Страница 11 из 135
Піщані бурі налітали на табір, засипаючи його гарячою рудою пилюкою; ще довго після того, як ущухав вітер, пилюка стояла в повітрі і, поступово осідаючи, вкривала все товстим шаром. Майже завжди буря супроводжувалась кількома спалахами блискавки та гримотінням грому, яке завмирало десь вдалині.
В такі хвилини рудокопи й старателі вискакували з наметів і волали до похмурого, брудного неба, заволоченого хмарами рудої куряви:
— Давай, боже, давай!
Найчастіше гроза минала, тільки злегка покропивши пилюку рідкими краплинами. Люди тугіше затягували пояси, лаялись, жартували й ощадливіше споживали запаси продовольства. А на світанні брали на плече кайла та лопати і йшли працювати на свої ділянки; там вони одвалювали пусту породу, врубалися в товщі кварцу та залізняку і працювали до знемоги, аж поки пригасало пекуче денне світло. Тоді вони юрмами поспішали до шинків та пивниць і заливали спрагу пивом, яке коштувало не дорожче за воду; або, розпаливши багаття і приготувавши окріп, заварювали чорний чай, якого жадали пересохлі горлянки та порожні шлунки, і потому лягали біля своїх наметів під мереживні тіні тонких дерев.
Навзаході сонця земля палала вогнем. Густо-сині й багряні тіні переповзали по громаддях залізняку. Сонце зникало за обрієм малиновим розплавленим диском. Малинове й золоте полум’я поймало все небо над бурими хвилями чагарникових хащ.
В сутінках, поки ще не стемніло, навколо любителів ту-апа[8], що грали на курному шляху, починали збиратися купки людей: групувалися партії на покер. Тільки вигуки глядачів, що стежили за польотом підкинутих монет, та ляскання карт, якими гравці з веселим азартом гепали об землю, порушували задушливу тишу. Одчайдушною і нестямною була ця гра, за якою люди намагались згаяти гнітючі вечори, коли ані найменший подув не колихав повітря і зорі тьмяно блимали в небі, схожому на безкраїй свинцевий дах.
Іноді перед світанням на якусь годину зривався свіжий легіт, і завмерлий табір вітав його полегшеним зітханням: люди перекидалися вві сні з боку на бік і потягались, ніби силкуючись ковтнути якнайбільше життєдайної прохолоди. Але зі сходом сонця вітерець зрадливо тікав, доокілля знову заливала суха, нерухома спека, і градусник показував сто[9] ще до початку робіт, далі піднімався до ста восьми, а опівдні до ста дванадцяти — і так до самого вечора.
Ці люди, які прожили перше літо в Кулгарді, це збіговисько страшних опудал, виснажених і почорнілих, брудних і обшарпаних, не забудуть його до самої смерті. Не всі гаяли ночі за пивом, покером чи божевільним ту-апом, де можна було за якусь мить виграти або програти сотню фунтів. Багато було й таких, що лежали крижем на твердій гарячій землі біля своїх наметів, вдивлялися в зорі й відкритими ротами хапали повітря в надії піймати хоча б натяк на прохолодний вітрець або сідали кружка погомоніти про важкі походи, про майбутнє цього приїску, про те, чи випадковий і єдиний оцей поклад золотоносного кварцу на ділянці Бейлі, чи є ще й інші такі ж багаті жили в цьому неозорому й невивченому краї, що простягнувся на сотні миль довкола.
В усіх тільки й було розмов, що про золото: про зрадливість жовтовидої сирени, яка їх полонила, про давноминулі часи та походи старателів на Кімберлі, Мерчісон, до Нанніна і Кью. До безшабашних вигуків, реготу та суперечок тих, що товпилися навколо гравців у ту-ап і перед шинками, часом долучалися хрипкий сміх або звуки пісні. З табору теж долинали вибухи сміху — за побрехеньками та жартами швидше минали короткі літні ночі, — частенько під розпачливе голосіння тубільців над старою водоймою в скелі, котру якийсь навіжений йолоп у пошуках золота розвалив динамітом.
РОЗДІЛ V
Однією з найважливіших подій у ті дні було прибуття поштового диліжанса або фургона з продовольством. Тоді кожен чимдуж кидався назустріч візникові — розпитати про новини у світі, купити хоч трохи харчів.
Серед усіх візників Джек Баламут здобув найбільшу прихильність старателів. Високий, ставний парубійко, красень і веселун, він був одчайдушно сміливий і готовий на все, коли йому не щастило, як він казав, «смикнути писульку» — дістати дозвіл на воду, — бо коней таки треба поїти. Того літа на шляху від Південного Хреста до Кулгарді він не раз лице в лице стикався зі смертю.
— От, хлопці, їду я раз по старій писульці, — розповідав він. — Наближаюсь до тридцять четвертої милі, а коники мої так запарились, що хоч лусни, а води їм дай. А сторож біля цистерни, старий шкарбун, не хоче поїти худібку, лише мені дозволив промочити горлянку. Він, бачте, береже воду для поштаря та його коней: такий йому дали суворий наказ.
Та я прикинув, що там стане й для мене, і для моїх гриватих. Ну, гиркались ми, добре так, з перцем, коли він раптом — беркиць і завмер. Я сторопів: ну що з ним у біса робити? А далі — стій, та це ж сам перст господній! Змикитив оце — й хап у нього з-за пояса ключ від цистерни, а далі гукаю свого помічника. Ми вщерть наповнюємо наші міхи, напуваємо коней. Після цього я повертаюсь до сторожа — глянути, як і що. А він уже потроху став приходити до тями. Ну, ми й драпонули геть, щоб зайве не розбалакуватись.
Старателі завжди були готові послухати Джека і потішалися з того, як він примудрявся роздобувати воду на шляху.
Іншого разу він виїхав з Південного Хреста з вантажем продовольства. Його коні два дні були непоєні, коли він нарешті добився до казенного водосховища. Але Джек не мав дозволу, і сторож не дав йому напоїти коней, хоч води був повний запас. Серед своїх товарів Джек контрабандою віз партію рому; щоб піддобрити сторожа, він вирішив пожертвувати пляшкою. Проте Чарлі Півняче Око, як усі називали сторожа, мав зуб проти Джека, і помста здавалась йому солодшою навіть за ром.
— Ні, цим ти мене не візьмеш, Джек, — сказав сторож. — І води для коней ти все одно без дозволу не одержиш.
Джек розташувався на ночівлю поблизу водосховища, твердо поклавши собі в думці будь-що напоїти коней; однак цілковитої певності, що Чарлі Півняче Око піймається на його гачок, у нього не було. Підліток з тубільців, його помічник, розпалив багаття; Джек видав йому його пайку харчів і вже зібрався був перекусити сам, коли з’явився візник на ім’я Джім Райєн. Він їхав з Кулгарді, і його коні мало не падали від спраги.
— Дозвіл є? — запитав Джек Баламут.
Виявилось, що Джіму теж не пощастило запастися «писулькою» на одержання води для коней.
— Еге! — присвиснув Джек, — Півняче Око заявив, що без дозволу не дасть жодної краплі.
— Та як він сміє, паршивий виродок! — зарепетував Джім. — Я йому покажу, як не давати води! У мене коні здихають!
— Зажди трохи, — утихомирив його Баламут, який не бажав брати на себе гріха смертовбивства. — Півняче Око сказав, коли я замірився спокусити його пляшкою рому, що не стане випивати з таким запеклим водяним злодієм, як я. Гаразд, кажу, тоді я сам вип’ю і твоє, і своє! Сколотив пляшку — й до рота; вдаю, ніби ковтаю, а сам патякаю казна-що. Коротше, роздрочив його страх як, бачу, йому аж жижки трусяться випити. От я й «забув» біля нього пляшку, а він подумав, що то я з п’яних очей.
Джім був у захопленні від цієї витівки і підсів до Джека, щоб разом з ним підвечеряти. Вони почекали до смерку. А тоді, побачивши, що в халупі Чарлі не засвітилося, пішли до води. Шукати ключа нема потреби, вирішив Джек Баламут. Він постукав по цистерні, щоб визначити рівень води. Джім пробив невеличку дірку, щоб вона дзюрчала потихеньку, і Баламут підставив відро. Вони наповнили всі свої цебри, понапували коней і роз’їхалися в різні боки. От яку штуку втяв зі сторожем Джеків ром: звалив йог з ніг, і візники домоглися свого.
Та найгучніщий свій подвиг Джек Баламут зробив тоді, коли повертався з Кулгарді до Південного Хреста і мав чекати відплати від усіх сторожів, яких він одурив по дорозі туди. Джек саме сушив голову над тим, як напоїти коней біля першого ж казенного водосховища, коли раптом уздрів англійського солдата; той ходив шукати золото й тепер чвалав назад у селище, ледве переставляючи ноги. Джек запропонував підвезти його.
8
Гра, яка нагадує орлянку, але з тією різницею, що підкидають дві однакові монети і гравці б’ються об заклад на те, чи впадуть вони одним боком.
9
Тут і далі температура дається за Фаренгейтом.