Буремні дев'яності

Саллі призналась, що не згодна з Лорою і не вважає, що молодим заміжнім жінкам не можна й поговорити з такими особами. Вірно, вона не заперечує, це просто жахливо, що ота задумлива брюнетка Ніна чи ота граціозна й така жвава Лілі змушені коритися грубим пестощам зовсім незнайомих мужчин, заробляючи гроші для мадам Марсель, та все-таки дівчатка не здаються нещасними.

Белл виглядає міцнішою і витривалішою за Лілі, вона більше годиться для своєї професії. До того ж вона — вродлива жінка, світловолоса й рум’яна, з небесно-блакитними очима й пишними грудьми — англійка, і дуже цим пишається. Живе у мадам лише до тих пір, поки настягається на свій дім. Один з її клієнтів обіцяв допомогти їй, як тільки мадам її відпустить. Берта — німкеня, затуркана й тиха, одне око в неї трохи косить.

Лілі запевняла, що мадам ставиться дуже добре до своїх дівчат; одна з них уже вийшла заміж за багатого золотошукача. Мадам загрібає багато грошей, через кілька років вона хоче закрити свій заклад і стати благопристойною жінкою; обіцяє підшукати усім дівчатам добрих чоловіків — при умові, щоб кожна відпрацювала на неї три роки. На приїсках так мало жінок, що знайти чоловіка — досить легка справа.

Лілі заявила, що вона особисто не має наміру вдруге виходити заміж. У неї був чоловік, оперний співак, і він покинув її, коли їй не сповнилося навіть двадцяти років. Вона нічого не вміє і заробляти свій шматок хліба здатна тільки так. Вона очікує того часу, коли сама зможе обирати собі коханців, і сподівається умовити якогось збагатілого старателя одвезти її назад у Париж.

«Дурненька, це вона розраховує на Фріско Джо, — пригадала Саллі слова Белл. — А Фріско навіть не згадає про неї, якщо розбагатіє».

Лілі тоді лише усміхнулась і байдуже махнула рукою.

— Не він, то інший! — вигукнула вона.

— Послухайте, дівчатка, — різко урвала мадам. — Не слід говорити про клієнтів при наших молодих гостях.

Це було статечне і добропристойне чаювання, з розмовами про погоду та про цю дивовижну незвідану країну, з обуреними вигуками на адресу темношкірих дикунів, які, буває, ходять, нічим не прикривши своєї наготи, з гіркими скаргами на нестачу води та неможливість навіть скупатись. Лілі наочно показала, що таке старательське купання: вона набрала в рот води, побризкала собі на руки, а потім мокрими долонями потерла обличчя та шию.

— Отак найкраще! — вигукнула вона, коли всі засміялися з її пустування.

Поговорили й про останній похід золотошукачів, і про те, що іноді багатство валяється просто на землі, тільки підбирай його. Ось, наприклад, мадам якось вранці після дощу власноручно знайшла біля стосу дров маленький самородок.

Марі була вдячна Саллі за те, що вона не вбачала ніякого гріха в цьому чаюванні, хоч Саллі й погодилася з Лорою, що краще не розповідати про нього ні місіс Фогарті, ні своїм чоловікам.

РОЗДІЛ XIII

Минув майже місяць, коли Морріс нарешті під’їхав до готелю Фогарті у вкритій пилюкою повозці, запряженій парою худющих волохатих шкапин. Білл Фогарті кинувся шукати Саллі, щоб порадувати її новиною.

Саллі вибігла з готелю і ледве впізнала свого чоловіка в бороданеві, який ішов їй назустріч. Морріс! Оцей зарослий темною щетиною бродяга в молескінових штанях, пом’ятій сорочці та пошарпаному фетровому капелюсі? Перш за все вона впізнала його потертий коричневий піджак. Потім його очі — він був без пенсне — і серце її тьохнуло.

— Морріс! — скрикнула вона і кинулась на шию бородатому незнайомцеві.

Морріс стримано її поцілував. Саллі знала, що він не любить показувати свої почуття на людях.

Чоловіки, що стояли біля готелю, весело, по-дружньому вітали його. Морріс відповідав їм невимушене й просто, як давнім знайомим. Він нічим не відрізнявся від першого-ліпшого старателя чи рудокопа, хіба що тільки в його поставі відчувалась деяка самовпевненість.

— Ну, як там справи в Хеннані? — спитав хтось.

— Та можна миритись, — відповів Морріс.

— Принаймні в старому таборі тобі сьогодні добряче повезло, хай тобі всячина, Моррі!

— Час уже щастю й до мене повернутись обличчям, — засміявся Морріс, заходячи до готелю. Олф, який вийшов зустріти його, повів Морріса до їдальні, де Лора кінчала снідати. Морріс присів побалакати з ними, а Саллі метнулась на кухню і принесла йому попоїсти. Коли вона поставила перед ним яєчню з беконом і почала прибирати зі столу брудні тарілки, вона відчула, що його очі стежать за нею. Очевидно, його здивувало, що Саллі хазяйнує тут як у себе вдома.

Високородна місіс Кенді, англійка, що приїхала сюди провідати сина-золотошукача й купила рудник «Тетере», зупинила Саллі, яка пробігала повз неї на кухню із стосом тарілок.

— Місіс Кенді дуже схвильована чутками про якусь нову знахідку, — сказала Саллі Моррісу.

Старатель, що сидів за столом у дальньому кутку кімнати і явно ще не проспався після вчорашнього перепою, гукнув:

— Гей, місіс, а як би ще там кварту чаю?

— Зараз, Чарлі, — жваво озвалася Саллі й намірилась бігти на кухню.

Морріс швидко простягнув руку й затримав її. Потім він обернувсь до старателя.

— А чом би вам не сходити самому, шановний? — спитав він.

— Почекай, Моррісе, — запротестувала Саллі. Вона бачила, що Морріс зрозумів, яку роботу вона виконує в готелі, і сердиться на неї. Вона присіла біля нього й стала пояснювати, що в місіс Фогарті було роботи по саму зав’язку і вона страх як мучилась з ногами, а тут понаїжджало сила-силенна людей, і хазяйка не могла впоратись сама — куховарити й подавати на стіл. Одне слово, нема ніякого гріха, що вона взялась їй трохи допомогти. Кожен би так зробив.

Морріс її майже не слухав. Певне, його більше цікавили балачки про нову знахідку. Уминаючи свій сніданок, він розпитував Олфа:

— А можна вірити чуткам? Кажуть, там більше золота, ніж на руднику Бейлі, і це всього за кілька миль від Кулгарді. Мені натякнув про це один візник, якого я зустрів по дорозі сюди.

— Важко сказати, — відповів Олф. — Вже кілька днів тут казна-що про це плетуть. Та поки що невідомо, хто ж знайшов золото й де саме.

Саллі вирішила, що її розмову з чоловіком можна спокійно відкласти до того часу, коли вони зостануться самі.

Олф та Лора намагались переконати Морріса не брати Саллі з собою в Хеннан. Адже їхній будиночок майже готовий, казали вони, і Саллі може пожити в них, поки Морріс збудує що-небудь для неї.

— Щиро вам вдячний, — відповів Морріс. — Але я вже домовився: місіс Гауг зупиниться в пансіоні.

Саме отут і втрутився в розмову Білл Фогарті.

— У тебе чудесна жіночка, Моррі, — сказав він захоплено. — Моя хазяйка сказала, нехай вона живе в нас, поки її охота, і ми платитимемо місіс Гауг стільки, скільки вона сама зажадає.

— Місіс Гауг не служниця, — пихато процідив Морріс після хвилинної мовчанки.

— Безсоромні твої очі! — скипів Білл. — А хто каже, що вона служниця? Ти, будь ласка, переді мною носа не задирай, містер Гауг. Тобі це зовсім не личить. Твоя дружина — завжди бажаний гість в моєму домі, чого я не можу сказати про тебе.

— Пробач, Білл, — винуватим голосом сказав Морріс. — Я сьогодні трохи не при собі. Коли б ви не бачилися з місіс Фогарті два роки, я певен, що й ти поводився б не краще.

Олф гучно зареготав, щоб розвіяти напруженість, і Білл Фогарті полагіднішав.

— Ходімте вип’ємо, — сказав він, — і — хто давнє пом’яне, той лиха не мине.

Чоловіки пішли в бар, а Саллі почала прибирати в їдальні. Лора їй допомагала. Якщо треба показати Моррісу, що й вона готова в скрутну хвилину підсобити місіс Фогарті, то вона це покаже, запевнила Лора свою подругу.

Коли Морріс неквапливо вийшов з бару, Саллі повела його У свій намет на подвір’ї.

— Як ти могла так зганьбити мене? Прислужувати за столом у цій паскудній корчмі! — роздратовано почав Морріс.

— Тихше, любий, — сказала Саллі. — Що ж мені лишалось робити? Таких грошей я не мала, щоб платити за кімнату, а я не могла дозволити, щоб’за мене платив містер Брайрлі.