Буремні дев'яності

— Знаєте, голубонько, — сказала якось місіс Фогарті, — працювати вам стає надто тяжко. Та й мені теж. Білл виписує з Перта кухаря й парочку офіціанток. Ми хочемо прибудувати кілька кімнат, нову їдальню та кухню. «Фогарті» ще встигне стати шикарним готелем, перш ніж ми прогоримо.

— Отже, я втрачу роботу? — спитала Саллі.

— Зовсім ні, якщо не захочете, — заспокоїла її місіс Фогарті.

Лора поїхала з Олфом на рудник і пробула там, кілька днів. Вони кликали з собою і Саллі, але та відмовилась— вона не кине місіс Фогарті, поки не приїде нова офіціантка. Та й Морріс може несподівано з’явитись, і йому буде прикро, що Саллі його не дочекалася на місці. Проте з кожним днем їй все більше щеміло серце, що Морріс так довго бариться.

Олф та Лора повернулися з рудника «Леді Лора», коли новий похід за золотом ніби вимів з міста натовп приїжджих: всі подалися на південь. Не втримався й Олф, він теж гайнув ловити щастя. На кілька днів готель майже спустів. Вмостившись у кріслі й підклавши що-небудь під ноги, місіс Фогарті дозволяла собі здрімнути після обіду, а Саллі нічого було робити.

Стояли чудові, сонячні дні, хоч ночами й під ранок було досить холодно. Саллі нестерпно хотілося вибратись з задушного, тісного готелю, де пахло прокислим пивом, потом та тютюновим димом. Цікаво, як поживає Марі? Вона не чула про неї від самого приїзду, хоч Коров’яче Пузо частенько бував у Фогарті, і містер Фогарті розповідав, що Пузо сердитий на Роббі, мовляв, навіщо він припер дружину в їхній табір.

— А де це? — спитала Саллі.

— На дальньому кінці Мушиної Низинки, — пояснив Білл Фогарті. — Роббі й Коров’яче Пузо взяли там багато розсипного.

Саллі вирішила провідати Марі. Лорі дуже сподобалась ця ідея, і вона охоче пристала на пропозицію Саллі прогулятися втрьох по чагарях або просто побродити навколо ділянки Роббі.

Вони не були певні, що Олф та Моррі поставилися б схвально до їхньої прогулянки в чагарникових заростях чи по табору старателів без чоловіків. Та Саллі запевнила Лору, що вона не заблукає в чагарях, які оточують місто, а в таборі їх теж ніхто не покривдить.

І все-таки чоловіки, повз яких проходили місіс Гауг та місіс Брайрлі, зупинялися й здивовано дивились їм услід, ніби то були привиди, а не дві звичайні гарненькі і зі смаком зодягнені жінки; та Саллі й Лора, ні на кого не звертаючи уваги, сміючись і розмовляючи між собою, прямували до табору Робійяра, і їхні постаті у світлих довгих платтях ніби пурхали над порепаною кам’янистою землею, а голови у маленьких солом’яних капелюшках пірнали, мов поплавці, серед кучугур породи й відвалу.

— Скажіть, будь ласка, як нам пройти до табору містера Робійяра? — звернулась Саллі до старого чоловіка, який тряс грохот на Мушиній Низинці.

— Провалитись мені на цьому місці, якщо це не місіс Гауг! — вигукнув той, простягаючи їй величезну брудну долоню. — Хлопці казали, що ви приїдете з Південного Хреста. Мабуть, зібралися в Хеннан? Я чув, що Моррісу та Тріско Джо там добряче повезло. Подейкують, ніби Хеннан незабаром стане найбагатшим приїском, але й тут, навколо старого табору, до біса ще золотця. Даремно вважають, що все розсипне тут уже викачали. Коли прийшли хлопці з Мерчісона, вони розкопали старе пересохле русло струмка і на глибині трьох-чотирьох футів під закинутими розробками знайшли добре золото, а тисячі людей топталися по ньому й не знали.

Над низиною, поритою ямками і всіяною білими та червоними купами вибраної породи, від незліченних грохотів здіймалися в повітря хмари рудої пилюки.

— Вони привезли з собою оці ось штукенції, — захлинався від захоплення старий, показуючи на грохот, що складався з трьох-чотирьох настилів металевої сітки та листа оцинкованого заліза, поставленого на хисткі ніжки. — Та це ж чудо-винахід! Сьогодні вранці він приніс нам удачу. Вірно я кажу, Уоллі?

Старатель, що мляво длубався в землі на краю ями, кинув свою лопату з довгим держаком і підійшов до них.

— Це мій товариш Уоллі Сторз. — Старий на правах доброго друга Саллі, хоч Саллі його зовсім не зналаг гордо представив свого товариша дамам: — Місіс Гауг і…

— Місіс Брайрлі, — підказала Саллі.

— Покажи їм, Уоллі, ту штучку, що ми сьогодні знайшли, — сказав старий.

Уоллі витяг з-за пояса брудну замшеву торбинку, розмотав на ній довгу мотузку й поклав на долоню шматок золота, вкритого шаром рудої пилюки. Старий ухопив самородок, поплював на нього й потер об свої штани. Золото заблищало.

— Ось! — у захваті вигукнув він! — Майже двадцять унцій ваги. Славний камінчик! Правда, не такий великий, як той, що днями принесли з Хеннана, той затягнув дев’яносто дві унції. Але за три тижні, що ми гребемося в землі, це вперше нам підкотилось таке яєчко, і сподіваємось, що воно там лежало гай-гай не одне.

— Ну ще б пак! — підтакнула Саллі, знаючи, якої відповіді від неї чекають. — Авжеж, воно не сирітка. Скоро ви знайдете всіх його братиків та сестричок і станете обидва багачами. Однак нам хочеться побачити мадам Робійяр…

— Ах господи, я й забув! — старий розтяг у посмішці рота. — Ділянка Роббі отам, у кущах. Та я вас доведу. А то, буває, земля обвалюється біля ям.

Він повів Саллі й Лору поміж купами пустої породи, обминаючи грохоти, що куріли пилюкою. Марі помітила їх здалеку й побігла назустріч. День уже закінчувався, і вони лише встигли посидіти й побалакати під повіткою з гілля, що її Роббі спорудив біля намету. Але наступного дня, коли Саллі запропонувала прогулятися в чагарях, Марі охоче погодилась. Вона була дуже весела й цілком задоволена як тим, що жила в наметі, так і тим, що куховарила для Жана просто на багатті.

— Наче другий медовий місяць переживаємо, — радісно говорила вона. — А я вчуся бути старателем: допомагаю своєму, коли містер Коров’яче Пузо п’яний. Я теж трясу грохот, і навіть знайшла маленький самородочок у породі, яку покинули всі. Зараз вам покажу.

Вона принесла невеличку пляшечку, наповнену до половини крупинками та шматочками золота, і витрусила з неї крихітний самородок. Було видно, що Марі пишалася ним не менше, ніж старий напарник Уоллі — своїм.

— Я вмила йому личко, — сказала Марі. — Він був такий замурзаний, навіть не впізнаєш, що це золото. Коли я трясу грохот, в мене теж все обличчя в рудій пилюці. Попервах мені страшенно ломило плечі та спину, ой-ой-ой! Жан сказав, що ніколи більше не підпустить мене до грохота. А тепер я вже притерпілась і щодня працюю разом з ним.

Повертаючись з Лорою в готель Фогарті, Саллі відчула, що заздрить Марі. Бач, яка вона радісна та щаслива, що живе і працює разом зі своїм чоловіком.

«Ще б пак, — думала Саллі, — я була б також не менш щаслива, якби приїхав Морріс і забрав мене до себе в намет».

— Все це виглядає добре зараз, — скептично й холодно зауважила Лора, — а ось коли почнеться спека та закрутять чорні бурі, Марі тут нізащо не всидить.

РОЗДІЛ XI

Мабуть, з тиждень, поки Олф десь блукав, а в готелі було затишшя, Лора й Саллі ходили гуляти в чагарникові зарості. Іноді до них приєднувалася Марі.

Весняне сонце заливало доокілля чарівним сяйвом, червона земля вкривалась повсюди яскравою зеленню. На кущах розпускалися квіти, і було страшенно приємно хоч ненадовго втекти від потворного, змертвілого міста, впиватись на повні груди чистим повітрям, милуватись безхмарною блакиттю неба, збирати дикі квіти або сидіти під тонкими деревцями і гомоніти про своїх чоловіків — згадувати, як вони полюбились та як поженились і що їх чекає попереду.

Місіс Фогарті застерігала, щоб вони не заходили далеко і не губили з очей намети старателів та гори відвалу, нагромаджені біля шурфів і ям. Бо дуже легко збитися з дороги і загубитись назавжди серед цих безкраїх чагарів, казала вона. Навіть з досвідченими людьми таке трапляється.

Але Саллі заспокоїла її, сказавши, що вона народилася й виросла в подібній місцевості і знає, що треба просто добре пильнувати та не відходити далеко від стежок.