Патетичний блуд

...пауза; чого вона прийшла? чого їй треба? вона ж має нового друга. За вікном, на вулиці, чути радісні голоси дівчат, певно, вилізли з сусідньої общаги прогулятися під останнім осіннім сонцем. Настя дивиться на мене вологими очима й запитує, чого мовчу. Складне запитання. Вона бере зі столу кілька моїх малюнків олівцем, на яких бачить Дашу (нещодавня робота) і Ковінька, кисло посміхається, тремтливим голосом каже, що часу даремно я не витрачаю. В неї злегка тремтить нижня губа й підборіддя, але я не реагую. Пропоную їй чай, вона здригається, немов її вжалила оса: чаю? тобі хочеться чаю? Раптом відчуваю, що в мене нема ні сил, ні бажання з нею розмовляти і тягнути, мов ґуму, цей час; бо неодмінно розболиться голова від цих постійних археологічних розкопок у власній душі, які тобі нав'язуються не знати, заради чого; бляха, це ж так неприємно, коли в тебе запихають саперну лопатку й копирсаються нею в нутрощах свідомості, виправдовуючи це тим, що тобі вкрай необхідно. Настю можна обірвати на півслові, лише запитати, як почувається її новий друг. Але я не маю права так чинити, бо пам'ять про наші прекрасні минулі стосунки й те добро, яке вона мені зробила, не дозволяють до такого опуститися. Я зобов'язаний бути ввічливим, навіть коли все моє нутро прагне над нею познущатися.

«Віталік, чому ти зараз чужий?»

«?»

«Те, що я в тобі любила, тепер померло. Да?»

...пауза; мушу запитати про Ліду, бо я не зможу залишитися толерантним, коли ми говоритимемо про нас, просто не зможу, це буде занадто.

«Навіщо ти їй усе розповіла?»

Настя оторопіло на мене зиркає. Трохи роздратовано я повторюю запитання. Настя не встигає вимовити й слова, як я нападаюся на неї лавиною звинувачень, що вона зробила непоправну помилку, зруйнувала наші стосунки з Лідою, які могли би вирости в щось значно більше, ніж прості зустрічі; Настя, на що ти сподівалася? заради чого все це? таким диким способом ти хочеш мене повернути? але ж у тебе є друг? хіба тобі з ним погано? Вона злякано кліпає очима й белькоче: не розумію, про що ти? Аби не вибухнути остаточно, я беру чайник, виходжу в блок, набираю з крана води, на кухні ставлю його на електроплиту. Сусідка Катя, яка варить щавлевий борщ, на невеликій дошці нарізає варене яйце і висипає в баняк, розпитує: чого такий засмучений? нерадий, що прийшла дівчина? Тут, як завжди, всі все знають. Усміхаюся: маленька, я зовсім не засмучений, це просто осінь у мені оживає, улюблена пора, листя відмирає, мікроби замерзають, людей меншає на вулиці. Ну ти й добрий — каже вона і сьорбає з ложки борщ. Повертаюся в кімнату. Настя лежить на моєму ліжку, накрита покривалом, невинно усміхається і шепоче: йди до мене. Сідаю поруч, вона бере мою руку, кладе собі на обличчя і цілує. Уважно її розглядаю і не пручаюся. Я називаю брахманом того, хто вільний від прив'язаностей і нічого не має, для кого нічого не існує ні в минулому, ні в майбутньому, ні в теперішньому. Кому на все насрати. Настя каже, давай усе погане забудемо. Я все погане забув. Вона намагається покласти мене поруч себе, але я легко забираю руку й запитую: Настя, чого ти прийшла? Її хитрі, хтиві очі відразу перетворюються на два холодних кристалики, вона відводить їх на стінку, і по виразу обличчя бачу, що напружено думає. Здогадуюся, що почнеться далі. Кілька хвилин Настя буде показувати «кому», обмірковуючи, яким чином краще на мене подіяти: тиском, суперечкою чи вдаваною жалісливістю. Якщо я піддамся і з нею пересплю, то себе не поважатиму. Тобі треба йти — кажу їй, і виходжу з кімнати. Тиняюся общагою, заходжу до знайомих, розпитую про справи, на півгодини зависаю в кімнаті Хо-хо, потім спускаюся на 4-й поверх і стукаю до Ковінька. Він позіхає, тримаючи підручник польською мовою із теорії літератури, запрошує до кімнати, яка служить йому за кухню. Настя довго не чекатиме й піде. В Ковінька п'ю чай із грінками, триндимо про літературу, Тувіма і Лєхоня. Він каже: от, Лєхонь, наприклад, за життя модний був шнурок, а тепер... скромний поетик середньої руки, бачиш, яка небезпечна і брехлива слава. Да, слава — для недоношених дешевок. Ковінько запрошує на вечір до себе пиячити, можна прийти з кобітою; хихикає, що жінка з малим іде в Київ до родичів, з'явиться аж через два-три дні. Я кажу йому, старий, виручай, треба терміново поїхати в Тернопіль, а з бабками — голий вася. Ковінько морщиться, чухає голову, неохоче йде в іншу кімнату і невдовзі повертається.

«Багато не дам, сам розумієш...»

«Мені тільки в один бік».

Я дякую, обіймаю, кажу, що страшенно виручив. Він перепитує, чи ввечері прийду. Да, обов'язково. Повертаюся до себе. Насті нема. Вона навіть застелила ліжко, значить, покидала кімнату у врівноваженому стані, хоча тут міг бути повний розгардіяш, якби в неї впала планка. Здається, цю історію закрито. Як і кілька інших буде закрито. Життя без історій — найкраще. Мотузка суха. Я готовий зайнятися Валєриною машиною. Після вечері з Юлею і Декою збираюся. Дека поривається йти зі мною: хоча би постою на стрьомі. Не заперечую. Я впевнений, що Валєра приїздить до Ліди й свою машину ставить біля її подвір'я. Дека каже, що Ліда здогадається, чиїх це рук робота. Так і буде, зітхаю, інакше я не можу. Він пропонує підпалити машину біля ресторану «Полісся», де ніхто нічого не запідозрить, оскільки крутелики між собою воюють. Це більш ризиковано, але можна спробувати. З общаги ми виходимо з інтервалом у п'ятнадцять хвилин, аби на вахті не привертати увагу. Мене не помітили, а Деці вахтерка вручила листа з Чернігова від однокласника. Спершу я хочу йти відразу до будинку Ліди, бо машина може стояти там. Ми пробираємося ассирійськими кварталами й виходимо на Гоголівську біля Всіхсвятської церкви. Дорогою я страшенно переживаю і швидко курю, в голову лізуть думки про найгірше. В Лідиному провулку машини немає. Ми прямуємо до «Полісся», але біля ресторану стоїть тільки «дев'ятка» і жодної іномарки. Я нервую, а Дека мене заспокоює, що терпіння винагороджує. Шукаю місце, де можна було би затаїтися і спостерігати за рестораном, але, як на зло, бути непримітним нема можливості, а зайвий раз світитися неохота. Хвилин десять ми стовбичимо в тіні будинку навпроти, куримо та розмовляємо, ніби двоє приятелів, які випадково зустрілися. Повітря холоднішає, в мене замерзає ніс. До ресторану під'їжджає світла іномарка, з неї виходить незнайомець із двома дівахами, вони регочуть на цілу вулицю і по сходах підіймаються до входу. «Сьогодні не пощастить, — кажу Деці, — повертаємося». В общагу бредемо мовчки. Мене гнітить передчуття, що пошуки машини того мудака триватимуть довго. Поки його не покараю, в Тернопіль не поїду. В кишені куртки пальцями кручу мотузку, відчуваю презерватив із селітрою, порохом і сіркою, так хочеться чимшвидше застосувати цю біду і подивитися, що з цього вийде. Коли заходимо до общаги, я кажу Деці, що погано почуваюся і піду спати. Він каже «ок» і прощається.

Тільки-но він підіймається на дев'ятий поверх до Юлі, я швидко біжу по сходах униз. Нікого не треба вплутувати у власні справи. Я знову виходжу з общаги, вахтерка каже, щоб до одинадцятої повернувся. Підвалюю до «Полісся», де машин побільшало, але Валєриної, здається, нема. Чуйка підказує, що він має бути в Ліди. Тихо заходжу в її провулок, очі спершу важко звикають до темряви, проходжу вглиб метрів двадцять і раптом помічаю темний силует машини. Сумнівів нема. Підкрадаюся, мацаю капот — гарячий, мабуть, тільки-но приїхав. На задньому лівому крилі знаходжу кришку, яка ховає доступ до баку, дякувати Богу — на ній нема замка, інакше б довелося зламувати викруткою, яку на всяк випадок я позичив у Ковінька; не знати, що б і з цього вийшло. Я одягаю на правицю целофановий пакет і відкручую кришку. Пахне бензином. З кишені дістаю свій «пристрій», розмотую мотузку і проштовхую кінець із презервативом у бак, відчуваю, як презерватив плюскається в бензин. Швидко розтягую мотузку на її довжину, клацаю запальничкою. Вогник спалахує, і я починаю так панікувати, що в мене аж трусяться руки, не можу запалити мотузку. Мій «бікфордів шнур» легко займається, потріскує і сичить. Я кидаю його і стрімголов біжу в напрямку Покровської церкви. Пробігаю метрів шістдесят, а може, й сто, але нічого не чути. Біжу далі, розчаровано нарікаючи на себе, що нічого не трапиться. Раптом лунає вибух. Навіть не оглядаюся, перебігаю дорогу й пірнаю у двори житлових будинків. Неподалік на лавочці грають на гітарі, я тримаюся затінку під самим будинком, оминаючи місця, освітлені ліхтарями. В мене так тремтять руки, що я змушений ними бгати одна одну. Головне — уникати великих вулиць. Треба чимшвидше перейти Остер через один із мостів.