Патетичний блуд

І раптом усміхнений Дека каже: добре, хай буде по-твоєму. Його згода завтра настріляти по балді математикові на хвильку розвіює мій депресняк, залишок дороги до общаги ми жартуємо, згадуємо колишнє. Підіймаємося до мене, знаходжу в тумбочці третину пакету гречки, набираю в каструлю воду і несу на кухню варити гречку, зі столу згрібаю книжки й папери в одну купу, ставлю пляшки, дві кружки. Дека нарізає плавлені сирки, ліверну ковбасу та хліб. Нормально, не здохнемо, сміється він. Випиваємо по одній, закурюємо. Дека зізнається, що шкодує за університетом, як-не-як — тут було веселіше, більше друзів, більше цікавих людей і розмов, у Чернігові цього немає. Він виглядає таким розгубленим і беззахисним, що я лише можу собі уявити, як йому весь цей час було паршиво й самотньо. Зникла спокійна, врівноважена безтурботність, якою Дека завжди мене надихав не зважати на проблеми, ставитися до них байдуже, його обличчя помітно посіріло, певно, від довгих роздумів про те, що він зробив помилку, відмовившись від навчання. Ми випиваємо ще по одній, настрій у нас не змінюється. Згадую, що на кухні вариться гречка й біжу по неї. Трішки підгоріла. Фігня, канає. Забираю з електроплити каструлю і повертаюся у блок, стукаю до сусідок, щоб хлюпнули до гречки хоча б ложку олії, так легше полізе в пельку. Одна з них відчиняє, в напівтемряві видно невдоволений вираз обличчя і насуплені губки, вибачаюся, що потурбував (такими дрібничками я, певно, їх уже дістав), вона мовчки бере пляшку олії і наливає мені в каструлю. О, тепер повний ніштяк, обіймаю малу (під халатом відчуваю — вся гаряча й голенька; певно трахалася, а я відірвав від процесу), цілую її в губи, але вона з кислою усмішкою відхиляється і кидає: да ну тебе. Дека несподівано згадує Ліду, каже, що за день ні разу про неї не обмовився. Від згадки її імені знову стає хріново, і, як інколи каже Юля, «тоска давить конкретно». Про себе зізнаюся: я остаточно заплутався, сам не знаю, що зі мною діється і як цьому зарадити. Дека спостерігає за мною і ніби чекає моєї реакції; важко зізнаюся, що Ліда порвала зі мною, хоч я хотів із нею одружитися. Ловлю себе на думці, що від моєї здорової, пихатої самовпевненості не лишилося й сліду, а все, можливо, тому, що я віч-на-віч зустрівся з проблемами (порівняно зі світовою революцією — які це, в біса, проблеми? я ще не бачив справжніх проблем).

«Може, нічого не втрачено?»

«Пізно, — кажу йому, — такі жінки якщо вирішують, то це назавжди. Це ж не соска нашого віку, якій можна на вушко почесати, і вона поведеться».

«Як це сталося?»

Що йому відповісти? Що це через дурнувате словосполучення в моїй прозі: поки не старе тіло? Дека уважно слухає і по здивованих очах бачу, що йому це не вкладається в голові. Пауза. «Вона дуже мудра жінка, — каже згодом, — давай за неї вип'ємо».

Давай. Дека дістає «п'ятку» з травою, розпаковує її. І поки він висипає коноплю на аркуш паперу і забиває в порожню цигарку, я згадую Селінові слова, що зректися кохання набагато важче, ніж зректися життя. На мене несподівано находить прозріння, що мої стосунки з Настею, Лідою та іншими, які були до них, — це... якась дешева пародія на великі почуття, якась жалюгідна гра, в якій я — найнікчемніший і найбездарніший актор. Актор, який не вірить у свою гру. Бо якби я любив, то ніколи так не жив би, не думав, не карався, не був. Але це, мабуть, не тільки мене стосується; час такий — суцільної хирлявості, безликості й нікчемності. Хирлява правда й хирлява брехня, жалюгідна радість і жалюгідні страждання, примітивні дурні та йолопи інтелектуали, безликі герої і невиразна маса, банальні жертви й банальні кати. Що тут ще можна сказати? Тотальний даунізм різноманітного розливу.

«Мені треба визначитися», — мимоволі кажу вголос.

«Нам постійно треба визначатися», — вставляє Дека, який, певно, думає про своє. Він затягується, передає мені, каже, зараз трохи попустить, після водочки приємно підгрібає. Ми докурюємо й допиваємо пляшку. Депресняк не покидає.

«Дека, мені сьогодні треба свиня, якщо я не відпердолю свиню — буде хріново».

«Так в чому проблема? — сміється він. — Цілий дев'ятий, восьмий і сьомий поверхи, за тобою ще півроку тому стогнала Даша з музпеду. Чого дивишся? Не можеш згадати? Біла й висока, ляхи в неї, скажу тобі, вищий сорт, сам їх кусав, вона зараз живе у 922-й, це розкішна женщина, а щедра, як справжня християнка, ніколи не відмовить, добра душа».

«Я вже її хочу, цю суку безпородну», — кажу йому.

«Ти не догнав, — перебиває мене, — вона справді добра людина, лише на передок слабенька, але в цьому нічого поганого нема — гарні дівахи всі на передок слабенькі».

Коли общага поволі засинає, я намилююся до Даші. Заходжу, але сусідки кажуть, що вона вийшла. Заходжу через годину, знову нема: в душовій париться. Це харашо. Підходжу до дверей душової й прошу, щоб відчинила. Даша, певно, лякається, постійно перепитує: хто? Кінь у пальто; бляха, відчиняй, це я — Віталік. Даша лопоче, що в мене дашок поїхав, але я знову наполягаю. Врешті вона відчиняє, закутана в жовтий махровий рушник, я завалюю в душову й накидаюся на неї. Від несподіванки Даша аж відкриває рота, я беру її обличчя в долоні й шепочу, що можеш кричати «ґвалтують!». Даша каже, що кричатиме, й усміхається. Я розмотую її з рушника, починаю обціловувати тепле, вологе тіло, падаю на коліна, а руками масажую розпашілі, м'які груди, які під доторками слухняно коливаються. Даша шепоче «не тут», але я знаю, що поки всі не поснули — гнилий номер. Пропоную їй піти до себе на восьмий. Даша заперечливо киває, каже: потім будуть говорити. Уроди завжди будуть говорити. Дістаю з трусів свій інструмент і передаю в її надійні долоні. В душовій так тісно, що вона не може нормально присісти, щоб з ним побалакати. Вже пізніше, після цього всього, коли Даша одягнулася і вийшла зі мною в рекреацію покурити, ми певний час облизуємося (не піду ж я від неї відразу) і говоримо. Ти ж нікому не скажеш, правда? — дивиться на мене. Правда, нікому. Ми знову цілуємося, це вже трохи набридає. Даша каже, що дівчата називають мене монахом. Я дивуюся, а Даша продовжує: все тому, що я маю можливість (бо один у кімнаті) жити з коханкою, але цього не роблю, лише інколи воджу на кілька годин. Уважно слухаю і пальцем тарабаню по лівому соску, оголивши груди з-під домашнього халата. Сосок твердне, помітно видовжується, і я знову заводжуся. Але в мені народжується лінь і я не знаю, чим вона викликана. Мабуть, це все через духи, якими Даша побризкалася після душу: запах надто солодкий і різкий. Даша схожа на велику ґумову ляльку. Вона липне до мене, треться об живіт і ноги. Я масажую її пухкі сідниці, Даші це подобається, і вона лепече, що зустрічається з одним гавриком, але він їй не в тягу, ти будеш до мене приходити? будеш? Може, у нас почнеться роман — закочує очі. Може. Це набридає, хочеться піти. Втім, я не проти її ще раз натягнути. Прийди вночі, шепочу й кусаю мочку її вуха, двері будуть не зачинені. Даша каже: да. Я легко б'ю її по дупці й повертаюся до себе. Думаю про свої стосунки з жінками й нічого не доганяю. Хулі мізки собі парити, трахати їх треба — як любить казати один мій знайомий доцент-філолог, який часто бухає з Ковіньком. Уявляю обличчя тих, кого страшенно хочу: Настя, Ліда, Тома (про неї останнім часом забув). Трахати їх всіх нада.

Опівночі приходить Дека, вгашений — просто дрова. Розповідає, що познайомився з двома симпатичними першокурсницями-філоложками, уявляєш, Віталя, вони хочуть, аж пищать, але поки перелякані. Він падає на сусіднє ліжко і наспівує пісеньку з мультфільму про Петрика та слоненяток: «скільки я не намагався». Я вимикаю світло й лягаю. Не знаю, скільки часу минає, коли обережно оживає клямка, двері піддаються і до кімнати вливається смуга світла з блоку. Даша. Вона тихо заходить, зачиняє двері, замок двічі перекручується (розумна дівчинка) і напомацки підходить до мене. Дека, здається, заснув. Даша сідає на ліжко, яке під її вагою дико скрипить, пошепки запитує, де можна кинути халат. Залазить до мене. Морить на сон, але я пересилюю себе й гладжу її під ковдрою. Вона ще більш темпераментна, ніж у душовій. Це страшенно подобається і заводить. Руками показую, щоб мене посмоктала. Даша підкорюється, від її рухів ліжко ще більше скрипить, і я боюся, аби не прокинувся Дека. Вона сидить напівобертом і відчуває незручності. Беру її за таз і тягну до себе. Даша перекидає ногу через мою голову, всім тілом підтягується до моєї голови й легко опускається на мій рот. Губами занурююся в гарячу, вологу нірку, волосяна шубка поколює мені підборіддя. Кілька разів вона намагається затиснути мене в собі, від чого моє обличчя вкривається її соками. Даша сильно й пристрасно його ковтає, облизує, міцно стискає в руці, а іншою бавиться з помідорами. Даша, Даша, не проста ти дівчинка. Жодна з них мені ще не робила це так здорово. Я починаю шкодувати, що не під'їхав до малої раніше. Дека кашляє, Даша перелякано зривається і швидко залазить під ковдру. «Це Дека», — усміхаюся на її запитання. Дашу попускає, і вона також тихо сміється. Більше на нього не зважаємо й займаємося своїм, ліжко так скрипить, що Дека, певно, прокинувся. Потім ми розмовляємо, і я не знаю, котра година. Даша погладжує мене під ковдрою, але я страшенно хочу спати. Вона муркотить мені на вушко, запускає в нього свого язика, думаю, як її позбавитися, о, придумав: Даша, кажу їй, займися Декою, йому буде приємно. Вона замовкає, в темряві відчуваю, як напружено думає.