Страница 32 из 145
— Дурненький, — полегшено засміялася Ярина. — То ж відбиток у воді. Як пірнеш туди — то втонеш.
— Та я знаю, що втонеш, — невдоволено сказав малий. — Це тому, що так звикли. А якщо дуже, дужезахотіти, дуже, дуже повірити, що там світ, тоді не втонеш, а помандруєш туди. Там дуже чарівно…
— Дурниці кажеш, синочку. Хоч у школі про теє не згадуй, а то сміятимуться.
— А в казках же люди йдуть під воду і там знаходять царства… і людей, королів і принцес.
— То ж в казках.
— А хіба казка — неправда?
Важко було відповідати на такі щирі, безпосередні запитання. Сказати, що казка — вигадка, брехня, небувалість? Зруйнувати світ дитячої мрії? Втиснути одразу психіку хлопчика в суворі закони буденності? Ні Василь, ні Ярина не сміли того робити, бо відчували — щось в Юрасикові зріє незвичайне, щось неповторне, таке, що має дати дивний плід у майбутті.
У сороковому році народилася дівчинка. Назвали Марійкою. Сірооке грайливе дитя. Братики билися за право доглядати й тішити сестричку, хоч старшому з них — Івасикові — вже сповнилося п’ятнадцять літ і ходив він у восьмий клас. Ярина стала ще кращою, і здавалося, що в її худеньке тіло вливається цілий океан енергії, — так багато вона працювала, порала, встигала. В колгоспі, на власному городі, біля дітей, у хаті. Варила їсти, вишивала сорочки, прала, доглядала, годувала Марійку, порала курей, свиню, корову, кролів. А вечорами читала науково-популярні брошури і романи про кохання. Вона дуже любила читати про зірки, про далекі планети; може, від неї ця любов перейшла до Юрасика?
А в сорок першому гримнула війна.
Події розгорталися невблаганно, навально, несподівано. Фронт котився до Дніпра, і Гук вирішив перебратися подалі від річкової долини, в гущавину лісів, у глухе сільце, де проживала його старша сестра Галька. Її хатинка стояла на краю села, в бору, взимку жодна жива душа не протоптувала стежки до неї, лише бродячі коти полюбляли стару «відьму», як її дражнили діти, бо вона давала притулок всякій бездомній, безпритульній живності, ділячись з нею останнім шматком хліба чи тарілкою борщу.
Тут сім’ю Гука застала окупація. Село було малесеньке, німці сюди не заглядали, тому ніхто не видав Василя, і він деякий час спокійно працював у лісництві, доглядаючи питомник. Та в сорок другому його запримітив поліцай з рідного села, котрий брав участь у каральній експедиції проти партизанів. Гук вирішив щезнути, щоб подалі від гріха. Діти з Яринкою залишилися у сестри, а сам він переховувався в болотах та нетрях, збудувавши там землянку. Згодом до нього приєдналося кілька блукаючих червоноармійців, вони утворили маленький партизанський загін. Ходили на операції в сусідні райони, спалили кілька поліцейських комендатур, пустили на Дніпрі з десяток барж на дно, підірвали військовий транспорт.
Інколи — зрідка — Василь навідувався до сім’ї, приносив дітям трофейний шоколад, втішав свою душу короткими зустрічами. Він знав, що треба стріляти, воювати, але душа його прагнула праці, тиші над полями й лісами, пахощів достиглого жита й квітів на дніпровських луках.
Відгриміла війна. Кров’ю небувалою, мукою нечуваною, стогоном світовим. Здригнулася планета від жаху перед звірством новітніх орд, котрі втратили найменшу подобу людяності. І почався ще один світанок — тривожний, тремтливий, сподіваний, непевний…
Повернувся з Європи старший син Івась, котрий пішов в армію добровольцем, коли радянські війська звільнили придніпрянські села. На грудях у нього блищала Зірка Героя. Ярина ридала від щастя, хотіла, щоб синок був при ній, але Іван вирішив піти батьковим шляхом, дав згоду очолити великий колгосп, який треба було піднімати з руїн та бідності.
Гукова сім’я знову переїхала до рідного села Плоти, в дніпровську долину. На місці дворища, як і в інших сімей, стояло згарище, задимлений комин, город заріс чортополохом, сад здичавів. Довелося все починати спочатку, бо від господарства лишилася тільки кішка Мурза: вона навела під розваленою піччю купу кошенят. Тигристі звірята дико верещали, не давалися до рук, люто поблискуючи фосфоричними очима-ліхтариками з свого притулку.
Усі дружно взялися до праці: за’тиждень викопали землянку, змурували піч, — можна було зимувати. Верталися люди, демобілізовані солдати починали господарювати, колгосп ожив.
Проте Гук перейшов працювати в лісництво, ніби буремні роки війни щось змінили в пьому. Захотілося самотності, спілкування з деревами, квітами, звірями, птахами. І коли їхні ліси ввійшли в новостворений заповідник «Надія», він став працювати в ньому єгерем.
У сорок шостому році народився ще один хлопчик — Борис, Виростав тихим, спокійним, задумливим. Не прагнув гурту, товариства. Усамітнювався в бур’янах, в дерезі, читав книжки, про щось думав, розмовляючи сам з собою. Вчився з першого до десятого класу лише на п’ятірки, схоплював шкільну премудрість па льоту, вражаючи вчителів дивовижною інтуїцією та кмітливістю. Інколи здавалося, що Бориско все знає, а навчання в школі або прочитання кпижки лише відновлює колись забуте, здуває з нього пил часу.
Юрасик одслужив два роки в армії, а повернувшись додому, вступив до університету на астрономічний відділ математичного факультету, разом з тим студіюючи біологію.
— Що за химерне уподобання? — дивувався батько, коли син інколи приїжджав у гості. — Щось одне б — зорі чи біологію. А то одна нога на землі, друга — в небесах. Дивися — розчахнешся!
— Чого там! — сміявся Юрасик, обнімаючи батька за широкі плечі. — То в тобі прадавній забобон, батьку, заговорив. Нема такого розділення у всесвіті — небо й земля. Наша планета — лише мініатюрний кораблик у небесному океані. Небо в кожній нашій клітині, в кожному листочку. Пам’ятаєш, як я бігав дитям по луках і кричав: «Квіточки, ніби зірки!»
— Авжеж, пам’ятаю, — похитував сивою головою Гук. — Уже тоді ти був якийсь не такий…
— Такий, такий, татку! Я збагнув — без знання неба не можна, як треба, і на землі господарювати. Сонце, зорі, далекі галактики, комети й туманності — все це не десь, у небувалості, а довкола нас, у нашому єстві, в крові, в душі, в характері, в пристрастях і мріях. Нас несуть у далечінь вихори безмежності, невже не ясно? І моя найбільша мрія — відкрити таємницю життя, свідомості, муки й радості людської. Історія наша реалізується тут, на землі, але початок, причина — у космосі, там, де сяють вогняні самоцвіти, батьку, що віками манили до себе наших пращурів.
— Ну, дивися, — зітхав Гук, — Велику дорогу обрав. Чим більша, чим крутіша гора, котру хочеш подолати, тим більший опір, тим грізніша небезпека.
— Знаю, — тихо відповідав Юрасик. — Та поглянь на маму нашу, татку. — Хіба її гора менша? А твоя?
І було це слово синове таким щирим і праведним, що Василь міцно притис Юрася до грудей і тихо мовив:
— Мабуть, синку, ти вже не скажеш мені кращого слова, як оце нині. Іди на свою кам’яну дорогу, шукай, копай. Очі материнські йтимуть за тобою, як у тій пісні…
Ой, діти, діти! Радосте й болю мій! Щастя велике приютити гостя з таємниці, ввести в життя, виростити, дати ймення, розум і долю… але й горе та неспокій, хвилювання та вічне горіння. Якби можна було самотужки виліпити для вас дорогу в прийдешнє, батьки змурували б твердий і надійний гостинець, що дарував би здійснений всіх дитячих мрій і надій. Але марні такі сподівання! Навіть погоду не передбачиш на достатньо довгий період. А життєві бурі вриваються в плин життя раптово, жорстоко, безжально! Так сталося з Іваном, котрий пішов батьківським шляхом, віддавши серце своє землі та її болям, сподіванням. Особисті невдачі, тяжка доля, підступ удаваних друзів. Згодом все обернулося на краще, але хто розгладить невигойні шрами на серці, в душі?
Втім, інакше й бути не може. Навіть у природі після штилів та спокійних днів гримлять громовиці, бурани, оновлюють світ прагненням до змін, до перетворень.
Довгі роки не було вже дітей у подружжя Гуків, ніби замулилося життєдайне джерело, перестали плодоносити віття родового дерева. Та зненацька пробудилаоя давня юна любов у Ярині, засяяли сині озерця очей, зарум’яніли вуста й щоки, і відчув Василь, що в сорокасемилітній дружині живе, як і раніше, ніжна принцеса з сонячним віночком у руках, улюблене дівчисько, котре вічно чекає його над яром, поміж заквітчаних трав. І народилася від тієї осінньої любові дівчинка, Христинка. Думали, що вона не виживе: була тонесенька, мовчазна, заглиблена в себе. Дивилася на маму, на братів, сестру, на світ великими синіми очима, мовби не бачила їх. Ярина упадала біля неї, як чайка степова біля чаєняток, повивала її ніжністю, любов’ю, щоб утримати летючий дух у суворому земному краю, в немічному тільці. І таки одвоювала тендітне створіння у небуття, дівчинка поповніла, почала сміятися, гратися, налилася барвами життя.