Буремні дев'яності

— Розумію, — млявим, стомленим голосом промовив Олф, і Педді вирішив, що він нарешті переконав упертого співрозмовника, привів його трохи до тями. — То що ж ви пропонуєте?

— Дуже просто! — радісно вигукнув Педді. — Вам не слід до всього так приглядатися на руднику. Тільки й усього. Ви за це своє одержите, Олфе, повірте моєму слову. Не треба тільки враховувати кожну порошинку золота, яка виходить з шахти або з амальгамаційних листів. Якщо коли-не-коли дещиця й зникне, — невелика біда.

— Обкрадаєте, значить, своїх же акціонерів? Нечесно, Педді, і підло. Робітників я не засуджую. Але ви двічі шахрай: обкрадаєте і робітників, і акціонерів.

Поки Педді говорив, Олф узяв перо й почав писати. Він відповів Педді твердо, рішуче й так спокійно, ніби йому вже було байдуже, як сприйме Педді його слова.

Педдине обличчя раптом перекосилося від люті.

— Ви не можете стати мені на дорозі, — огризнувся він, — Ви нічогісінько не зможете тут вдіяти, містер Брайрлі. А то я не марнував би з вами часу. Я говорив для вашої ж користі. Облиште свій гонор, якщо не хочете втрапити за грати. А ви, питається, куди дивились? Цілісінький рік протирали в конторі штани і не бачили, як обкрадають акціонерів, як третина всього золота з шахти йде на сторону? Ви виявили злочинну недбалість щодо своїх службових обов’язків — ось що скаже вам кожен суддя, містер Брайрлі. А я посвідчу під присягою, що це саме так.

— Катайте! — Олф підвівся. — Ось вам моя заява про звільнення. Я написав її. поки ви розкривали мені свої секрети, — для моєї ж користі, як ви самі зволили сказати.

РОЗДІЛ LXVII

Дінні і Кріс Кроу працювали на ділянках поблизу Біндулі, за три-чотири милі на захід від Боулдера, а в кінці тижня приїжджали у місто по харчі й пару днів відпочивали у місіс Гауг. Саллі згодом розповідала, що вона до самої смерті не забуде того недільного ранку, коли Олф Брайрлі завітав до Дінні.

Поява Олфа була для Саллі цілковитою несподіванкою. Олф відщепнув хвіртку і млявою, повільною ходою наближався до будинку; здавалось, ніби він через силу переставляє ноги. Саллі привіталась до нього. Він рвучко підвів голову, і вона побачила його хворобливе, змучене обличчя.

— Де Дінні? — спитав Олф.

— У себе, — відповіла Саллі. — Дінні! — покликала вона. — До вас прийшов містер Брайрлі.

— Він, мабуть, не захоче мене бачити, — сказав Олф. — Але мені дуже треба з ним поговорити.

Олф зайшов у Діннину кімнату. Він пробув там годин зо дві і вийшов разом з Дінні. Вони поминули садок і зупинилися біля хвіртки, продовжуючи розмову. У Дінні був стривожений вигляд, а в очах — страх. Він розмовляв з Олфом так, ніби від колишньої сварки між ними не лишилося й сліду, і намагався підбадьорити Олфа.

Саллі чула, як Дінні сказав:

— Не такий страшний чорт, як його малюють, Олфе. Сьогодні не пощастило — то пощастить завтра. Ми з тобою підемо разом на розвідку, і, хто зна, може, нам знову всміхнеться доля, як колись з «Леді Лорою». Хіба в країні мало золота? І кому ж, як не нам з тобою, треба довести це!

Та Олф залишався байдужим, здавалося, ніби він зовсім не чув умовлянь Дінні — весь поринув у якусь свою гірку думу. Потім одчинив хвіртку й поволі побрів дорогою, а Дінні стояв і дивився йому вслід.

— Кепські справи, мем! — вигукнув Дінні, коли Саллі покликала його обідати і він увійшов до жарко натопленої кухні, в якій стояли густі пахощі смаженого м’яса і монотонне дзижчання мух. — З Олфом щось не гаразд..Треба йому допомогти.

— А що трапилось? — спитала Саллі, нарізаючи м’ясо і відганяючи мух.

Вона знала, що Олф відмовився від роботи на Золотому Пері і що Лора цим дуже стривожена.

— Олф, видно, дуже полаявся з Педді Кеваном через якісь темні справи на руднику, — сказав Дінні, — і Педді погрожує запроторити його у в’язницю. Та дулю з маком він це зробить, бо й сам туди може вскочити. Не в цьому біда. Олф зовсім розклеївся — наче сам не свій. Ще, чого доброго, пустить собі кулю…

Саллі в цей час воювала з мухами, які налітали на м’ясо, вже розкладене по тарілках, і сердилась на Морріса, чому він не йде обідати, коли його кличуть, — а тут іще оця халепа з Олфом…

— Облиште, Дінні! — відмахнулась вона. — Містер Брайрлі ніколи цього не зробить. Не таким він уродився.

— А хто його зна, — задумливо відповів Дінні.

Прийшов Морріс, і вони сіли до столу.

— Олф каже, що в Калгурлі йому немає місця, — вів далі Дінні. — Проклинає себе за те, що не підтримав друзів у боротьбі за розсипища. Він з самого початку усвідомлював свою помилку, але йому не вистачало мужності. Каже, що не розумів тоді, скільки підлоти криється в махінаціях золотопромисловців. А тепер йому несила все це терпіти. Його хазяїн — негідник і шахрай, яких ще світ не бачив.

— Хто — Педді Кеван? — спитав Морріс, починаючи їсти. — То справді фрукт.

— Ні, ви тільки подумайте! — Дінні теж присунув до себе тарілку, продовжуючи вболівати за Олфа. — Хлопчисько Педді командує Олфом Брайрлі, і Олфу нікуди дітися. Він каже: або Олф буде покривати Педді, або — з мосту та в воду.

— Треба поговорити з Педді, — сказав Морріс. — Нехай не думає, що йому все сходитиме з рук. Хоч Олф і перекинувся тоді на бік промисловців, я все-таки певен — більшість хлопців, які давно його знають, підтримають Олфа, якщо Педді спробує вчинити підлоту.

— Може, й так, — з сумнівом сказав Дінні. — Але мені здається, що перш за все Олфові треба виїхати з міста. Я вже запропонував йому піти разом на розвідку, і що швидше ми це зробимо, то буде краще.

Але марні були всі їхні плани — Олфові вже пізно було помагати. Увечері того-таки дня його знайшли мертвим у чагарях недалеко від Золотого Пера. Поруч нього на землі лежав револьвер; у кишені знайшли листа до Лори.

Олф просив Лору простити його. У нього не було іншого виходу, щоб забезпечити її та Еме, писав він. Грошей, які вона одержить по страховому полісу, їй вистачить на перший час та на дорогу до Вікторії. Олф сподівався, що Лора повернеться до своїх батьків. Дінні допоможе їй у всьому і оформить його справи.

Смерть Олфа приголомшила Дінні. У перші дні Моррісу довелося взяти на себе всі турботи. Саллі була з Лорою, яка не тямила себе від горя. Як міг Олф зважитись на таке? Як міг він забути про все, що їх єднало, і втратити бажання жити?

— Навіщо, навіщо він це зробив, Саллі! — ридала Лора. — Як він міг покинути мене? Невже він не знав, що з ним я пережила б усе, а без нього не можу!

— Він гадав, що так для тебе буде краще, — втішала її Саллі, намагаючись виправдати Олфа. — Він був хворий, не. при собі — і не міг збагнути всіх наслідків.

— Неправда! — розпачливо заголосила Лора. — Це я у всьому винна. Я надто бідкалася, коли він кинув роботу на Золотому Пері, і сердилась на нього. Не могла зрозуміти, чому він це зробив. Я і тепер не розумію. Олф мені лише сказав, що не хоче більше працювати у Педді Кевана, бо він негідник і падлюка. Олфе, коханий мій, чому ти не поділився зі мною! Чому я була такою сліпою дурепою! Як не відчуло моє серце, що твориться у тебе в душі! Ох, Саллі, якби я поговорила з ним, він би цього не зробив. Я б довела йому, що цього робити не можна! Він не повинен був цього робити! Все, що завгодно, тільки не цей жах!

Так, обливаючись сльозами, голосила Лора — знову і знову повторюючи одне й те саме, в розпачі ламаючи руки, марно силкуючись збагнути, як це могло статися, чому спіткав її такий страшний удар. Загинули всі її ілюзії, всі сподівання на щасливе майбутнє — все, про що вони мріяли разом з Олфом.

А ті самі люди, які загнали Олфа у безвихідь — промислові магнати та власники рудників, — ті, хто міг би дати, але не дав йому роботи, тепер голосніше за всіх висловлювали жаль і співчуття з приводу його смерті. Пишномовні некрологи, надруковані в «Калгурлійському гірнику» та «Західному аргусі», віддавали посмертну данину містеру О. Е. Брайрлі, «в особі якого приїски зазнали тяжкої втрати», бо він був «втіленням усіх чеснот — добра, благородна і щира людина, справжній джентльмен, якого поважали й любили всі, хто його знав». Давні товариші Олфа, які разом з ним ділили горе і радощі під час першого походу від Південного Хреста до Хеннана через Кулгарді, висловили бажання поховати його на свої кошти. Вони вирішили ще зібрати поміж себе трохи грошей, щоб допомогти місіс Брайрлі.