Вогнесміх (1988)

Йому здавалося, що промайнула тільки мить, та коли знову отямився від забуття й глянув перед собою, жовтіючі віти верболозу вже купалися в ранкових променях сонця. Жахнувся, скочив на ноги. Проспав! Ганебно проспав! Думав лише хвилинку спочити, подумати, а проспав, як останній ледацюга. А вона ж має сьогодні від’їжджати. Треба поспішати, треба встигнути…

Вибравшись з хащів Зеленої Гатки, він взувся і підбігцем рушив до села. Хвилин за сорок був уже біля Будинку культури. Там побачив Товкача, який стояв біля знайомої «Волги», що нею вони прибули до Сміянів. З віконечка виглядало рудоброве обличчя Федька, він щось розповідав шефу, сміявся.

— Пригоди шукав? — докірливо озвався Товкач, уздрівши пом’ятого й занепокоєного Гриця. — А я вже хвилювався: думаю, де та що? Спасибі, старий Сміян заспокоїв, каже, що хлопець іде своєю стежиною. Так і сказав: своєю стежиною! Я не питав його, що це означає, але догадався, що тут замішана спідничка, а ти вже нещодавно йшов такою стежиною… кх, кх!

— Як ви можете, Саливоне Оверковичу?

— А що — хіба ні? Вся біда від жінок. Хоч я й люблю це сім’я, поважаю його і схиляюся перед ним, але таки, враг би їх не побрав, небезпечна ця субстанція жіноча. Ну то що?

— Як то що? — огризнувся хлопець.

— Познайомився з відьмою? З Русалією?

— Таке скажете.

— Гм… Щось у тебе не витанцювалося? Ге? Ти наче щось загубив. Даремно вчора залишив мене. Там таке було! У мене блокнот розпух від записів. Я домовився, що приїдемо на концерт, запишемо на магнітофон. Та що з тобою? Ти сам не свій.

— Русалія пропала, — зітхнув Гриць.

— Куди пропала? — здивувався редактор. — Як то може бути? Ану, гайда до старого Сміяна.

Товкач звелів Федьку їхати на край села. Біля Сміянового двора зупинилися. Поміж деревами саду з’явився кобзар, Гриць, відчинивши хвіртку, поспішив до нього. Той іронічно усміхнувся Грицеві, кивнув у відповідь на привітання.

— Де Русалія? Чи все гаразд у неї? — несміливо запитав Гриць.

— З нею — гаразд, — дивно відповів дід, — а з тобою?

— Я хочу бачити її. Де вона?

— Нема. Вона раненько виїхала.

— Куди? — скрикнув хлопець.

— Про те не велено казати. Ось залишила тобі зошит. Попросила передати такі слова: «Зустрінемось у вогняному колі». І все.

Хлопець схопив товстий блокнот.

— Що це?

— Розбирайся сам, — розвів руками кобзар. — Навіть сни люди стараються розгадати, а це ж реальна річ у реальному світі. Шукай, синку, шукай. Мені пора. Там все знайдеш — у тому зошиті…

Гриць хотів ще зупинити діда, але стримався. Сни… Люди розгадують сни. І це теж сон. Сім чобіт… дерев’яних чобіт… кочерга, щоб вогонь палав… і циганка, яка виглядала з-за Гете… вона дуже подібна до Русалії. Сім світів пройти, сім чобіт стоптати, доки пощастить розшукати її…

Від хвіртки настирливо сигналила машина. Хлопець поволі побрів до асфальту, ніби тримав на плечах нестерпний тягар.

***

Юрій Гук одривається від роботи з бортовим комп’ютером, здивовано переглядає цифри і формули на екрані дисплея. Знову й знову відтворює весь процес спостережень за Сонцем. Задумливо дивиться в ілюмінатор, на сріблясті вихори в атмосфері планети, усміхаючись власним думкам. «Що ж, цього треба було чекати. Віки спресувалися в секунди, і тепер головне — втриматися над штормовою хвилею нової інформації…»

— Петре! — покликав він.

Чуров відхилився від гамма-телескопа, з яким працював, повільно підплив до Юрія. Зацікавлено схилився до пульта комп’ютера, розглядаючи розгорнуті сторінки блокнота з формулами й висновками геліодосліджень. Зиркнув на схвильоване обличчя Гука і похитав головою.

— Оце так штука! Підтверджуються найпарадоксальніші припущення. Леонід буде щасливий.

— Викликай Центр. Позачерговий сеанс зв’язку.

— Яка терміновість? — поцікавився командир корабля Марусишин, випливаючи з секції санвузла, де він приймав душ. — Що там видало нам сонечко?

— Купа сюрпризів, — відповів Юрій, — треба негайно передати Леонідові, Це не рутинна інформація, а вирішальна. Вона має безпосередню дотичність до головного експерименту.

— Он як! Викликаю Землю.

Прозвучали позивні. Спалахнув екран бортового телевізійного комплексу. З’явилося обличчя літнього чоловіка з невеликою сивою борідкою, то був один з теоретиків космонавтики, відомий учений.

Гук привітався. Той поцікавився:

— Позачерговий сеанс? Що трапилося? НЛО? Приятельці?

— Інформація надзвичайно цікава, генералові буде приємно узнати, що його гіпотеза отримує солідне підтвердження. Бортовий комплекс уже передає результати геліодосліджень, ви там розберетеся самі. А я висловлю деякі свої міркування. Ось програв трохи на своєму комп’ютері, і дещо проясняється.

— Що там таке? — захвилювався учений. — Не тягни…

— Класична модель Сонця, як плазмової кулі з термоядерними процесами синтезу в надрах, не підтверджується новими даними. По-перше, точно визначено, що світило не має жодної сплюснутості біля полюсів. Це спостерігали й раніше, проте спекулятивно намагалися пояснити недостатньою точністю досліджень. Тепер цей факт треба осмислити якнайсерйозніше: чому Сонце (а напевне й інші зірки) не підкоряється законам небесної механіки?

— Далі, далі!

— По-друге, багатопланові дослідження з допомогою геліокомплексу свідчать, що динаміка сонячних пульсацій, спалахів, протуберанців дуже точно корелюється щільністю міжзоряного середовища, крізь яке проходить Сонячна Система. Ви розумієте, що це може означати?

— Славно, славно, «Сокіл», — долинуло з Космоцентру. — Тут тебе слухають мої колеги, вони певні, що це може означати лише одне: світимість Сонця залежить від щільності міжзоряного пилу і вакуумної динаміки — отже, термояд у світилі відсутній, це щось інше. Ось чому променистіть Ярила така стабільна, адже космічне поле досить однорідне.

— Я теж так думаю, — згодився Юрій. — Але постає питання: що ж таке Сонце й зірки? Моя думка схиляється до гіпотези Леоніда Горяєва — в надрах зірок наявний специфічний отвір у гіперпростір надвимірності. Можливо, так званий гравітаційний радіус і є такою «лійкою» універсуму, що потужно засмоктує міжзоряний пил, утворюючи полум’яний плазмовий вихор. Міріади таких зоряних вихорів різної потужності — сингулярні ядра космічного епітелію, своєрідної шкіри вселенського організму…

— Ого! — іронічно озвався учений. — Ти прагнеш віталізувати безмірність. Може, не треба так масштабно, так фантастично інтерпретувати факти.

— Астробіологія повинна йти попереду фактів, — заперечив Гук. — Бо інакше ми потонемо в океані нової інформації. Згадуєте космогонічний образ змія Шеші з індійського міфа? На тілі всеосяжного монстра пращури малювали зоряні свастики-спіралі. Чи не мали вони якесь реліктове знання про будову універсуму? Чому б не припустити, що Мегасвіт живий? Живий у всій позавимірній стихійності! І тоді отвори в надрах зірок будуть своєрідними порами у вакуумній шкірі суперорганізму, в який ми входимо складовою часткою. Отвори — то виходи в гіперпростір, в якому живе й діє «змій Шеша», тобто весь наш космічний організм. Хіба це якась надмірна фантастика? Лише простий логічний перехід до наступного щабля світорозуміння. Тоді ми збагнемо й проблему Чорних Дір. То — провалля у гіперпростір, своєрідні рани універсуму, куди цебенить кров і лімфа нашого космосу. То — хвороба суперорганізму, яку треба лікувати. Чи не ми — люди — призначені для цього? Якщо нам пощастить розшукати Чорну Діру в рідній системі, точне знання космодинаміки буде вкрай потрібне. Може, прадавня катастрофа в регіоні трапилася саме від такого провалу другої зірки в гіперпростір. А тепер туди ж затягує нас по стрімкій спіралі космокруту. Ви можете виключити таку можливість?

— Не можу, — серйозно сказав учений. — Ось програємо всю інформацію на машині, поговоримо детальніше. Твої думки, «Сокіл», божевільні, але хіба наша епоха нормальна?