Баранкін, будь людиною!

Невже ВСЕ, ВСЕ, що ми пережили, про що довідались, загине марно?!

— Тримайся, Малинін! Зараз ми покажемо цим мирмикам, як гинуть справжні хлопці!

Я підвівся на задні лапи, щоб зустріти, як годиться, цих мирмиків, і вдарився головою об туго Натягнуту під вітром павутину: вона зачепилася за пелюсточку і звисала над квіткою, неначе ниточка з чарівного килима-літака.

— Малинін! — крикнув я Кості, і Кость на цей раз зрозумів мене без зайвих слів.

Він шмигонув по павутині вгору, я — за ним. Лишилося тільки перекусити павутинку… І я її перекусив. І павутинка полетіла в ту мить, коли чотири мирмики одночасно кинулися на нас з усіх боків. Мирмик, що цілився відтяти мені голову, тільки ковзнув щелепами по моїй нозі. Чотири щелепи, кожна з них нагадувала залізну пастку, клацнули ще раз, однак було вже пізно. Ми з Костем піднялися в повітря. Я глянув на галявину і не повірив своїм очам: виявляється, поки ми з Малиніним відбивалися на квітці від чисельно переважаючих сил рудоголових, чорні мурашки встигли наголову розбити мирмиків і повернулися до своїх звичних занять.

Війна закінчилася так же несподівано, як і почалася, і тільки поранені мурашки та санітари, що відтягали мертвих подалі від мурашника, нагадували про те, що всього кілька хвилин тому на цих галявинах точилася жахлива битва.

Маленька ниточка з павутинного килима-літака відносила нас з Костем все далі і далі од ромашки у бік мурашника.

заспівав я на весь голос.

підхопив Малинін, —

І в цей час за спиною в мене почувся якийсь жахливий свист. Густа хвиля повітря штовхнула мене в бік, перевернула догори ногами, завертіла дзигою і зірвала з павутини. Перевернувшись кілька разів через голову, я встиг помітити, як здоровенний стриж умить задзьобнув Костя Малиніна і шугонув у небо…

Коли я зрозумів, що скоїлось, мені стало млосно, я знепритомнів і впав на землю…

Частина п'ята

БАРАНКІН, БУДЬ ЛЮДИНОЮ!

ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

«Замогильний» голос

Не знаю, скільки часу я пролежав без пам'яті в траві, мабуть, дуже довго, але коли пам'ять стала повертатися до мене, я все ще лежав, наче непритомний.

Я лежав і марив. Все, що ми пережили з Костем, все-все в жахливій непослідовності знову поставало перед моїми очима. Я спробував розплющити очі, однак картина не змінилася — або навколо мене була густа ніч, або я осліп… Тоді я став думати про Костя.

Кость загинув, проте в моїй пам'яті він був зовсім-зовсім живий. Моя пам'ять, хоч ненадовго, воскресила мого ліпшого друга, і від цього мені трохи покращало, і чому тільки цей клятий стриж здзьобав Костя, а не мене?.. Адже я втравив Костя в цю історію, і ось я живий, а Кость загинув, як мурашка, не встиг навіть перетворитись на людину! Спочатку ця думка мені здалася правильною, а потім я подумав ще трохи, і ця думка мені здалася неправильною. Що значить — Кость загинув як мурашка, не встигнувши перетворитися на людину? Та Кость, на кого б він не перетворювався, для мене залишався людиною! І на допомогу мурашкам Кость кинувся як людина! І мене в біді не залишив! І один без мене не захотів ні на кого перетворюватись, і мирмиків не злякався! Та коли б Ерка Кузякіна на власні очі бачила, як хоробро поводився Кость Малинін на війні, вона б йому одному весь номер стіннівки присвятила, а Алик Новиков, якби він був мурашковим кореспондентом, він би на нього всю плівку виклацав.

Ні, Кость Малинін весь ЦЕЙ час був людиною. Йому не треба було казати ніяких чарівних слів, не треба було бажати перетворюватись на людину, бо він уже давно нею був. Так, Кость Малинін безумовно став людиною, а я?.. Звичайно, самому про себе мені важко говорити, і чи поводився я по відношенню до Костя Малиніна як людина, мені важко самому судити… Може статись, я як був мурахою, так нею і лишився? Може статися… Але і я, чесно кажучи, теж намагався не схибити… Адже мені теж через Костя Малиніна мирмики голову скільки разів ледь-ледь не відтяли.

Добре, що останній раз промазали і замість голови в лапу вчепились, а лапа і досі он як болить і ниє.

Верхньою лапкою я обережно помацав ту, що прокусили мирмики, і смикнувся… Ні, ні, цього разу я не лапкою гладив мурашину лапку, а рукою, людською рукою я гладив ногу, — так мені, в усякому разі, здалося…

Тоді я розплющив очі і побачив замість, лапи звичайнісіньку хлопчачу ногу. Це була моя нога, і лише засохла кров на подряпині нагадувала про те, що ця нога зовсім недавно була мурашиною лапою, і руки у мене були як руки, і голова… І голова на місці…

Щоб остаточно опам'ятатися, я ще трохи полежав у траві, потім трохи посидів, а потім устав, обтрусив штани і, сховавши руки в кишені, попрямував додому. Я йшов, нікуди не дивлячись, уп'явшись у носаки власних черевиків. У голові шуміло, все тіло нило, неначе мене відлупцювали палицями, а нога, покусана мирмиками, так боліла, що на неї було боляче ступати. Разів п'ять чи шість я натикався на перехожих, і вони щоразу мені казали: «Під ноги треба дивитися, хлопче!» — ніби я не під ноги дивився, а кудись, уже не знаю й куди.

Не пам'ятаю, як я дістався до свого двору, бо йшов як уві сні і отямився лише тоді, коли наразився животом на хвіртку.

Не виймаючи рук із кишень, я буцнув ногою хвіртку, підійшов до лави й сів. У дворі все було, як і раніше. Як і раніше, з акацій зривались веселі зграйки горобців, над клумбою пурхали метелики, а по лавці бігали чорні мурашки. Все було на своїх місцях. Не було лише Костя Малиніна. Не було і вже не буде більше ніколи. Та й самого мене теж, мабуть, не було, тобто взагалі я був, але був я вже зовсім якийсь не такий. Я сидів на лавочці сам не свій. Мені все здавалося, ніби я тільки-но повернувся з дуже-дуже далекої й дуже небезпечної мандрівки, в яку я вирушив із своїм другом Костем Малиніним багато-багато років тому назад. Вирушив разом з Костем, а повернувся один. І тепер усе життя буду один, зовсім один…

Я затулив лице руками і заплакав, заплакав перший раз у своєму житті. Сльози текли по руках, по щоках, по шиї і навіть по животі. Сиджу, реву, а сльози біжать і біжать. Я навіть здивувався: звідки у людини стільки сліз? А втім, якщо людина ні разу за життя не ревла, то у неї за весь цей час цілком ймовірно могло зібратися стільки сліз.

— Баранкін! Ти чого рознюнявся? — зовсім несподівано звідкілясь почув я голос Костя Малиніна.

ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТА

Ми існуємо!

— Кость, — сказав я, перестаючи схлипувати і обливатися горючими сльозами. — Це ти?

— Я, — сказав голос Костя Малиніна згори.

Голос був глухий і далекий, ніби із неба.

— Ти вже… там?

— Де — там?..

— Ну, де там, на тому світі, чи що?

— На якому тому світі?.. Я на паркані, а не на тому світі, що це ти городиш?..

— Ну, чого ти мене, Малинін, дуриш? Я ж сам бачив, як тебе з'їв стриж. Отже, ти не можеш сидіти на паркані.

— Кого з'їв стриж? Мене?.. Він тебе з'їв, а не мене, я своїми очима бачив.

— А я тобі кажу, він тебе з'їв!

— Як же він мене з'їв, коли я живий, живий-живісінький сиджу на паркані? Розплющ очі — і переконаєшся!

— «Розплющ»! А коли я боюся?