душі молила, аби не зіткнутись віч-на-віч з караваном верблюдів та їх смуглявими погоничами.

Але за цілий ранок вона не побачила жодної живої істоти, окрім ворон, що кружляли високо в блакитному небі. Й лише коли вола вже наближалась до міста, її обігнало кілька старателів, які на велосипедах поспішали до Кеноуни. Вони здивовано подивились на жінку, що самотньо сиділа на біді, поганяючи закурену білу шкапину, шанобливо кинули їй: «Доброго ранку, місіс» — і покотили своєю дорогою.

Трохи згодом вона наздогнала старого чоловіка, що ледве плентався по дорозі з важким клунком на спині, з ніг до голови обвішаний старательським спорядженням; Саллі зупинила кобилу й запропонувала підвезти його.

— Чи не ангела мені бог послав? — посміхнувся старий. Він поклав на біду свій вантаж і заліз сам.

Він іде на північ, розповідав старий, примостившись біля Саллі на дошці, яку Морріс прилаштував для неї замість сидіння. Почався великий похід до Лейк-Дарлота. Там у нього є давній товариш, і цей товариш переказав, що не можна гаяти часу. Як його звати? Та чи не все одно! А втім, може, леді й чула щось про Гаррі Лободу? Так його прозвано відтоді, як він трохи не дав дуба і примудрився втримати душу в тілі тільки завдяки тому, що жував лободу. До табору приповз увесь заляпаний зеленою жуйкою. За це хлопці отак його й охрестили, а він благословляє той бур’янець, що врятував йому життя. Якщо поталанить забагатіти в Дарлоті, додав старий, він ніколи не забуде дня, коли, смертельно стомлений, з розтертими ногами, пішки тягся до Кеноуни, а місіс Гауг люб’язно його підвезла.