Патетичний блуд

У двері стукають. Чути незнайомий чоловічий голос. До кімнати заходить Вічний Студент, імені й прізвища якого ніхто не знає, бо він вчиться з перервами, за різними даними, чи то дев'ять, чи десять років; і навіть пам'ятає, як тут колись (за Союзу) вчилися казахи, як вони в гуртожитках смажили оселедці й влаштовували тим самим справжнісіньке пекло для інших мешканців, які не зносили запаху смаженого оселедця; а ще в тих блоках, де жили казахи, чомусь завжди забивалися унітази, і з багатьох вікон часто вилітали консервні банки з лайном або тонким струменем била сеча. Вічний Студент має під два метри зросту, худющий, у довгому чорному пальті з піднятим коміром він більше схожий на чорносотенця, який виліз із ніжинських підвалів, де переховувався з часів імператора Миколи II. Він пильно обводить присутніх поглядом, зупиняється на мені. Його запрошують за стіл (так заведено — запрошувати Вічного Студента за стіл, коли той випадково забреде до кімнати), він люб'язно погоджується, роздягається, розтирає змерзлі руки й сідає між моїми сусідками. Про Вічного Студента ходять різні чутки: одні кажуть, що він дешевий злодій, який тирить по кімнатах всякі дрібниці, на місцевому базарі працює валютником і знається з усією шантрапою; інші ж, навпаки, його хвалять, кажуть, що він здатний допомогти, ніколи не відмовить, одній студентці, яка лежала в реанімації, першим пішов здавати кров. Вічний Студент дістає пляшку червоного вина, відкорковує її й каже, щоб ми доливали вино до чаю, гарна штука вийде — попівський чай, кістки зігріває. Ми так і робимо. Мені подобається, хоча я не відчуваю, щоб мої кістки зігрілися. Може, це тому, що вони не змерзли? А. зиркає на мене й тихо каже: «Мишку шкода, гарна була мишка». Так, гарна була мишка, пропала ні за цапову душу. Хо-хо, мабуть, і досі бігає з її трупиком по кімнатах і лякає дівчат. Хо-хо завжди любить вигадувати всілякі дурниці, ніби не може без цього жити, ніби вони — єдиний сенс, у який він вірить. Вічний Студент розповідає трохи цинічні анекдоти, дівчата ніби вимушено посміхаються й насторожено переглядаються. Вічний Студент дивиться на мене й запитує:

«Ти з Тернополя?»

«А? Ні. Я з Івано-Франківська». Чого його це хвилює?

«А мені казали, що ти мій зємєля — з Тернополя».

«Да? Ні, поплутали. Я — з Франківська».

«Ясно», — каже він і п'є чай. Потім він розпитує в мене, який курс долара на Західній Україні, ще всіляку малоцікаву туфту, чи чув я про серйозну війну в Тернополі, яку цього року вели дві конкурентні групи, з численними вбивствами та пишними похоронами, на які приїхали бандюки з Росії, Білорусії, Польщі та з різних регіонів України. Ні, не чув. «Так ти точно не з Тернополя?» — зиркає на мене Вічний Студент.

«Ні, не з Тернополя». Бляха, задрав.

Якраз починає грати «Hey Joe», і в мене депресняк зростає ще більше.

А. запитливо втуплюється в мене, мабуть, не розуміє, чого я брешу. Сусідки також замовкають і зацікавлено дивляться. Я неодноразово говорив, що народився і виріс у Тернополі. Вони цього не могли забути чи пропустити повз вуха, бо, скажімо, Катя часто розпитує в мене про матір, про Тернопіль, на що я з важким серцем глухо відповідав, що все нормально, хоча, якщо чесно, нічого нормального нема, більше того — все дуже ненормально, якщо я вже третій рік боюся туди сунутися. В такі хвилини я нічого не бачу, лише втомлене обличчя Сергія, який мені посміхається з того світу й каже, що хотілося, аби все було на краще. Хотілося. Багато чого нам хотілося, ми ще тоді ні про що конкретно не думали. Хоча... Тоді ми думали тільки про бабки, про багато бабла, да-да, ми тільки про це і думали. Сергій мутив, як тільки міг. Завдяки своїм широким знайомствам серед пацанів із різних районів Тернополя він багато знав і вмів користуватися інформацією. Один бригадний штемп, який працював на тернопільського дядю Патру, по п'яній сказав Бритому, що біля ресторану «Пролісок» у Березовиці під Тернополем стоять дві фури з італійським взуттям, яке «влупили» на одному зі складів у Польщі і через надійний канал на митниці перевезли в Україну. Сергій «злив» новину конкурентам серйозного дяді, і ці фури невдовзі ніби під землю провалилися. Наступного дня у «Галактиці» він отримав свій конверт і ми пристойно нажралися. На вихідні я поговорив по телефону зі своєю далекою родичкою-блядюжкою, яка треться біля Патри, і вона сказала, що дядя дуже злий, що кидалово вивело його із себе, що Патра вже шукає, коли знайде — буде катувати, ах, да, ідіотові, який навів на фури, вже поламали пальці, і він вас назвав, так шо, пацани, драпайте, лижи не пізно, ви штук на двадцять влетіли. «Ти хотів кудись вступати? — увечері по телефону запитав у мене Сергій. — Вважай, що ти вже почав учитися, збирай манатки, документи, іншу біду, звалюємо». До прийому документів в університетах ще місяць. Сергій сказав, що всю цю катавасію пересидимо в Рівненській області, там у мене далека родина, рибку половимо, тета Рада працює вчителькою української мови, підтягне тебе до вступних, бабок на перші місяці вистачить. Тета Рада порадила мені поступати в Ніжин, там у неї подруга в університеті працює, може, допоможе. Через місяць я зателефонував матері і сказав, що поїхав поступати в Київ, а сам подався до Ніжина. На прощання Сергій мені сказав, що назад дороги нема, в Тернопіль повертатися не можна. «Не повернуся», — пообіцяв йому.

Невдовзі ми дякуємо дівчатам за гостинність і покидаємо їх, я забираю чайник і разом з А. йду до моєї кімнати. Вічний Студент також підводиться, плескає мене по плечі, каже, ще побачимося, зємєля. Прощається з усіма та йде. В моїй кімнаті А. сідає біля столу, а я на ліжко. Він запитує: навіщо збрехав, що не з Тернополя? Відповідаю, що на це є свої причини. А. каже, що постійно боятися — це не вихід із ситуації. Я насторожуюся: до чого це він сказав? що він має на увазі? Потім він говорить про Пруста, що той сприймав світ як сукупність рухомих частинок, які наповнюють реальність, і від цього його проза стає ще більш чутливою, ніби наповненою звуками, запахами, кольорами. А. дивиться на політичну карту світу, що висить на вікні замість штори, розглядає азіатські країни, каже, що сьогодні пригодницько-географічні романи чомусь непопулярні, а все тому, що немає письменників, які могли би постійно подорожувати, знаєш, подорожі розширюють світогляд, дають нові враження, новий досвід, а значить, нові вираження, нові відтінки для кольорів, а коли цього немає, тоді все перетворюється на сіру, нерухому масу, через це сучасні художні твори такі мляві й незграбні, статичні, нудні муляжі; пауза; А. каже, що автор, який постійно вариться в одному й тому ж тісті, не може дистанціюватися від того психологічного стану, який його переслідує, тими будинками, людьми, деревами, тими вулицями, небом, ну не знаю, чим ще... словом, усім тим, що він щодня бачить, що на нього постійно, безперестанку впливає, а значить, сковує його уяву. А. сьогодні говорить, як ніколи. Я кажу: «Це не обов'язково мусить бути географія, це можуть бути інші ресурси». «Які?» — дивиться на мене. Не знаю навіть, скажімо, якщо говорити про XX століття, особливо ж про першу половину, то таким потужним струменем, який надихав творчість, був комунізм.

«Комунізм? Ха, ха...»

«Чого смієшся? — дивуюся йому. — Ти сприймаєш це як політику, а тоді це сприймалося як своєрідна футурологія, нова віра. Знаєш, коли читаю Назима Хікмета, Лайоща Кошшака, Лацо Новомеського, Маяковського чи навіть нашого Семенка, в мене складається враження, що без цього ідеологічного наркотика їхні твори не мали б жодного сенсу».

А. кривиться й каже, що вони надто ліві, а всі ліві письменники неуважні до деталей, неуважні до людини, їм, козлам, на це насрати, вони завжди дбають лише про схеми, модель і дурнувату глобалістику, розумієш, через цю хрінатєнь — авангард завжди приречений, бо наприкінці своєї мети скочується до порожніх абстракцій, у гіршому ж разі — до дурненьких агіток. Я кажу: «Все одно — це класно».

«Машина комунізму, — сміється А., — знищила твій Тибет». Не розумію, що він хотів цим сказати, цілком можливо, що це проявився лише його скепсис до мого захоплення буддизмом.