Вогнесміх (1988)

«А ти не простий дід, — подумалося мені, — бо одразу починаєш про те, що має бути завершенням…» Вголос промовила:

— Як вітати вас? Як звертатися? Мені якось незручно. Прийшла з кущів, перебила ваші заняття.

— Пусте. — Дід тихенько засміявся. — Невже ми з тобою почнемо згадувати правила етикету? Хіба ти питаєш дозволу у грозової хмари вискочити під її громовиці та прийняти від неї сили? Або напитися у струмку водиці чи понюхати квітку троянди? Ми всі свої, ми одної матері діти. Бачу — сама вже наближаєшся до цього розуміння, твої пуп’янки розкриваються…

— Які пуп’янки? — спантеличено запитала я.

— Ті, що мають дати плід. Для того, хто розплющив очі, все це лежить на поверхні. Не станемо марнувати часу на незначущі слова, доню. Що привело тебе сюди? Відповідай одразу.

— Скажу щиро — не відаю. — Випаливши ці слова, я вахвилювалася, подумавши, що дід розгнівається і не захоче мати зі мною справи. Щиро глянула в його очі. — Річ у тім, що моє прагнення тяжко вкласти у готові словесні формули. Якщо поверхово — то все дуже просто: я майбутній лікар-психіатр, і мене цікавить все, що стане в пригоді для зцілення недужих. Давно вже я мрію про розгадку прадавніх таємниць ведунів та знахарів, адже народ упродовж тисячоліть нагромаджував досвід лікування, спілкування з природою… і мені думається, що багато тих зерен мають в собі вартості куди значніші, аніж деякі сучасні скороспілі відкриття. Мабуть, я кажу дуже кучеряво… і заплутано?

Дід Радько слухав мене уважно, спокійно, дружелюбно. Відчувалося, що його душа, ніби гладеньке дзеркало, в котрому відображається кожна найменша рисочка того, хто дивиться туди. Коли я, зніяковівши, замовкла, він підбадьорливо кивнув:

— Перші кілька слів і є правдива відповідь. Про те, що ти не відаєш, чого прагнула сюди. Розумієш? Пояснити можна все, тільки то буде порожня тріскотнява. Це заважає збагнути глибоку суть сили, котра нас кудись веде. Подруга передала тобі мої слова — піди туди, не знаю куди? Гаразд, гаразд… Прадавня казочка не ради жарту чи химерії зберегла ту фразу: в ній велика тайаа і рішення.

— Поясніть…

— Пояснювати марно тому, хто спить, — засяяв утіхою дід Радько, — а хто прокинувся, той збагне на льоту. Скажу для роздуму таке… Уяви собі, що зерно у землі почне міркувати, що йому робити, як діяти? Або паросток, вигулькнувши із зерна, шукатиме тайну свого походження чи розпитуватиме, куди треба рости?

— Розумію, розумію, — вихопилося у мене. — Правдива відповідь завжди поза однозначним формулюванням. Може виявитися, що, пристаючи до берега якогось острова, куди ми вперто прагнули, треба бути готовим блискавично відчалити і пливти назад, або вбік, або летіти вгору, або зануритися під воду… Ми маємо слухати волю природи, а вона… не завжди однозначна…

— Багато слів… проте все гарно сказано. — Дід ласкаво поклав сухорляву засмаглу руку на моє плече, ніби передаючи свою щирість. — А тепер скажи: чому обрала стежку лікаря?

Згадалося, що я вже чула таке запитання від прадіда, відчула, що відповідь має бути стихійна, без інтелектуальної гри і хитросплетінь. В уяві виникла картина дворища психіатричної лікарні, куди ми ходили всім курсом для практики, потім зненацька в свідомість врізалися кадри фашистської кінохроніки, в яких зображено біснуватого фюрера і колони штурмовиків з смолоскипами в руках, божевільні захоплені вигуки… Море палаючого напалму в джунглях В’єтнаму… Обгорілі трупи дітей і жінок… Чому сплітаються в єдиний клубок ці розрізнені образи з віддалених у просторі й часі подій та країн?

— Здавна у мене відчуття, що вся земля — хвора. Мені тяжко пояснити це чітко, але душа не приймає історичне божевілля минулих епох і сучасну загрозу для усього життя. Навіть багато з того, що діється в самій природі, викликає подив, нерозуміння. Вся планета просить лікаря, цілителя. Людина повинна стати таким лікарем. Якщо не ми — то хто ж? Мені радісно було ще в дитинстві бачити веселих людей, тварин, птахів, квітучу природу. Моя душа знемагала й плакала, коли зустрічалося горе, нещастя, каліцтво, недуга. Серце відав — таке не повинно бути! В корені життя — любов і радість для всіх…

Довго мовчав дід Радько, заплющивши очі. Усміхався невидимим думам. Провівши долонею понад квітами, ніби приймаючи від них цілющу силу, якось легко зітхнув.

— Ти знаєш, який сьогодні день? — запитав так, мовби й не було попереднього запитання,

— Субота, — здивовано відповіла я. — Шосте липня… А хіба що? — Несподівано прийшло осяяння. — А, ось воно що… Нині — вечір на Купала…

— Гарно, доню, гарно. Не думала про таке, а прибула вчасно. Це ще один знак, що тебе давно чекають…

— Хто?

— Знову ветхі запитання. Забудь, хто та що. Хіба знаєш про себе — хто ти?

— Трохи знаю.

— Те, що знаєш, лише вивіски, написані родичами, а потім тобою. А глибока суть людини — за сімдесят сімома замками. Археологи розкопують глибоченні товщі, щоб торкнутися черепків наших пращурів. Коренева суть людини незміряно глибше похована в надрах душі.

— Ніч на Купала… Хіба це не забобон? Хіба не казочки минулого?

— Що саме забобон? — жартівливо перепитав дід Радько, і ворон на його плечі розплющив око, замахав крильми. — Тихо, Кара, заспокойся… Незабаром дамо тобі кашки…

— Дід Ргадько! Кашки, кашки! — втішно забурмотів птах, знову заплющивши очі.

— Квітка папороті, скарби під землею… всяка чортівня, — перераховувала я подробиці народних переказів та легенд. — Чи в цьому є якесь раціональне зерно? І чому ви кажете, що я прибула вчасно? Хіба ця ніч особлива?

— Особлива, доню. Кожен день особливий. Навіть кожна мить — неповторна.

Дивина! З пам’яті зринули слова пісні дідуся Миколи: «Горить, ряхтить таємна мить, у всеосяжність пломенить…»

— Чим же особлива ця ніч? Чому її так шанували пращури?

— Рівновага ночі й дня. Космічні терези. Особлива точка бігу Землі довкола Сонця. Прадіди спостерігали, що в цю ніч відбуваються великі зміни в силовій напрузі рослинного світу, міняється їхня енергетика, як сказали б сучасні дослідники. Це ніби гребінь сонячної хвилі, найвищий підйом зусиль природи. Зумієш зачерпнути в цю ніч згущеної сили — матимеш захист на цілий рік.

— А день? Хіба є різниця — в цей день чи вночі?

— День — теж особливий. А ніч — незамінна. Вночі тисячі зірок дають свою силу. І відкривається те, що закрите при сонці. Побачиш сама…

— А квітка? Невже є квітка папороті? Або щось таке… якесь явище, котре породило чудову легенду?

— Приходь увечері, доню. Все побачиш сама. Сходи до села. Заспокой подругу, батьків. Скажи, що дід «Редько» (хай кличуть, як знають, хоч і горшком, аби в піч не саджали), що химерний відлюдник обіцяв тобі відкрити секрети деяких трав і квітів. Що ти переночуєш у мене. Все буде добре, вони знають, що я не кидаю слів на вітер. Про наші розмови краще мовчати. Розумієш сама…

— Розумію, діду Радько. Можна вас так називати?

— До вподоби Радько — клич так. Моє діло привести тебе до криниці, де ти нап’єшся водиці. Хе-хе! Я вже починаю віршами гуторити. А тепер — бувай. До вечора. Кара, проведи гостю до хатки. Йди за ним, доню. Відчиниш двері, на столі знайдеш яблука. Білий налив. Поласуй, доки дійдеш до села. А Карі даси кашки, у печі в горщику упріває. Відхилиш заслінку — побачиш. Увечері, після десятої, будь біля хати. Прийдеш сама.

— Ргусалія, кашки! — загорлав крук, зриваючись з дідового плеча. — Ргусалія, кашки!..

Галя та її батьки зацікавлено розпитували мене про зустріч, я ухильно сказала, що знайшла діда в лісі, що він обіцяв мені оповісти про таємниці трав, запросив на вечір для розмови. Подруга — я це бачила — була розчарована, проте нічого не сказала.

Коли сонце сідало за обрій, я була біля дідової хатки. Він стояв на порозі в чорному бавовняному піджаку, в полатаних штанях, босий. Призахідні промені багрянили дідову сивину, і він був святковий, урочистий, не дивлячись на убоге вбрання. Ворон сидів на груші, вспокоєний, задоволений, переступав з ноги на ногу.