Буремні дев'яності

«Дуже добре, брате, восхвалимо господа бога», — відповідає дідуган і колупає далі кайлом. І тут я помічаю, що він вряди-годи ховає гарненький шматочок. Дивлюсь, а у нього в торбі з харчами таких «шматочків» — повнісінько.

«А я гадав, що такі святі, як ти, не займаються такими справами», — кажу я йому.

«Якими це справами?» — здивувався дідуган.

«А ось саме це — не цуплять золота», — кажу.

«Коли господь бог клав оце золото в землю, — каже «старатель», — він хотів, щоб із землі його добувало якнайбільше людей. Я маю стільки ж прав на це золото, як і брат Джо».

Всі сміються; задихаючись від кашлю, сміється і Роббі. Потім хто-небудь починає нову історію. Так в дружній розмові минає не один тихий спекотний вечір на веранді у Гаугів.

РОЗДІЛ LXX

На третій рік після смерті Олфа Лора вирішила вийти заміж за Тіма Мак-Суїні.

Вона завітала до Саллі через тиждень по тому, як Тім подарував їй обручку. Мак-Суїні вже оголосив, що він і місіс Брайрлі мають одружитися в кінці місяця.

— Він добрий і дуже любить мене, — казала Лора, наче виправдовуючись. — Я гадаю, це краще, що я можу зробити, Саллі. Далебі, я не з тих жінок, що вміють самі подбати про себе. Занадто багато чоловіків упадають коло мене… А коли починаєш пити вино, одному Всевишньому відомо, чим усе це може скінчитись.

За ці два роки Лора іще поповнішала, її пишний стан облягав тугий корсет; блакитне атласне плаття, оздоблене парчею, вельми пасувало їй. А втім, врода її ставала вже перезрілою. Ніжна шкіра втратила свою свіжість, набрала нездорового відтінку, і тільки в спеку обличчя її розрум’янювалось. Під сіро-блакитними очима, які все ще сумували за Олфом, лягли тіні. Від неї ледь чутно пахло коньяком. Білі руки якось безвільно лежали на колінах; на пальці сяяв діамант, подарований Тімом Мак-Суїні.

Наговорившись досхочу, Лора заплакала.

— Хто б міг подумати, що у нас з Олфом так усе скінчиться! — тужила вона. — А як ми були закохані одне в одного, коли одружилися! Та й потім нічого не змінилась. Мені здавалось, що нас ніщо не може розлучити. Як міг він мене залишити? Як міг він це зробити?

— Та годі вже, годі, — старалася заспокоїти її Саллі. — Адже мало не в усіх нас так: замолоду мріємо про якесь незвичайне щастя, а потім… доводиться вдовольнитися тим, що є. Така наша доля.

— Саме так, — палко погодилася Лора. — Ти ж мене розумієш, Саллі, правда? Я кохаю Олфа. І вічно кохатиму його. Нікого не покохаю, крім нього; але краще вже піти за Мак-Суїні, ніж занапастити себе в трактирному чаду. Боже мій, Саллі, я ніколи і гадки не мала, що можу стати поганою жінкою, нікчемною і розпусною. А так воно й буде, якщо я не вийду за кого-небудь заміж і не візьму себе в руки. Інакше я просто не знаю, що зі мною станеться. А треба ж подумати і про Еме.

— А чому ти обрала Мак-Суїні, а не Фріско, не Ллойда Карсона або ще когось? — запитала Саллі.

Лора гидливо скривилася.

— Фріско ніколи не жениться на мені. Якщо хочеш знати, єдина жінка, яка по-справжньому припала йому до серця, — це ти, Саллі. У нього тільки й розмов, що про тебе. А Ллойд Карсон — старий ханжа і лицемір. Мак-Суїні — найпорядніший і найдобріший з усіх, з ким мені доводилося мати справу після смерті Олфа. І він щиро відданий мені. Я почуваю, що зможу ужитися з ним і здобути нарешті спокій і мир.

— Якщо так, то тобі, певна річ, найкраще вийти заміж за містера Мак-Суїні, — сказала Саллі.

— Він і Еме дуже любить, — нерішуче додала Лора. — Обіцяє залишити їй після себе трохи грошей.

— Ну, от і добре, — заспокійливо промовила Саллі. — Не плач, Лоро. Я певна, все буде гаразд.

— Олфе, Олфе! — простогнала Лора, витираючи сльози. — Хіба я можу коли-небудь примиритися з його смертю, Саллі? Нащо він мене покинув? Це він винен у тому, що я мушу тепер стати дружиною Тіма Мак-Суїні. Але ти мене розумієш, правда, Саллі? Це аж ніяк не завадить нашій дружбі, правда? Ти завжди подбаєш про Еме, коли щось трапиться, — на згадку про Олфа; адже не відмовишся, скажи?

— Це нітрохи не змінить мого ставлення до тебе, Лоро, — запевнила її Саллі. — І Еме завжди почуватиме себе у нас, як у рідній домівці.

Лора висякала носа, витерла сльози маленькою зібганою хусточкою і глянула в люстро, яке висіло навпроти.

— О господи, яка ж я гидка! — сумовито зітхнула вона. — Ну хто б міг подумати, що оця товста червонопика баба з мішками під очима — це я, Лора Брайрлі? І чого це Тіму заманулося одружитися зі мною — просто не розумію. Але він і справді хоче цього, і я вирішила зробити йому таку приємність. Навіть не заради його грошей чи розкішного будинку, а просто тому, що він «ладен цілувати землю там, де ступали мої ноги», як він говорить. Мені треба, щоб мене хтось любив, Саллі, без цього я жити не можу. Але як би я хотіла, щоб мені не треба було ставати місіс Мак-Суїні!

РОЗДІЛ LXXI

Того вечора, коли Тім Мак-Суїні справляв весілля в «Західній зірці» з безплатною випивкою для всіх бажаючих, Дінні, Морріс і Саллі на руках з немовлям, якому було кілька тижнів, сиділи на своїй веранді. Старий Кроу, як завжди, вмостився трохи осторонь. Ні Дінні, ні Морріс не могли себе примусити піти на Лорине весілля, а в Саллі до того ж був привід — мала дитина.

Чоловіки сиділи мовчки, у тій спокійній задумі, яка ніколи не буває важкою в колі давніх друзів, але вигляд у них був пригнічений.

«Згадують минуле, згадують Олфа», — подумала Саллі.

Був тихий спекотний вечір; у непорушному повітрі ще стояла пилюка. В імлистому небі, повитому сріблястим серпанком, висів тьмяний щербатий місяць. У садочку стирчали сухі, прямі, мов паліччя, стебла рослин; буре листя дерев шаруділо, неначе папір.

За будинком, ген аж до схилу гірського кряжа, розлягалася гола, випалена сонцем земля. Пересохлого русла струмка, який протікав колись біля підніжжя гір, не видно було з веранди, але вздовж його берегів темніло кілька кущів — залишки давнього оазису, стоянки афганських караванів. Вдалині невиразно біліли халупи Боулдерського селища; там золотими іскорками де-не-де мерехтіли вогники — так само, як і на чорній стіні кряжа, вздовж якого були розкидані рудникові будівлі. Проти неба бовваніли стріли копрів, наче сухостійний ліс. З високого димаря бухали білі клуби диму і стелилися на рудник, отруюючи повітря. За частоколом починався Боулдерський шлях, який ішов через місто Калгурлі, що розповзлося по рівнині біля підніжжя гори, де Педді Хеннан колись закілкував першу ділянку. Від вуличних ліхтарів і яскраво освітлених вікон будинків, крамниць та готелів над містом стояла заграва.

Кілька рудників припинили роботу, але подекуди на гірському кряжі ще гуркотіли дробарки. Звідти, де велетенські товкачі трощили руду, долинали глухі удари, скрегіт і гуркіт, порушуючи нічну тишу; ці звуки тривожили розлитий довкола спокій і породжували невиразний страх перед якоюсь лютою і нещадною силою. Але тут, на веранді, чути було лише далекий приглушений шум, звичний для тих, хто чув його день у день. З рівнини долинав дзенькіт козячих дзвіночків, а трохи ближче, з подвір’я, — тужливий спів і звуки, схожі на торохтіння тріскачки.

— Калгурла сумує, хоче піти в дике поле, — озвалася Саллі. — Вона знову співає про те, як білі люди принесли загибель її народові.

— Стара відьма! — пробурчав Морріс. — Не можу збагнути, як ти терпиш її.

— Вона завжди приходить, коли в мене має народитись дитина, — відповіла Саллі стомлено. — І я з радістю приймаю її — краще за неї ніхто не допоможе мені прати білизну і прибирати.

— Катування тубільців на фермі у Тарбл-Бара — одна з найстрашніших історій, які доводилось мені чути… за винятком розстрілу в Менанкілі, — тихо промовив Дінні.

— А що там трапилось? — спитала Саллі.

— Та начебто кілька тубільців утекло з овечої ферми, яка належить двом братам Андерсонам, — відповів Дінні. — Андерсони розшукали втікачів і пригнали назад. Не давали їм пити і шмагали вузлуватими вірьовками; шмагали всіх підряд — чоловіків, жінок, дітей… Дві тубілки і тубілець померли. Ще шестеро бідолах ледве не пішли слідом за ними. Але одному вдалося-таки втекти, і він усе розповів поліції.