Страница 130 из 145
Мати ласкаво усміхнулася крізь сльози, ласкаво глянула на доньку:
— Вигадала сон? Еге? Щоб потішити мене?
— Чистісінька правда. Мої сни віщі. Гриць вирятуються з біди. Десь він поміж чужими людьми, але зуміє їх приворожити. Ліс — то чужина, та він пройде його. Вір, матусенько…
Ярина повеселіла, але все похитувала головою.
— І чого помчався на край світу? Хіба не можна було зачекати дівчину тут? Що за любов така, що ради неї треба з неба падати?
— Не кажи так, Ярино, — зітхнув Василь Іванович, — у кожного свої моря, їх треба перепливати. Я теж переплив не одну річку, доки зустрів тебе. Хіба забула?
— Не забула, Василечку, — прошепотіла мати, і від тих його слів розійшлися скорботні зморшки на її чолі. — Дай боже, щоб ваші слова були віщі та сказані в добрий час. Дай боже…
Розраявши матір, батько з Савою заходилися обговорювати поточні справи заповідника. В його околицях знову з’явилися браконьєри, і старий єгер радив хлопцеві посилити обходи, особливо тоді, коли впадуть сніги і тварини купчитимуться біля кормушок.
Підвечір прибули Марія, Іван і Борис. Втішилися, побачивши матір трохи повеселілою. Розповідали про свої успіхи, про дивовижне відкриття Юрія. Та стара Ярина слухала все теє краєм вуха, а знай зверталася до Бориса:
— Синочку, так що твій чорнявий, отой кучерявий, що з тобою машинерію ладує, що він пише?
— Я вже казав, матусю. Він затримується, все чекає, що Гриць ось-ось прибуде. Не турбуйся, мій друг запевняє, що Гриць живий, що ми незабаром почуємо вість від нього.
— Ой, матінко пресвята! Дай-то боже!
На сімейній раді було вирішено поки що не повідомляти нічого Юрієві, щоб не травмувати його в польоті.
…А за три тижні, в грудні, коли над лісами заповідника знялася завірюха, Борис прислав телеграму з Києва, в якій повідомив щасливу новину: Гриця врятували індонезійські льотчики, він вже в Папуа, його зустрів доктор Боголо. Мати й батько воскрєсли, мов народилися на світ. Знову засяяли синіми вогниками очі старої Ярини, а Василь Іванович навіть зробив разом з Савою кілька обходів заповідника, рихтуючи годівельні пункти для тварин.
Незабаром надійшов лист і від Гриця з столиці Папуа Порт-Морсбі. Син писав:
«Мої дорогі, мої любі матусю й татку, сестрички Христино й Марійко, братики Іванко, Борисе і Юрку! Вітаю вас з далекого краю! Знаю, що завдав горя вам всім своєю лихою пригодою. Проте все завершилося щасливо, і я зрозумів, що найтяжчі випробування, найбільше лихо стає нам в пригоді. Ми ще не відаємо, коли й куди прикладається той чи інший досвід. Ми розділяємо все, що з нами відбувається, на «добре» й «погано», не підозрюючи, що так зване хороше — завтра може вирости чортополохом, а так зване погане — дати чудовий плід. Все це народ знав здавна, а от же бач — досі ми ще в полоні сліпої повсякденності.
Багато писати не буду. Доктор Боголо — прекрасний друг. Він чекав мене так довго, маючи абсолютне переконання, що я живий. Мене вразила така певність, що порівнюється знанню. В нашому консульстві все владнано, маю необхідне вбрання й валюту. Боголо днями виїжджає до Києва, розповість Борисові подробиці, а я вирушаю з молодим папуасом, другом ученого, до його рідного племені, де збиратиму необхідні матеріали. Десь там працює й Русалія, сподіваюся з нею зустрітися. Маю надію до весни завершити справи і повернутися додому. Надійтеся і ви!
У вас там, мабуть, уже завірюхи й морози, а тут парко, духота, сонце — в зеніті. Екзотика екзотикою, а все довкола здається мені декоративним, штучним. Маряться в снах і наяву наші дуби, берези, вишні і плакучі ворби. Які все-таки ми однолюбні істоти. А може, це й гарно?
Матусю, зберігай спокій: я серед надійних друзів, тут зі мною нічого злого не трапиться, і прости мені за все; що ти пережила з моєї вини. До зустрічі — в щасливий день прийдешньої весни!
Обнімаю вас гаряче, цілую всіх, всіх, всіх… Не забудьте і Саву! Ваш Гриць».
***
Юрій випустив кулькову ручку, і вона тихенько попливла десь вбік, тягнучи за собою нитку прив’язі. Глянув на Марусишина і Чурова, які заклопотано поралися біля «фітотрона», і ще раз перечитав слова Ціолковського, занотовані в записнику:
«Доля суспільства залежить від долі Всесвіту. Тому всяка розумна істота повинна проникнутися історією Всесвіту. Необхідна така вища точка зору. Вузька точка зору може повести до забобонів».
Як це правильно й глибоко! Просто й сильно сказано. Пливучи на кораблі, треба знати не лише закономірності двигунів та будову судна, айв першу чергу — життя океану, його норов, глибину, обсяг. Знати, які в ньому континенти та острови, чи притаманне їм життя, чи зможе там привитися те життя, яке цікавить нас? Куди пливе наш корабель? Чи були в нього будівники та керманичі, а чи він просто стихійний уламок якоїсь вітальності і нам нема чого сподіватися на зустрічі з якимись там братами!
Останні відкриття екіпажу станції «Мир» збурили космогоністів, філософів, теоретиків усіх мастей, проте до спільного знаменника ще дуже далеко. Кожен шукає якогось тривіального пояснення для феномена падіння нашої системи в Чорну Діру, не бажаючи приймати до розгляду загрозливого факту у всій його тривожності.
Кажуть про неточність розрахунків, запевняють, що Чорна Діра — теоретична фікція, а насправді ми маємо справу з дуже щільною зіркою, отже, про якесь там «падіння» говорити нема чого: просто ми в наступні тисячоліття пройдемо дуже близько до «Князя Пітьми», відбудуться гравітаційні потрясіння, вулканічні виверження, горотворення, але людство вже буде на достатньому рівні, щоб протистояти стихійним лихам. Чуються навіть найхимерніші ідеалістичні пояснення, в яких міститься твердження про превалювання в останніх космогонічних моделях так званого антропного принципу: чим глибше ми проникаємо у Всесвіт, тим більше ми «олюднюємо» його, накладаємо на світобудову людські закономірності та барви. Кінець двадцятого віку живе у передчутті апокаліпсичного фіналу, отже, мовляв, і космогонічні спостереження формують такий же погляд на будову універсуму й видимої метагалактики, тобто загроза йде не з фізичного космосу, а прихована в нашій власній порочності.
Ясна річ, що таке трактування несерйозне. Якщо машина котиться з гори в прірву, а пасажири будуть сперечатися, як розуміти таке падіння — об’єктивно чи суб’єктивно, то зарадити катастрофі ніхто не зможе. Факт в фактом, і його треба прийняти у всій масштабності. Дитячі казочки та фантазування не для науки, коли йдеться про долю життя й розуму.
Навіть донечка Волошка в черговому сеансі зв’язку виклала таткові власну гіпотезу: Чорна Діра, Сонце і планети складають разом велетенський корабель, в якому темна зірка — рушій, двигун, а Світило з Землею та планетами — «пасажирська кабіна». Чорна Діра створює потужний вакуумний вихор, котрий тягне за собою нашу систему до якоїсь наперед визначеної ділянки зоряного простору, можливо, навіть до іншої галактики. Колись пращури-титани запустили весь цей «корабель» у політ, рятуючись від катастрофи, приспавши покоління, щоб вони зуміли пережити тисячоліття такої довгої мандрівки. А тепер ми поступово пробуджуємося до своєї колишньої могутності, і зростання науки й техніки — це є знаки пробудження, згадування того, що ми знали раніше. Юрій здивувався такій буйній фантазії доньки. Вона пояснила, що її припущення обговорене на засіданні шкільного клубу фантастів «Юпітер» і в цілому схвалене. Було вирішено — повідомити про це Юрія та його товаришів, щоб допомогти знайти правильне рішення проблеми, що постала перед наукою. Батько дуже серйозно вислухав доньку, задумливо киваючи головою, і просив передати всім учасникам «Юпітера» глибоку вдячність космонавтів за цінну гіпотезу.
Завершивши сеанс зв’язку, космонавти весело сміялися, зі смаком обговорюючи супермасштабне фантазування дітей, проте прийшли до висновку, що передати естафету пошуку є кому, бо нові покоління шукачів уже не будуть обмежуватися давніми стереотипами думки, а вільно ширятимуть у небі ідей, формуючи синтетичні висновки у найскладніших ситуаціях.