Буремні дев'яності

Він зліпив собі конуру неподалік від намету Дінні Квіна й хазяйновито збирав старі мішки та бляху, щоб замостити дах, перш ніж почнуться дощі.

Нахабний і самовпевнений, хлопчисько вештався по табору, не пропускаючи жодної нагоди заробити собі кілька шилінгів. Коли б він не був такий нечистий на руку, говорив Дінні, багато хто охоче взяв би його під своє опікування. Та Педді не бажав бути під будь-чиїм опікуванням. Він вважав себе нітрохи не гіршим за будь-кого з дорослих і тільки й чекав, коли знайде собі напарника та піде з ним на розвідку.

А тим часом він копирсався у відвалах — диви, й вигребе гарненький самородок — або тинявся поміж наметів, збираючи всілякий мотлох, що міг йому знадобитися у власному господарстві. Частенько такі походи кінчалися потиличником або штурханом під зад. Та це мало тривожило Педді. За хвилину він уже знову скалив зуби й продовжував тягати все, що йому було треба, удаючи з себе ображену невинність і сиплючи, мов з торби, такими дотепами-жартами, що добродушні старателі здебільшого прощали йому його капості. Кмітливе й забавне бісеня, але довіряти йому не можна — така була загальна думка.

Педді доглядав Джорджа Німця, коли той хворів, і незабаром оголосив, що після дощів вони разом підуть шукати золото.

— Після дощів… Після дощів…

— Коли вони вже почнуться, ті дощі?

Ось що не сходило з язика в кожного.

А місяці спливали, і спека нестерпним тягарем гнітила людей. Чорні бурі одна за одною налітали на намети та хисткі халабуди, валяли їх на землю, виривали шматки мішковини і в сухому гуркоті грому та спалахах блискавки мчали далі. Дні тяглися за днями під тим же залізним, до білого розжареним небом.

Люди сипали прокльонами, тугіше підтягали пояси, жартували і вперто трималися свого, зціпивши зуби й твердо поклавши перемогти погоду.

І ось нарешті одного дня, після особливо задушливої спеки та пилового вихору, він прийшов, цей благословенний потоп. Дощ хлющив і барабанив по стінках наметів та бляшаних покрівлях халуп, і цей шум здавався людям найсолодшою музикою, викликав нестямну радість. Вони вибігали під зливу, вітали її криками «ура»; задерши голову, ловили ротом прозорі краплини; з галасом і дикими криками танцювали й пустували, мов діти, промокаючи до рубця.

Найбільше казився Олф. Він стрибав як навіжений, хапав у обійми Діні та Моррі, потім роздягся догола й став під зливу. Коли всі намети наскрізь промокли й довелося спати на вогких постелях, усі сприйняли це як веселий жарт. На ранок сухої нитки ні на кому не було. А дощ усе лив, лив та лив.

Водою заповнялася кожна западина, кожна вибоїна і ковбаня; по всіх канавках мчали бурхливі потоки, вода грайливо поблискувала в найменших нерівностях грунту, і в низині, і в чагарникових хащах.

РОЗДІЛ VII

Коли рознеслася чутка про дощ, люди знову посунули назад в Кулгарді. Натовпи старателів, рудокопів, агентів компаній та перекупників прибували з кожним поштовим диліжансом, верхи, фургонами, легкими візками. Розсипного золота ставало все менше: лише кілька старателів копошились заради нього в Мушиній Низинці; але в довколишній місцевості вже кілкували нові ділянки. Золотошукачі розбрідалися в усіх напрямках, поспішаючи до гірських пасом та кряжів, що тьмяно голубіли на обрії.

Дінні продав ділянку, на якій працював разом з Олфом Брайрлі та Моррі Гаугом, синдикатові в Південних штатах за дві тисячі фунтів стерлінгів та пакет акцій. Він запропонував напарникам купити коней і перебратися за двадцять п’ять миль на північ від старого табору, бо там він іще до посухи знайшов кілька дрібних самородків.

Олф вирішив їхати з Дінні; але Моррі зажадав одержати готівкою свою частку від продажу ділянки. Ходили чутки про багаті розсипища поблизу Маунт-Юлу. Фріско змовився з одним старателем, що знав туди дорогу, й Моррі ризикнув купити пару верблюдів та приєднатися до партії, що вирушала до Маунт-Юлу. Так їхня компанія розпалася: Моррі поїхав на схід, а Дінні й Олф Брайрлі повернули на північ.

Лише через два місяці вони почали знаходити золоті блискітки, що залишалися в їхніх тазах після кожної промивки, і натрапляти на шматки породи у відвалах пісковика біля підніжжя кряжа, де, як запевняв Дінні, він нюхом чув золото. Але він марно згаяв кілька днів, нишпорячи вздовж хребта, перш ніж натрапив на скелю, де виблискували золоті крупинки. І ще пізніше серед вивітрених валунів він знайшов пласт, помережаний золотими прожилками.

Олфу аж дух забило, коли Дінні показав йому брилу золотоносного кварцу. Він ледве міг повірити своєму другові, який запевняв, що пласт тягнеться на десять футів у довжину і дасть принаймні по десять унцій на тонну. Для Олфа це означало здійснення всіх його мрій, обіцяло багатство й одруження з Лорою.

Вони переселились до пласта, закілкували ділянку й набрали повний мішок зразків. Наступного ж ранку Олф поїхав зробити заявку та взяти дозвіл на розробку руди. Коли довкола вештається стільки людей, баритися ризиковано, вирішив Дінні, хоч, звісно, почувши новину, привезену Олфом, всі так і кинуться по їхніх слідах і швидко підчистять розсипне золото.

Кулгарді дуже змінився за останні місяці. Забудова міста провадилась уже по плану. Табори золотошукачів було витіснено на околиці. На головній вулиці відкрилось чотири трактири; обабіч широкої курної дороги виросли крамниці та дерев’яні будинки під гофрованим залізом. Коли прибували фургони, вулиця кишіла старателями та перекупниками. Аукціонери надривали горлянки з помостів, споруджених під відкритим небом. Товари розпродувалися раніше, ніж їх встигали зняти з верблюдів. Кожна звістка про нову знахідку блискавично облітала всіх, і тоді люди товпилися навколо намету Білла Бенстіда, що водночас правив і за м’ясну крамницю, і за поштове відділення, або поспішали до брезентової халабуди інспектора.

Місто кипіло, немов казан; прибувало все більше й більше старателів з багатими зразками у саквах, вони робили заявки, продавали своє золото або свої права на розробку і затівали гулятики, пригощаючи кожного зустрічного. Надходили вісті про багаті родовища вздовж Дев’яностої Милі та на Ревучому Бураві. Після кожного повідомлення про сенсаційну знахідку люди прожогом зривалися з місця — на верблюдах, конях і пішки, тягнучи свій інструмент та манаття на ручних тачках або приторочивши їх до велосипедів. Олфу просто проходу не було: всім хотілося знати подробиці про золото, яке вони знайшли з Дінні Квіном.

В Кулгарді жило тоді понад тисячу чоловіків та кілька жінок. Трактирники послали по своїх дружин, виписали офіціанток. Дружини старателів мешкали разом з своїми чоловіками в наметах. Високі розкарячені копри впиналися в блакитне небо. Японські та китайські проститутки сиділи, мов розмальовані ляльки, біля відчинених вікон своїх полотняних та рогожних халабудок, що тяглися вздовж вулиці, названої Рю-де-Ліндсей.

Капіталісти та їхні агенти, кілька англійських аристократів — серед них лорд Персі Дуглас і лорд Чарльз Соуербі — оселилися в трактирах і почали скуповувати перспективні ділянки. Відкриті торги аж кишіли представниками компаній та перекупниками. Рудокопи, старателі та прогорілі авантюристи вночі заповнювали вулиці і юрмами зустрічали фургони. Усі пройдисвіти, нероби та шахраї, що паразитують у кожному таборі золотошукачів, зібралися тут. З’явився і божий служитель. Афганці в довгому білому одязі, горді та неприступні, повагом проходили крізь натовп.

Мелькали й поодинокі темношкірі, ледь прикриті лахміттям; іноді з’являлась молода жінка-тубілка, зовсім гола, в самому подертому капелюсі золотошукача або в крохмальному комірці. Серед рудокопів і старателів у просякнутих пилюкою куртках, старих штанях, фланелевих сорочках та строкатих жилетках наїжджі тузи спочатку виділялись своїм «колоніальним» шиком: новенькі молескінові штани, блакитні сорочки й фетрові капелюхи з широченними крисами. Але невдовзі вони втрачали свій блиск і зливалися з загальною масою: пилюка і бруд так само вкривали їх з голови до ніг, як і всіх інших. Лише кінні поліцейські, в синіх мундирах, білих бриджах та начищених до блиску чоботях, незмінно зберігали чепуристий вигляд, коли роз’їжджали по вулицях або велично заходили до трактиру, дзенькаючи острогами.