Патетичний блуд

«Хотіла тебе побачити. Скоро Дека приїде».

«Правда?» — пожвавлююся і радію.

«Він по телефону сказав, що всі мої проблеми вирішить, — каже вона задумано. — Як він це зробить — не розумію».

«Як твій математик?»

«Нікчема, це така нікчема... Ви тоді мені правду казали, я сама винна, дурочка-снігурочка... І чого до мене всяка погань липне? Я ж його так любила, думала, він це зрозуміє, а він...» Вона бере себе в руки, втирає очі, усміхається і каже, що все вже минуло, скоро приїде Дека, мені тільки з вами добре, давайте на вихідні будемо разом, як у старі прекрасні часи, підемо тинятися Графським парком. Добре. Вона цілує мене і йде.

Збираюся на другу пару, пхатися туди ліньки. Тільки на виході з общаги я раптом згадую про вагітність Юлі й картаю себе за тебе, що не поцікавився, як у неї справи. Невже я стаю байдужим до своїх близьких? Юля ж, певно, через це не спить ночами, а вдень знервована й доведена до ручки. Треба відвішати тому мудакові, сучарі-математику, тупо й просто відвішати: прийти в університет, виловити його на коридорі, затягнути в туалет і настріляти по каністрі. Я посміхаюся, бо коли все це уявляю, по тілу швидше пульсує кров, нагадуючи давні тернопільські діла, коли ще був живий Бритий і коли ще не розлетілися по світу інші пацани. Хочу завдати серію ударів по математичній мордочці того нікчеми, через якого страждає Юля, схопити його за жбари і — таблом об коліно, а коли він сповзе по стіні на підлогу, підняти і так само коліном — по помідорах, а на завершення — по вухах «хлопушку»... так хочу його зробити, що в мене аж трусяться руки. Які там Тибет і Далай-лама, які там Лао-цзи і просвітлення... У цього чувака гнила карма, і її треба виправити. Дати йому таких піздюлєй, щоб, курва, запам'ятав на все життя. Біля центрального корпусу я зливаюся з іншими студентами, які прямують до факультету. Мене завжди дратує йти цією алеєю зранку, треба постійно маневрувати серед купи людей, одні з яких сунуть надто повільно, а інші надто швидко. Переді мною повзе студентка-ідіотка з пакетом, і я не можу її обігнати, бо з лівого боку заважають густі кущі, а з правого — троє викладачів, які так само повільно сунуть, поважно розмахують чорними пластмасовими дипломатами й триндять про школу Анналів. Яка в дупі школа Анналів? Я не знаю, як мені далі жити! Я змушений стишити крок і вичекати зручну мить, щоб прослизнути між студенткою і кущами. Дорогенька, якщо ти так по-черепашому пересуватимешся, то в житті багато чого досягнеш. Ексгібіціоністів у кущах не видно, певно, відсипаються після вчорашнього трудного дня; цілий день трясти пулькою — це психологічно, мабуть, важко, так само, як і рибалити, коли щомиті зосереджено чекаєш на гарну покльовку. Ексгібіціоністи — такі самі рибалки, тільки відтягуються по-своєму, їх, бідолашних, просто ніхто не розуміє.

Пара на третьому поверсі, де знаходиться факультет іноземних мов. Я піднімаюся на гору і проходжу повз кафедру англійської мови, згадую про Ліду, хочу її побачити, вагаюся, чи заглянути до кабінету. Від однієї думки, що побачуся з нею, по тілу бігають мурашки. Я беруся за дверну ручку і не знаю, чи відчиняти. «Ви заходите?» — запитує в мене за спиною чоловічий голос, отямлююся, на мене дивиться молодий невисокий викладач у світлому костюмі; відступаюся від дверей кафедри і швидко йду до своєї аудиторії. Треба побачитися з Лідою. Хочу їй багато сказати. Це безглуздя — через мою ідіотську писанину («поки не старе тіло» — згадую її гіркі слова) — так довго тривати не може, це просто смішно, хіба це вагома причина для розриву? Треба повернутися до Ліди, її мусить попустити, мусить, адже у нас було не просто так. Пауза. Бляха, я ні хріна не можу писати, не можу слухати хрипкий, нудний голос лектора, не можу за ним записувати, не можу тут бути. У крайньому ряді, біля вікна, від конспекту відривається студентка, на мить кидає на мене божевільний погляд (показую їй язика) і знову втикає у свою писанину; згорблена від навчання, вона має такий зосереджений вигляд, що, певно, й не збагнула, що я показав їй язика. З нудьги розглядаю дівчат серед лекційного потоку з трьох-чотирьох груп: деякі мене страшенно заводять, на другому курсі одній я навіть писав несерйозні любовні записки, на які вона інколи відгукувалася, але в нас так нічого й не вийшло, бо я... не маю грошей; дякую їй, що вона хоча б відкрито про це натякнула. Наше знайомство почалося, здається, з того, що я сказав їй на вушко, коли вона сиділа на лекції переді мною: маєш гарну, рівну спинку. Пригадую, тоді в мене страшенно встав від цього спостереження. Через годину ми вже разом стояли в черзі у буфеті, і я втирав їй про Кропоткіна, а потім про Муссоліні та д'Анунціо, а ще через кілька годин ми цілувалися в Графському парку; нас помітив старенький викладач економіки, він лише усміхнувся і неоднозначно покивав головою, а через тиждень-другий сказав, що в мене, кхи, гарний смак. Інколи думаю, куди покотився б клубочок мого життя, якби я був із нею? Он вона зараз сидить майже в перших рядах, здається, заміжня, і в неї все добре. Підозрюю, я страшенно нарікав би на себе, якби був із нею, якби став заручником власної любові до симпатичної і рівної спинки. Скільки ще таких симпатичних та рівних спинок буде! Скільки ще разів через них вагатимуся «так чи ні?», «мати чи не мати?», «час чи буття?» і таке інше. Бляха, того, кому на все насрати, називають брахманом. Через те, що цілу ніч мучився від безсоння, почуваюся паршиво, інколи неприємним поколюванням нагадує про себе шлунок. Не можу більше тут бути.

На перерві в натовпі студентів помічаю Настю. Її очі плавно оглядають присутніх і зупиняються на мені. Це відбувається так раптово, що кілька секунд не можу вимовити й слова, лише непевно киваю на її привітання. Вона виглядає просто розкішно: нова зачіска, легка, світла, коротка сукня, що облягає її витончену талію. В Настиному погляді читаю щось нове й незрозуміле: і сумну іронію, і кислу радість, і ностальгію. Від кількох знайомих чув, що вона зустрічається з іншим, здається, місцевим бізнесменом, який має іномарку. Ми перекидаємося про те про се, і я дивуюся з її поведінки. Настя змінилася, і це помітно навіть у голосі. Говорить не так завзято, як раніше, не рефлексує з приводу наших стосунків (раніше цим страшенно втомлювала), слова вимовляє ніби ліниво й неохоче. Невже я в минулому? Вона каже, що я кепсько виглядаю.

«Вночі не спав».

«Думав про Тибет?»

«Про ескімосів».

Чого вона глузує? Хіба можна глузувати зі страждань? Адже безсоння — це страждання. Раптом відчуваю, що в мені народжується агресія до Насті, хочеться показати їй це, хочеться бути жорстоким. Водночас я розумію, що якщо переступлю цю межу, то виявлю свою слабкість і ницість. Я не маю права погано думати про Настю (і про будь-кого), бо все те, що я мрію в собі створити, помре ненародженим; від цього стає моторошно, не хочу повертатися туди, звідки з такими зусиллями вирвався.

«Ти щасливий?» — іронічно дивиться, а губи злегка надуваються, ніби для поцілунку. Відчуваю, що страшенно її хочу.

«Майже».

«Ну хоча би знайшов себе?»

Не відповідаю, бо розумію, що Настя кепкує. Пропоную їй пройтися, поговорити, як у старі добрі часи. Вона криво посміхається й каже: добре, але не так, як у старі добрі часи. Як скажеш. Ми виходимо на свіже повітря, зупиняємося між білими колонами перед входом до факультету. Думаю, куди піти. Біля мене курять і розмовляють двоє викладачів-істориків. Від диму їхніх цигарок болить шлунок. Вони замовкають, оглядають Настю, від цього почуваюся незручно. Пішли, беру її за руку. Певний час ідемо мовчки, лише вітаємося зі знайомими, які сунуть нам назустріч. Біля центрального корпусу із дивним виразом обличчя Настя каже: «Може, запросиш до себе?» Від цих слів мене кидає в жар, я розумію, що вона також мене хоче. Значить — не забула! Господи, знову все починається, знову все летить під три чорти. Я втрачаю рівновагу, материк під ногами здригається, все перемішалося, все втратило свої обриси, і я не знаю, куди мене ця ріка відносить. Нехай все буде, як є, нехай карма веде мою неспокійну душу невідомими дорогами. Бляха, це вже якась проповідь пішла...