Буремні дев'яності

З донощиками так тільки й треба робити, казали вони. Робіне хотів, щоб трьох людей повісили тільки за те, що він має зло проти них.

А йому потрібні ті чорношкірі, як і Міку Джеральду. Ніхто не перечить, Робінса гарненько нагріли — вихопили з-під носа цінну ділянку, яку він уже закілкував; але ж май клепку в своїй макітрі й роби заявку вчасно, як тільки поставив кілки, бо інакше вхопиш патоки шилом.

— Старатель повинен знати закони приїсків і вміти користуватися ними, якщо він хоче вдержати ласий шматочок, — сказав Дінні. — Закон мов дишло. Пригадуєте, як Карр-Бойд та Білл Адамс потурили Спікмена та Райєна з Двадцять П’ятої Милі?

Деякі старателі посміхнулися, інші похмуро лайнулись.

— То був наймерзенніший грабіж, про який я будь-коли чув, — рішуче сказав Сем Маллет.

— Але Карр-Бойд все ж таки залишився, — гмукнув Тупе Кайло.

— То ти правду сказав, Сем, — задумливо покурюючи, відгукнувся Дінні.

— Спікмен, Райєн та ще один хлопець — Еріксон — виступили на розвідку з Південного Хреста. Це було в дев’яносто другому році, ще до відкриття приїсків Бейлі. Вони знайшли золото в Улларінзі, а потім і далі, на Двадцять П’ятій Милі. Та перш ніж робити заявку, надумались обстежити довколишню місцевість. І от одного ранку помітили верблюда з якимсь вантажем на спині. Навели на нього бінокля — коли то не вантаж,, а людина. Наздогнали верблюда і бачать: з горба на мотуззі звисає доктор Шнейдер. Чоловік уже хтозна-відколи не пив, не їв, і йому, щиро кажучи, залишалося три чисниці до смерті. Але Спікмен з товаришами відходили його, і Шнейдер розповів їм про похід на ділянку Бейлі.

Він сам, Адамс та Карр-Бойд були на Мерчісоні, коли прийшла звістка про похід; вирішили негайно їхати в Кулгарді. Але виникла маленька сварка, і Адамс та Карр-Бойд поїхали вдвох, без Шнейдера. Шнейдер рушив услід на верблюді, проте невдовзі загубив їхні сліди.

Коли Спікмен та Райєн подалися в Південний Хрест робити заявку, Еріксон і доктор Шнейдер вирішили пристати до партії старателів, що прибула з Кулгарді. Їм теж закортіло глянути на ділянку Бейлі. І на кого ж там напоровся Шнейдер? На Карр-Бойда та Адамса! Він почав вихвалятися перед ними, що знайшов золото, що Спікмен та Райєн їдуть зараз у Південний Хрест зареєструвати чудову знахідку на Двадцять П’ятій Милі.

Карр-Бойд моргнув Адамсу, і, поки він сам забивав баки Шнейдеру, Адамс дав дьору на верховому верблюді, обскакав Спікмена та Райєна й зробив заявку на їхню ділянку раніше, ніж ті встигли дістатись до Південного Хреста. Цю справу розглядав інспектор Фіннерті і, згідно закону, мусив вирішити її на користь Адамса. Та коли Карр-Бойд зажадав свою частку, Адамс послав його під три чорти.

— Живуть же такі падлюки, — буркнув Сем.

— Чудеса — рота роззявиш, — підтакнув Тупе Кайло.

— А я б такого розумаку на лопату та живцем у вогонь — і квит, — докинув Педді Доу.

— Чого ви розходились? — засміявся Фріско. — Всі засоби добрі, коли людина шукає золото, аби не чіплявся закон.

РОЗДІЛ XXVII

В ці пекельні літні місяці, коли повсюди лютував тиф і люди гинули без води, обурення проти афганців дедалі зростало. У безводному краї, де життя людей і тварин залежало від нечисленних озерець та мочарів, забруднювати воду було злочином. Однак, просуваючись глухими путівцями, афганські погоничі верблюдів ставали на ночівлю біля водойм, і кожна пилова буря змітала у воду купи покидьків з їхнього табору. Та й не тільки це: було відомо, що афганці купаються і миють ноги в тій воді, яку змушені пити старателі.

Дінні з гнівом розповідав про це, коли повернувся з походу на Дев’яносту Милю.

— Поки дороги не захарастили афганці з верблюдами, можна було йти куди завгодно і бути спокійним, що вода, яку ти п’єш, чиста й здорова, навіть коли її небагато. Тепер же це часто-густо просто рідкий гній. А пити її доводиться — іншої нема. Афганці кажуть: воду дає аллах, — і вони використовують її для обмивання, як того вимагає їхня релігія, їм зовсім байдуже, коли після них залишається загиджена вода і її потім питиме якийсь християнський собака, хоч самі вони нізащо не стануть ні пити, ні їсти того, до чого ми торкнулися пальцем.

— Треба з цим якось покінчити, — погодився Морріс. — Джім Шеррі розповідав мені днями, що коли він добувся до скель, приблизно за шістдесят миль від Мензіса, де, він знав, була вода, то побачив там трьох афганців, які прали білизну в найкращій водоймі. Він почав умовляти їх, намагаючись пояснити, що вони ж можуть набрати води в якусь посудину і прати собі скільки завгодно десь збоку, а не в самій ковбані. Але ті підступили до нього всім гуртом і одвели його до іншої ковбаньки, де було так мало води, що не вистачило б навіть напоїти коня. При ньому не було зброї, а то б він не скорився. А потім вони поставали неподалік і почали вимахувати револьверами та жбурляти в нього каміняччям. Довелося йому тікати. Він подався в Мензіс, гукнув кількох хлопців і повернувся з ними назад. Та афганців уже й слід прохолов.

Фріско сердито вилаявся.

— Хотів би я бачити, як би клятий афганець відігнав од ковбані мене або надумався мити ноги в тій воді, що мені пити! — сказав він.

— Пару тижнів тому один фургонник приїхав із Джеральдтона, — докинув Сем, пихкаючи люлькою. — Теж каже, що вода в загаті між Джеральдтоном та Муллева ні к бісу тепер не годиться. Афганці купали в ній своїх верблюдів, а в тих спини геть-чисто в лишаях та коростяних болячках. Така смердота довкола — підступитися гидко.

—— Ми з Семом якось спробували наставити їм носа, — встряв у розмову Тупе Кайло. — Стояли тоді табором миль за п’ятдесят від Фініша, але там була непогана ковбаня. Коли бачимо, якийсь афганець полоще в ній свого паршивого верблюда, їй-бо, пристрелили б його, та ні з чого, не мали при собі ніякої зброї. Тоді ми шмат солоної свинини на палицю та й підвісили її над ковбанею, — афганцям і зась до води, бо їхня релігія забороняє їм брати в рот те, чого торкалася свиня. Але афганців було мало не з десяток, а нас тільки двоє. Вони погрожували, що зв’яжуть і застрелять кожного старателя, якого заскочать на такій капості.

— Господи! — вигукнув Фріско. — Невже, ми будемо все це терпіти?

— Афганці страшенно знахабніли, — забуркотів Янкі Набрида. — Додумались ще до такого штукарства — красти верблюдів. Скажімо, пропав у когось верблюд — заявляється афганець і враз: «Давай гроші, знайду твого верблюда». — «Гаразд, — каже ста’ратель, — знайдеш верблюда — матимеш два фунти». — «То віддай поки що гроші крамареві, — торочить афганець, — а я піду шукати». Він іде й за кілька годин приводить верблюда, бо сам же його прив’язав десь у чагарях.

— Щира правда, — сказав Дінні. — 3 недавнього часу наче пошесть яка пішла — всі верблюди навколо Кулгарді один за одним почали щезати. І афганці за кожного вимагають винагороду. Старателі, які поверталися з чагарів, казали, що бачили там багато прив’язаних верблюдів, і це їх страшенно дивувало.

— Гаррі Вернон зупинився з своїми верблюдами на Третій Милі. Наступного дня два з них мов провалились крізь землю. Він обнишпорив усю місцевість на тридцять миль довкола. А потім у солончакових заростях біля Маунт-Берджесу зустрів старателя, і той сказав, що бачив, як афганець вів двох верблюдів у напрямку водопою Кетл-Свомп, Гаррі подався їхніми слідами і знайшов своїх худобин: вони були живі-здорові й стояли прив’язані в таборі афганців. Ті відмовились повернути верблюдів: мовляв, один з них покусав їхнє верблюденя.

Афганці зажадали відшкодування. З войовничими криками обступили Гаррі, але покусаного верблюденяти йому не показали. Гаррі був без зброї. Афганці недвозначно дали зрозуміти, що вони з ним зроблять, якщо він їм не заплатить; вони й справді могли його порішити, і жодна душа про те не дізналася б. Гаррі віддав їм ті кілька соверенів, що були при ньому, й вони його відпустили. Повернули також і верблюдів, але Гаррі каже, що це востаннє він ходив у табір афганців без зброї, — більше такого з ним не повториться.