Страница 25 из 145
Він неохоче начепив на себе вбитих птахів, взяв згорток з мокрим вбранням.
Рушили. Пірнули під прохолоду вікових дубів, під покривало золотавих сосон, задумливих берез, тремтливих осик.
— Тук-тук! Тук-тук! — старанно довбав десь кору дятел.
Застрибала поміж чагарями косуля з дитинчатами. Христина йшла лісовою стежиною, ніби не торкалася землі, велично, спокійно, задумливо.
Калейдоскоп кольорів і звуків. Неповторна, незбагненна, вічно нова, вічно юна пісня лісу. Чи то казка, чи то сон?!
Обірвалося диво! Ревище, гуркіт оглушили Саву. Вони підійшли до асфальту. Хлопець отямився, глянув на дівчину. Вона стояла біля стовпа з дощечкою. А на ній напис: «ЗАПОВІДНИК «НАДІЯ».
Повз них з гуркотом проносилися машини, дорога дихала спекою і бензином.
— Мені пора, — сказала Христина. Погляд у неї був відсутній. — Щасливо…
— А як же… — хотів утримати її Сава.
Вона не оглянулась, не зупинилася. Розтанула в гущавині чагарів. Як привид, мов тінь. Ніби казка.
Марево кущів, віття променистих зайчиків поглинало її повільно-повільно, але невблаганно. Сава розгублено дивився їй вслід, намагався щось крикнути, зупинити, та вуста були безмовні, руки не сміли звестися, ноги не рухалися з місця.
І ось її нема. Ніби й не було. Ліс мовчазний і спокійний.
Хлопець важко зітхнув, глянув на асфальт. З піснями й реготом наблизився автобус. З його віконець звисали гірлянди убитих птахів. Машина зупинилася, відчинилися дверцята.
— Сідай, мисливцю!
Він втиснувся в тісний салон півторатонки. Назустріч йому потягнулися жадібні руки й очі, мацаючи, оцінюючи здобич. Нелюдські, дивні очі!
— Ого!
— Везе ж людині!
— Молоток!
— Ну й дає!
— Ох і кадр!
— Де добув?
— Ха-ха! Так він тобі й сказав!
Пливуть, пливуть назустріч казкові краєвиди — ліси, переліски, озера, плеса Дніпра, луки.
Сава дивився на все те — і не бачив. Довкола йому підморгували, щось показували, кривлялися, та він не чув ні слова. Перед внутрішнім зором повільно, мов у невагомості, пливла понад луками, понад квітами Христина, дівчина із заповідника, синьоока мавка з суворим, замисленим обличчям… а вгорі, понад нею, радісна хмаринка білих голубів.
— Стій! Зупинись! — крикнув Сава.
Шофер пригальмував автобус. Здивовано глянув на хлопця.
— Чого тобі? Заканудило чи закортіло в те місце, куди царі пішки ходять?
Мисливці смачно зареготали. Сава протиснувся до виходу.
— Відчини. Вийду…
— Що-небудь забув?
— Треба.
Він вистрибнув на обочину.
— Їдь. Я залишуся.
— Гей! Качок забув! — крикнули з машини.
— Беріть собі! — махнув рукою Сава і рушив убік, в чагарі.
З автобуса долинуло:
— Ну й дає!
— Шизик!
— Псих — не інакше!
Автобус помчав далі, затих. Сава у якомусь відчайдушному пориві заглибився в ліс, почав продиратися крізь густе віття соснової посадки, ніби хотів тими шорсткими пальцями зелених друзів змести з свого лиця, з душі якесь омерзіння, незриму павутину, що сповивала його й душила. Зупинився на галявині біля вікової сосни, притиснувся розпашілим чолом до шорсткої кори. Трохи непокоївся. Глянувши на рушницю, нахмурився. Рішуче розмахнувся і, вдаривши нею об стовбур дерева, відбив приклад. Решту закинув у кущі чортополоху, і полегшено зітхнув, ніби той удар підводив рису під його остаточним рішенням.
На душі прояснилося. Він широко розкрив обійми навстріч небу, сонцю, лісу, рушив уперед.
Потім побіг весело, як колись у дитинстві, танцюючи на ходу й підстрибуючи. І побігли разом з ним дерева, трави, квіти й луки, озера й потічки в радісних, щасливих перегонах. І відчув Сава? що вони простили йому недавнє затемнення душі і знову прийняли його оновлену душу в своє щедре, щире братерське коло.
***
Василь Гук повільно ступив у кабінет директора.
— Слухаю вас, Іване Явтуховичу.
Директор знизу вгору зиркнув на худе темне обличчя егеряявидублене вітрами й сонцем, на довгі козацькі вуса, що надавали йому похмурого й навіть суворого виразу. Єлейно посміхнувся, жестом запросив сідати.
— Ніколи мені спочивати, — скупо сказав Гук. — Навіщо знадобився? Може, складемо акта на вельможного браконьєра?
— Що ти, що ти? — злякано виставив перед ним долоні директор. — Це діло вичерпане. Так, так… вичерпане. Штраф переказано на рахунок заповідника… Ім’я, правда, інше, не гоже плямувати поважного чоловіка через дрібниці…
— Поважний? — іронічно перепитав єгер. — Чим же це він поважний? Простісінький злочинець. А те, що високо сидить, то тепер не такі, як він, летять за вітром… як полова у віялці! Чи ти, Іване Явтуховичу, сліпий, не бачиш, куди треба ниньки йти?
— Тихо, тихенько! — зацитькував Гука директор. — Хе-хе! Ти, брат Василь Іванович, дуже круто береш! Я розумію — святий гнів з приводу неподобства. Але ж переперчив, переперчив! Треба міру знати. Те, що в газетах пишеться, — одне, а життя — то інше! Сьогодні віють міністрів та інших вельмож, а завтра — вони нас перевіють! Хе-хе! Мудрий не буде поспішати. А тобі ж уже, боже ти мій, незабаром вік завершується! Та й до того ж… хіба зміниш одразу душу тієї чи іншої людини? Рептилія в кожного з нас ще ричить. І в мені, і в тобі, Василю Івановичу! Хе-хе!
— Не знаю, як ваша душа, — нахмурився Гук, — а моя — не ричить, Іване Явтуховичу. Вона болить і плаче, коли дехто намагається зробити з державного, породного заповідника своє мисливське угіддя. Та ще коли цей «дехто» не просто грубий браконьєр, а людина, котра сама повинна оберігати закон.
— Добре, добре! — замахав руками директор. — Все правильно, але є випадки, коли… А втім, я не про те. Тут я радився з деякими вищестоячими товаришами… хе-хе! Вирішили нагородити тебе премією.
— Яка в цьому потреба? — здивувався Гук.
— Нагородити солідною премією… оскільки ти звільняєшся з роботи, а заслуг у тебе багато.
— Он як? — уважно й гостро зиркнув на директора єгер. — Позбавитися хочете від небажаного свідка?
— Що ти, що ти? Залишишся почесним, так би мовити, членом товариства захисту природи. На засіданнях виступатимеш всяких. Та й навіщо тобі так тяжко працювати? Вже чверть віку як на пенсії, а все працюєш, працюєш. Людина ж не машина, та й машині треба давати відпочинок. Наказ уже підписаний. Так що…
— Я не піду з роботи, — твердо сказав єгер.
— Тобто як? — оторопів директор, і в щілинках-очах блиснула сталь. — Справа вирішена. Ти вже не будеш отримувати зарплатні.
— Ну й чудово! — сухо мовив Гук. — Працюватиму так. За вдячність тварин, котрих врятую від смерті. Мені досить і пенсії. А лісових друзів напризволяще не покину…
Рішуче ступив до дверей. З гуркотом вачинив їх.
— Ну й чортяка, — похитав головою директор. — Завжди обідню зіпсує. І чого йому треба?
Двері знову відчинилися. До кабінету зайшов високий стрункий хлопець з пильником, накинутим на плечі, з невеликим чемоданчиком в руці.
— Дозвольте?
— Зайдіть. Хто ви?
— Сава Корінь. Я з Києва. Працював після армії в міліції. Вирішив перейти до вас, у заповідник. Закінчив лісотехнічний технікум. Ось документи. Мене направили до вас єгерем.
Директор неуважно пробіг очима по паперах,
— Чудово, чудово! Я залишаю це в себе. Ви з’явилися вчасно. Старий єгер якраз звільняється.
— Хотілося б познайомитися, ввійти в курс справи, — сказав Сава.
— От і познайомтеся з ним, — посміхнувся директор. — Крутий стариган. Та нічого, справу знає. Ідіть до нього, скажете, що я послав.
— Як його звати?
— Василь Іванович Гук. Старий партизан, заслужена людина. Фанатик у справі захисту природи. Аж надто переживає за кожен випадок… порушення…
— Гук? — перепитав Сава. — Це його сини працюють у Києві? Борис і Григорій? І син Юрій — космонавт? Той, що в Москві?
— Космонавт? — вражено протягнув директор, — Такого космонавта… наче нема.