Буремні дев'яності

Але потім, коли вони поїхали на село і Морріс признався, що він радий цьому — «тепер вона знову належатиме тільки йому», — Саллі вирішила, що, може, леді Робінсон казала й правду.

Яке горе, яке розчарування принесла йому земля! Спершу він був дуже щасливий, що володіє тисячами акрів. Таких маєтків, казав він, немає ні в кого в Англії. Звичайно, він розумів, що тут все треба починати на голому місці й докласти багато праці, але нестача води та робочих рук, необхідних для розчистки ділянки та будівництва приміщень, доводила його до відчаю. А того, що жити вони мали у звичайній халупі з неструганих дощок, він уже зовсім не міг перенести.

І от Морріс вгатив силу-силенну грошей у матеріали для спорудження пристойного будинку, не послухавши Саллі, яка радила йому спершу полагодити обори для худоби та насипати загати для води. Саллі знала, що треба робити. Адже все її життя проходило серед людей, які.боролись за освоєння нових земель. Морріс був дуже задоволений, що Саллі допомагає йому, але волів господарювати по-своєму.

В цьому й було все лихо. Він ніяк не хотів зрозуміти, чому не можна на тваринницькій фермі у майже первобутній країні господарювати, приміром, так, як на півдні Англії. Його помилка була в тому, що він став нукати на пастухів та наймитів замість того, щоб прислухатись до них і ставитись просто, по-товариськи. А це ніколи до добра не доведе, особливо коли люди краще за тебе знають своє діло. Навіть тесля й пічник утекли; не закінчивши роботи.

Першого ж року Морріс втратив майже всю худобу. Посуха та спустошливі наскоки тубільців немало цьому сприяли. Він робив все, що міг, аби врятувати худобу, та було вже запізно. Пізно було рятувати й саме Бунгарра. І ферма, і всі пов’язані з нею турботи йому вже давно остогидли, а боротьбі з посухою та боргами, які дедалі зростали, не видно було кінця-краю.

Найкраще, що Морріс міг зробити, — це продати рештки свого господарства. Щоправда, виручив він лише кількасот фунтів. Але й це його щастя, казали люди, хоч вівці й ферма в Бунгарра обійшлися батькові Морріса у кілька тисяч фунтів, коли він їх купував.

Саме тоді всі кинулись на приїски в Південному Хресті. Цілком природно, що й Морріс ухопився за цю нагоду нажити великі гроші. Його батько страшенно розгнівався, дізнавшись, що син продав землю і збирається спекулювати на акціях золотих рудників. Мені коштувало цілого багатства, казав він, дати Моррісу можливість спробувати щастя в колоніях; але раз так, нехай віднині розраховує тільки на себе. Жодного пенні він од мене більше не одержить.

Саллі розуміла, що в минулому Морріса було щось ганебне, за що його й послали в Австралію. Сер Уїльям Робінсон у листі до її батька натякав на це. «Юнак дещо пустився берега, захоплювався азартними іграми і взагалі марнував життя», — писав його превосходительство. Принаймні щось у цьому дусі.

Але Саллі вважала нерозумним винуватити Морріса за невдачу з фермою чи за те, що він вклав гроші в рудники компанії «Фрезерс». Зроблена йому пропозиція здавалася цілком прийнятною: вона обіцяла посаду й дивіденди. Але робота, на жаль, виявилась тільки тимчасовою. Тепер Саллі підозрювала, що це була просто приманка, аби спонукати Морріса вкласти гроші у приїски. Коли рудники закрились, сплата дивідендів припинилась і Морріс опинився біля розбитого корита без копійки грошей.

Саллі розуміла: треба було щось зробити, зробити негайно, а то їм доведеться або помирати з голоду, або ж старцювати. Морріс відкинув її намір пустити в дім постояльців, — і чути про це не хотів. Але їй ніяк не щастило розворушити його, вивести із стану тієї понурої апатії, в яку він поринув, і тому вона була змушена не порахуватися з його бажаннями і здала кімнату Олфу Брайрлі та одному банківському клерку, якому жити в готелі не дозволяли кошти.

Згодом вона перенесла два порожніх сараї на своє подвір’я, за будинок, і розквартирувала там ще кілька чоловік. В одному поселився Дінні Квін у парі з гірником, її пансіон процвітав, незважаючи на застій.

Саллі усміхалась, пригадуючи ті часи. Як їй ломило спину й боліли всі кісточки, хоч вона постійно запевняла Морріса, що готувати обіди й клопотатися господарством, заробляючи гроші, для неї просто розвага! Вона намагалась бути веселою і жвавою, щоб вдихнути бадьорість в нього. Може, він ще й досі сердиться за те, що вона взяла тоді все в свої руки і довела, що здатна прогодувати їх обох? Щоправда, за цією тяжкою працею вона дуже огрубіла і втратила колишню привабливість. Стала такою собі звичайнісінькою маленькою хазяйкою готелю, ощадливою і навіть скупою. Лише за останні тижні у Фогарті, серед людей, які хвалили її та лестили їй, вона відчула, що до неї частково повертається її вроджена життєрадісність. «Повітря на приїсках іде вам на користь, голубонько, — казала місіс Фогарті. — Ви наче помолодшали на кілька років, відколи сюди приїхали. І, як мені здається, навіть поповніли. У вас такі ямочки й такі лукаві оченята, — нізащо не повірю, що ви не були в свій час великою пустухою».

А може, Морріса саме оце й турбує, може, йому не подобається, що вона погарніла? Чому він так намурмосився, коли побачив, що вона розмовляє з рудокопами в їдальні Фогарті? І ото так розсердився на грубуватий жарт Білла Фогарті? Її втішала думка, що як там не є, а Морріс ще любить її, хоча й зустрів досить непривітно й так довго тягнув з приїздом.

Саллі не простила йому цієї образливої затримки. Вона вважала, що Морріс і досі їй нічого як слід не пояснив і нехай не прикидається, ніби й гадки не має, в яке скрутне становище вона потрапила через його недбальство. Обурював її і зверхній, зневажливий тон чоловіка.

— Ти заплатив по моєму рахунку, Моррісе? — спокійно спитала вона.

Морріс мовчав. Тоді Саллі сказала:

— В такому разі ми перед ними нечесні. За моє столування та житло ми заборгували містеру й місіс Фогарті, за моїми підрахунками, до двадцяти фунтів. Навіть коли б я взяла з них гроші за свою працю, ми все одно лишилися б їм винні кілька фунтів. Учора ввечері ти грав у карти, Моррісе. На карти в тебе гроші знайшлися, отже, ти міг би заплатити й містеру та місіс Фогарті. Чому ти цього не зробив?

— Послухай, Саллі, якщо ти гадаєш, що я дозволю тобі гризти мене, — роздратовано вигукнув Морріс, — то ти дуже помиляєшся! — Він стьобнув коней, і вони рвонули вперед, збивши на дорозі руду пилюку, яка, ніби туман, огорнула перевантажену чотириколісну повозку, — Ще раз почую щось подібне, і я відішлю тебе назад у Південний Хрест.

— Ні, Моррісе, — сказала Саллі, і в її очах майнула прихована посмішка, — ти не відішлеш мене назад у Південний Хрест. Ти мене нікуди не відішлеш. Я поїду туди, куди захочу.

Містер Гауг здивовано глянув на неї. Ніколи ще Саллі не розмовляла з ним таким тоном, ніколи так рішуче не відкидала його права вирішувати все за неї. Вона й раніше виявляла іноді впертість і робила по-своєму, наприклад, у Перті, коли вони тільки одружились, а потім у Південному Хресті, коли вона взяла постояльців у їхню вбогу чотирикімнатну халабуду. Але при цьому вона завжди була з ним така улеслива й ніжна, ніби відчувала провину, що не догодила йому, і намагалась її спокутувати.

В найтяжчі хвилини їх спільного життя, пригадував Морріс, Саллі завжди була стійкою і відданою йому. Ніколи вона не дозволяла йому картати самого себе за ті нещастя, що звалювались на них. Ніколи не давала приводу пожалкувати про той нестримний романтичний порив, що поєднав їх. І він ніколи не сумнівався в її незрадливості, навіть у той швидкоплинний період, коли їй так подобалось зображати з себе метелика, що пурхає по світських вітальнях англійської колонії в Перті. А як його вразило, коли він побачив, що вона принадна й для інших мужчин! Може, Саллі й бувала трохи необережна, але завжди ставилась до нього з тим наївним обожнюванням, яке допомагало йому забувати про те, що його власні батьки дивляться на нього як на паршиву вівцю і ледацюгу. Що ж це зараз найшло на Саллі? Чому вона з ним так розмовляє? Чи не розлюбила вона його? Невже його довга відсутність і вдавана байдужість до неї вразили її так глибоко, що вона охолола до нього?