Страница 45 из 145
— Цікаво, цікаво, — озвався генерал, і космонавти чули, як на Землі жваво загомоніли.
А Юрій Гук, вже розсупонившись від обіймів крісла, підплив до ілюмінатора і, дивлячись на чорно-оксамитне небо, всіяне цвяшками зірок, схвильовано сказав:
— Справді, нове народження. Вихід у космічне поле — поза всякою рутиною. До цього не звикнеш…
— Послухай, друже, — долинув голос керівника польоту, — тут хлопці зацікавилися твоєю ідеєю. Це, справді, путня думка. Принцип енергопереходу, стрибка від певної оптимальної напруги до всеохопності, можна використати в багатьох напрямках. Можна подумати про створення надпровідних енергокілець, в яких при осягненні певної потужності силовий потік генеруватиметься сам собою.
— Перпетуум-мобіле? — пожартував Юрій.
— Навпаки — підключення до енергопотоку вищого ієрархічного рівня. Хіба не те саме з ланцюгового реакцією в шматку плутонію чи урану? Критична маса збуджує до дії дрімаючу силу цілості. Може, й зірки, сонця використовують цей же закон ієрархічного енергопереходу. Як це у древніх мудреців: «Проведи канаву до океану — і матимеш його воду у себе вдома». І тоді в надрах нашого світила не термоядерна піч, як ми гадаємо, а річище для прийому безмірної енергії Мегабуття.
— Може, так, а може, й інакше, — задумливо озвався Юрій, переглядаючись з друзями. — Але цей гіпотетичний закон, про який ми бесідуємо, найкраще було б застосувати до самої людини. Стрибок від біологічного самообмеження до вогняної всеохопності!
— Чудово! Але про це — пізніше. Готуйтеся до стиковки з «Миром». Спостерігайте. Параметри орбіти майже тотожні розрахованим. Станція має бути в межах видимості.
— Єсть готуватися! — сказав Марусишин.
***
Уже позаду зустріч з друзями на орбіті, святкування успішної стиковки. А потім — прощання, бо попередній екіпаж «Миру» відбув на Землю після піврічного чергування у зоряному вирії. Вже змонтовано додаткові астрофізичні пристрої, аналізатори, телескопи довкола станції, і почалася напружена щоденна праця космічних «Соколів», І вітання друзів, і коментарі наукового та позанаукового світу й журналістської братії вже в минулому. В пам’яті — тривожні, широко розплющені очі дружини, щебетливий голосок Волошки, одинадцятирічної донечки: «Татку, а небо там таке, як ти уявляв?» — «Це уявити неможливо, Волошечко, це — поза уявою». — «А що ти відчуваєш, татку, коли дивишся на зорі?» — «Відчуваю, що нам тут доведеться жити, звичайно, не цьому поколінню, а наступним…» — «Здорово як! — відгукується дівчинка. — Невже можна буде просто так вийти з корабля, і плавати поміж зорями, і літати від світу до світу?» — «Людині все буде доступно, Волошко, хіба хтось міг би Ще сто років тому уявити те, що я бачу тепер?» — «А Ціолковський же уявив?» — «Ах ти моя мавко поліська! Спіймала мене на слові. Правду кажеш, що в кожну епоху є чутливі душі, котрі передбачають нову ступінь народження. Головне — не відкинути, зрозуміти, виплекати небувалі органи чуття, здатні сприйняти таємничий голос казки».
А дружина, вірна супутниця Соломія, задумлива мрійниця з хащів Полісся, мовчить. Дивиться — не змигне.
— Чому мовчиш, Соломіє?
— Ти сам казав — найглибший контакт у мовчанні.
— Дякую. Дякую, що згадала саме про це.
— Ти задоволений, Юрку? Ти осягаєш те, що хотів?
— Людині не суджено задоволення, Соломійко. Кожен крок пошуку розкриває ще більшу безодню перед розумом. Я відчуваю зоряну глибінь дуже тривожно, не однозначно. Ось тепер, коли розмовляю з тобою, простір мені ввижається велетенським озимим полем, котре нам треба засіяти. Це — наше безмірне тіло, що завмерло, задрімало в очікуванні дива, і те всеосяжне тіло треба сповнити духом розуму й чуття. Щоб Всесвіт став живий і теплий у кожній своїй цяточці.
— Говори, говори, Юрку, — долинає шепіт Землі.
І прозорі материнські очі дружини вимагають все нових і нових потоків мрії, небувалості, казковості. Може, сучасні покоління вже не можуть жити без фантастичних джерел, може, казка є живлючим напоєм крилатих душ і без тої животворної ріки згасне вогнище людськості на планеті?
— А інколи, Соломійко, — веде річ Юрій, — здається мені космічна безмежність шкурою титанічного дракона, метагалактичного змія, і вкрита вона зоряними лускітками, мерехтливими іскорками світів, і тіло того монстра ззивається, вібрує, прагне у далечінь, у глибінь гіперсвітів, про які ми. й не догадуємось, бо загубилися, потонули в спіралях зоряного чудиська.
Очі Соломії темніють, там плавають іскорки сміху.
— Це ти вигадав, щоб налякати мене? Казка для дорослих?
— А мені подобається, — щебече Волошка, тулячись до матері, і Гук бачить, як ласкаво посміхаються оператори Космоцеитру, милуючись дівчинкою-дюймовочкою. — Ми на спіш і зоряного змія, а він пливе у якомусь ще глибшому світі. Ой, здорово! А коли наука осідлає галактичного дракона, тоді можна буде вивчати і той новий, глибший світ.
— Чуєш, Соломійко? Казка пращурів стає реальністю для нових птахів. Навіть божевільні мрії їх не лякають, найстрашніші табу не зупинять в польоті.
— Чую, Юрку. І радію разом з тобою.
Тиша. Мовчання. В’ються кільця Зоряного Дива, заворожують, магнетично тягнуть до себе. Може, зоряна глибінь без нас уже не здатна бути, розкриватися, рости? Може, ми — це ферменти галактичного росту, бо каталізують космотворчий процес, надають йому смислу, мети і спрямування?
Чутливі антени спрямовані у далечінь, невтомно працюють аналізатори й датчики, в надрах бортових ЕОМ нагромаджується нова, не прочитана ще інформація, кожна крапля може виявитися імпульсом, що переповнить келих вчорашнього дня, і над світом спалахне іскрограй небувалого світовідчуття й прозріння.
Юрій відривається від своїх дум, поглядає на товаришів. Дмитро зосереджено заповнює листки щоденника, Петро ворожить біля нейтринного телескопа. Гук знову припадає до ілюмінатора, милується Землею, що велично пливе внизу. Внизу? — усміхається Юрій. — А може, вгорі? Чи в мені? Дивний стрибок у новий стан міняє все — сприйняття, координати, константи, розуміння. Ми ще тримаємося за старі, звичні стереотипи, визначення, але в них уже нема смислу, як нема смислу рибі, котра вийшла на сушу, вважати себе рибою. Вона вже щось інше.
Пропливає під кораблем Атлантика, Європа, Альпи, Дунай, Карпати. З’являється в блакитній імлі тоненька ниточка Дніпра.
— Вітаю тебе, рідний краю, — шепоче Юрій. — Добридень, сивий батьку Дніпре! Десь тут, на твоїх берегах, заповідник «Надія», мої рідні, любі. Батьку, матінко, чи відчуваєте, що я над вами лечу, що думаю про вас? Сестрице Христино, як поживають твої звірята? Вітаю тебе! Вітаю кожну квіточку на твоїх луках і галявинах. Брате Іване, чи не забув, як навчав мене любові до Землі, до її щедрого, вічного лона? Марійко, обнімаю твоїх вихованців — романтиків прийдешнього дня. Чуєте мене? де ти нині, бунтівливий, неспокійний Грицю? Куди несе тебе буряна душа й гаряче серце? Борисе, чи відірвешся бодай на мить від своїх комп’ютерів, щоб привітати брата у високості? Спільна у нас стежина, хоч і долі різні. Вітання, вітання всім вам і друзям вашим!..
***
Поблискує бронзовий маятник старовинних ходиків, ніби розпліскує промінь ранкового сонця на іскристі бризки. Тік-так! Тік-так! Тік-так!
Ярина спостерігає те мерехтіння, пораючись біля печі, покивує головою, згоджуючись з твердженням годинника. Нагадуй, нагадуй, щоб не забували! Вже мало тих крапель лишилося в чаші життєвій, вже чується гомін іншої річки, і треба завершити свої справи, щоб нічого не лишалося на потім.
Вона лагідно глянула на чоловіка, який ще й досі спав. Його обличчя було спокійне й величне, подиху майже не відчувалося. Ніби відчувши, що на нього дивляться, Василь розплющив очі. Здивувався: