Буремні дев'яності

Дінні усміхнувся.

— Хотів би я поглянути, чи вдалося б кому це зробити! Ні, поки тут не було ні рудників, ні залізниць — не було і всіх оцих пройдисвітів та бандитів, які вбивають і грабують подорожніх. У нас тільки тоді зчиняли стрілянину, коли вже надто перепивалися.

— А ти пам’ятаєш, як новий констебль замкнув приїскового інспектора і старого Крукшенкса за появу в нетверезому стані та порушення громадської тиші і порядку? Вранці інспектор уладнав справу з констеблем, а старого Крукшенкса залишив у ліжку в готелі. Сидить він у своєму старому наметі, на якому написано: «Суд», сидить і лає на всі заставки двох п’яниць, коли раптом з’являється Крукшенкс у спідній сорочці і з пляшкою в руці. «Ей ти, старий індик, облиш до дідька тих нещасних недоносків, чого ти їх мучиш! Ходімо краще вип’ємо!» Інспектор оголошує, що слухання справи відкладається, і обидва ідуть до трактиру.

Морріс від душі сміється, хоча він уже чув цю історію в різних варіантах щонайменше разів десять.

— А ось ще цікава була історія, коли два інспектори опинилися проїздом в одному місті — в Курналпі чи в Кеноуні, — пригадує Дінні, який завжди залюбки розповідає кумедні пригоди. — Вони пиячили в трактирі цілу ніч і зрештою побились. Місцевий констебль не знав, хто вони такі, і заарештував обох. А вранці виявилось, що судити їх нікому. Тоді, щоб справа не набрала розголосу, інспектори вирішили судити один одного, сподіваючись, так би мовити, на взаємне потурання. Інспектор цієї округи взяв слово першим і не захотів програвати справу. «Що ви можете сказати на своє виправдання? — питає він учорашнього товариша по чарці. — Ви — поважний громадянин і мусили б бути прикладом для інших городян, а ви що робите? Напиваєтесь до нестями і неславите себе своєю негідною поведінкою! Я засуджую вас до штрафу в два фунти стерлінгів, а в разі несплати — до ув’язнення на чотирнадцять діб». Тоді в крісло судді сів приїжджий інспектор. «Повинен визнати, — говорить він, — мене вельми здивувало обвинувачення, яке проти вас порушується, мій друже: ви напилися, мов свиня, і бешкетували в громадському місці. А головне — це вже друга така справа протягом одного сьогоднішнього ранку! Це обтяжує вашу провину. Місто може зажити поганої слави. Тому я змушений судити вас з усією суворістю законів, аби ваша справа стала повчальним прикладом для нащадків. Засуджую вас до штрафу в п’ять фунтів стерлінгів, а в разі несплати — до ув’язнення на двадцять вісім діб!»

Цю історію Морріс теж знав, але сміявся разом з Дінні так, ніби чув її вперше.

— Так, приїски були магнітом, який притягував до себе і старих і малих, і бідних і багатих, — задумливо промовив Морріс. — Англійські аристократи пліч-о-пліч з ірландськими повстанцями перелопачували пісок на золотоносних ділянках і разом пиячили в трактирах.

— А були й такі, котрі бились колись на барикадах Паризької комуни, як, наприклад, старий Фабр, — додав Дінні. — А все-таки найкращими дослідниками австралійської пустелі і розвідниками золота були самі австралійці. Що б там не казали, а ми вміємо постояти за себе, Моррі.

— Ще б пак! Особливо коли дозволили заокеанським акулам проковтнути все золото і рудники, — ущипливо одказав Морріс.

— Якось же треба було розробляти приїски, — виправдовувався Дінні.

— Могли б самі зробити це, якби вміли обстоювати свої національні інтереси.

— Що правда, то правда, — погодився Дінні. — Але цього ми ще не вміли, Моррі. Наше золото і наші рудники завжди були легкою здобиччю для іноземних підприємців, а втім, так воно є і досі. Але гадаю, що федерація покладе цьому край і захистить інтереси Австралії.

Морріс мовчав, його думки літали в минулому.

— От коли мені здорово не пощастило, так це тоді, як я загубив акції Великого Боулдера. Хотів би я знати, яка сволота скористалася ними?

— Так, у Хеннані люди були вже не ті, що в старому таборі, — зауважив Дінні.

— Не ті, — погодився Морріс. — Єдиний раз за все життя трапилась нагода розбагатіти, так і то якийсь негідник відібрав її в мене, привласнивши собі мої акції. Йому, певне, живеться тепер непогано.

Дінні знав, що історія з акціями — болюче місце Морріса. Мабуть, Морріс дуже вірив, що вельми розбагатів би, якби не загубив тоді акцій Великого Боулдера. А втім, він і тепер ще продовжував потроху грати на біржі.

— Дивно, — вів далі Морріс, — як нам усім не пощастило. І ти, Дінні, і я, і Саллі, і Робійяр, і Брайрлі — ось уже скільки років ми тут, на приїсках, і нікому з нас не поталанило.

— Першим занапастив себе Олф, — промовив сумовито Дінні, — і його дружина теж.

— Ви не повинні осуджувати Лору, — заступилася Саллі.

— Я не осуджую її, — сказав Дінні.

— А я осуджую, — Морріс говорив рішуче і жорстоко. — Для чого вона відправила Еме в монастир у Кулгарді? Не хотілося самій возитися з дівчиною? А те, що вона вийшла заміж за цього Мак-Суїні, я вважаю просто глумлінням з пам’яті Олфа.

— Ти дуже суворий, Моррісе, — пробурмотіла Саллі.

— А ти могла б так зробити? — спитав Морріс.

— Не знаю, може, і зробила б, — призналася Саллі.

Дінні вирішив, що час змінити розмову.

— Кажуть, що Фріско знову пішов угору в Лондоні, — сказав він, не підозрюючи, що нову тему обрав не зовсім вдало. — Заснував нібито велике акціонерне товариство і одружився з якоюсь багачкою.

Саллі була рада, що вони сидять у сутінках: Морріс міг би помітити, як вона здригнулась, почувши цю новину.

— Так, хтось говорив мені про це, — недбало кинула вона.

— Педді Кеван продав йому Золоте Перо, — сказав Дінні.

— Фріско й Педді Кеван — скажіть на милість! — вигукнув Морріс. — Хто б міг подумати, що вони стануть такими великими персонами на приїсках!

Дінні презирливо сплюнув.

— Великими персонами? Просто загребли купу грошей. Та я краще копатиму золото, поки не здохну, ніж наживатимусь так, як вони.

— Я теж, — погодився Морріс.

Співрозмовники надовго замовкли. Журливий спів Калгурли завмер десь удалині, і тільки глухі удари дробарки порушували тишу. Саллі пішла в будинок, щоб покласти спати дитину, а коли вона повернулась на веранду, Морріс і Дінні урвали розмову, наче не хотіли, щоб її чула Саллі.

— Моррі каже, що ніколи більше не піде шукати золото, — сказав Дінні.

— Не підеш, Моррісе? — спитала Саллі.

— Ні, — одказав Морріс, і в голосі його забриніла нотка жалю. — Я не мрію більше про золото і не сподіваюсь, що доля посміхнеться мені.

— Що й казати, тобі тоді здорово не поталанило, Моррі, — погодився Дінні. — Але знаєш, старатель завжди лишається старателем, я так вважаю. Золота в країні хоч греблю гати. Ходімо зі мною до Лейвертонових горбів — може, ми ще спіймаємо щастя за хвіст.

— Ні, — повторив Морріс. — Я краще ховатиму покійників.

— Твоя воля, — промовив Дінні неквапливо. — А мені більше нічого робити в цьому місті. Навіть повітря мені огидне і цей гуркіт! Ех, як згадаєш, коли ми ходили з Олфом курними шляхами! Це була найщасливіша пора в моєму житті: щодня чекаєш, бувало, що принесе тобі доля, ждеш свого великого щастя. Рудники занапастили Олфа. Ну, а мене туди нічим не заманиш. Гадаю, до речі, що ти маєш рацію, Моррі, — рудники незабаром знову працюватимуть на повну потужність, і Калгурлі і Боулдер розквітнуть знову. Але я серцем відчуваю, що не знайти тут правди робочій людині доти, поки ми не візьмемо кермо влади в свої руки, як говорить Кріс.

Дінні встав і потягнувся, немов скидаючи з себе смуток, який не залишав його весь вечір…

— А що, власне, ти тут можеш зробити? — іронічно спитав Морріс.

— Я? — промовив Дінні, засміявшись. — Не дуже багато. Але я вірю, що робітники доб’ються свого так само, як вони добились свого у боротьбі за розсипне золото. Це одна з найславетніших битв австралійського робітничого класу, Моррі. Вона змінила долю країни, вона заткнула пельку урядові Форреста, який опирався утворенню федерації, вона ввела наш Захід до складу федерації. Тепер всі визнають, що в часи «Еврики» мій батько і його товариші зробили непогану послугу Австралії, а я гадаю, що старателі наших приїсків зробили не менше, борючись за свої старательські права.