Точка Обману

Рейчел намагалася переконати матір у необхідності розлучення, проте Кетрін Вентворт Секстон уміла тримати слово.

— «Поки смерть не розлучить нас», — процитувала вона. — Твій батько подарував мені тебе, прекрасну, чудову доньку. За це я йому вдячна. А за свої вчинки він коли-небудь сам відповість перед вищим судом.

І тепер, в аеропорту, Рейчел аж кипіла від гніву.

— Але ж тобі доведеться провести День подяки на самоті!

Вона ледь не луснула з люті. Кинути сім’ю в День подяки — це було занадто навіть для сенатора Секстона!

— Ну що ж, — розчаровано, але бадьоро сказала місіс Секстон, — звісно, я не можу дозволити всім цим харчам зіпсуватися. Відвезу їх до тітоньки Енн. Адже вона завжди запрошувала нас на День подяки. Подзвоню їй просто зараз.

Відчуття провини трохи відпустило Рейчел.

— Домовилися. Приїду додому одразу ж, як тільки зможу. Цілую тебе, матусю.

— Безпечного польоту, мила.

О десятій тридцять вечора таксі, у якому їхала Рейчел, нарешті звернуло на звивисту під’їзну алею розкішного маєтку Секстонів. Вона відразу зрозуміла: щось трапилося. Біля будинку — три поліцейські машини. Декілька телевізійних фургонів. У всьому будинку горить світло. З шалено калатаючим серцем Рейчел злетіла сходами.

Поліцейський зустрів її у дверях. Обличчя його було похмурим. Говорити йому нічого не довелося. Рейчел зрозуміла без слів. Стався нещасний випадок.

— Шосе номер 25 було дуже слизьке — йшов дощ і одразу ж замерзав, — пояснив полісмен. — Машина вашої матері вилетіла в глибокий, порослий деревами яр. Мені дуже шкода. Вона загинула миттєво від удару.

Рейчел заклякла. Батько, який повернувся додому відразу ж, як тільки одержав повідомлення, давав інтерв’ю у вітальні. Він оголошував всьому світу, що його дружина загинула в автомобільній катастрофі, повертаючись з сімейного обіду на честь Дня подяки.

Рейчел стояла в коридорі, безперестанку ридаючи.

— Єдине, чого я хотів би, — це мати можливість бути на свято вдома, поруч із нею. Тоді цього б не трапилося, — сказав батько репортерам.

У його очах стояли сльози.

«Тобі слід було подумати про це багато років тому», — плакала Рейчел, а її огида і ненависть до батька міцніли з кожною хвилиною.

Саме тієї миті Рейчел подумки розійшлася з батьком. Вона зробила те, що наполегливо відмовлялася робити матір. Але сенатор навряд чи це помітив. Він раптово заходився витрачати статки покійної дружини й «обробляти» впливових людей, щоби партія висунула його кандидатуру на президентських виборах. Те, що він використовує природне співчуття людей чужому горю, зовсім його не бентежило.

І ось три роки по тому сенатор знову прирікав її на самоту. Прагнення батька будь-що потрапити до Білого дому відсувало на не-визначену перспективу здійснення планів Рейчел зустріти чоловіка своєї мрії та створити сім’ю. їй було набагато легше повністю усунутися від усіх світських ігор, аніж мати справу з нескінченною низкою жадібних до влади вашингтонських женихів, котрі прагнуть оволодіти серцем убитої горем потенційної «першої дочки» країни, поки вона ще не підвищила свій соціальний статус.

За склом кабіни F-14 денне світло почало помалу згасати. В Арктиці стояла пізня зима — час полярної ночі. Рейчел збагнула, що залетіла до країни безперервної темряви. Нарешті сонце остаточно зникло за обрієм. Літак, не міняючи курсу, летів на північ. З’явився сяючий місяць у третій чверті. Він непорушно висів у крижаному прозорому повітрі. Далеко внизу мерехтіли океанські хвилі, а айсберги нагадували діаманти на темному оксамиті з блискітками.

Урешті-решт Рейчел помітила туманні контури землі. Але це виявилося зовсім не тим, що вона чекала побачити. Попереду літака з океану виступав величезний, вкритий снігами гірський хребет.

— Гори? — розгублено запитала Рейчел. — Невже на північ від Гренландії є гори?

Очевидно, — відповів пілот.

Здавалося, він був здивований анітрохи не менше, аніж вона.

Ніс F-14 пішов униз, і Рейчел відчула химерну невагомість. Крізь нескінченний дзвін у вухах їй почувся ритмічний електронний писк. Очевидно, пілот налаштувався на якийсь радіомаяк і орієнтувався по ньому.

Вони опустилися до висоти нижче трьох тисяч футів, і тепер Рейчел могла розгледіти вражаюче красиві обшири залитої місячним світлом землі. Біля підніжжя гір тягнулася розлога сніжна рівнина. Плато плавно згиналося, опускаючись до океану приблизно з десяток миль, а потім раптово упиралося у крижану скелю, що вертикально стриміла над океаном.

І саме в той момент Рейчел побачила його. Видовище, подібне до якого вона ніде більше на землі не бачила. Спочатку вона вирішила, що це, мабуть, грає у свої чаклунські ігри місяць. Примружившись, почала придивлятися до сніжної рівнини, але все одно не могла збагнути, що ж то таке. Що нижче опускався літак, то чіткіше вимальовувалася картина.

— Заради Бога, що ж це таке?

Унизу, під літаком, плато виявилося смугастим... немов хтось розфарбував сніг трьома гігантськими мазками срібної фарби. Мерехтливі примарні смуги тягнулися паралельно прибережним скелям. Лише коли літак знизився до п’ятисот футів, оптична ілюзія прояснилася. Три срібні смуги виявилися глибокими за-і гадинами, кожна завширшки приблизно тридцять ярдів. То були заповнені замерзлою водою широкі канали, що паралельно перетинали плато. Білі уступи між ними вивищувалися, як дамби.

Літак різко знизився до плато і застрибав у сильних турбулентних потоках. Рейчел почула, як з важким брязкотом висунулося шасі, проте посадкової смуги і досі ніде не було видно. Пілот щосили намагався зберегти керованість машини, а Рейчел тим часом уважно розглядала землю — і нарешті помітила дві пульсуючі лінії, що тягнулися вздовж крайньої сріблястої смуги. І з жахом зрозуміла, що саме збирається зробити пілот.

— Ми сідаємо на лід? — стривожено запитала вона.

Льотчик нічого не відповів. Здавалося, уся його увага зосередилася на боротьбі зі скаженим вітром. Літак різко скинув швидкість і пірнув до крижаного каналу. Душа Рейчел у п’яти пішла. Високі сніжні «дамби» різко виросли обабіч машини. Рейчел загамувала подих, чудово усвідомлюючи, що найменша помилка пілота означатиме неминучу смерть. Літак опустився між заметами ще нижче, і раптом турбулентна тряска припинилася. Опинившись поза досяжністю вітру, літак акуратно торкнувся льоду.

Двигуни перемкнулися на зворотну тягу, гальмуючи літак. Рейчел полегшено зітхнула. Машина прокотилася вперед іще з сотню ярдів і зупинилася точно біля широкої червоної лінії, нанесеної спрей-фарбою просто на лід.

Праворуч пейзаж був нічим іншим, як сніжною стіною, що мерехтіла у місячному сяйві. То був схил уступу. Зліва — те саме. Тільки крізь переднє скло Рейчел могла щось роздивитися... це щось було нескінченним засніженим простором. Відчуття було таке, немов вона приземлилася на мертву планету. Єдиною ознакою життя була червона смуга на льоду.

А потім Рейчел почула звук іншого двигуна, що наближався здалеку. Цей звук здавався вищим. Шум дедалі гучнішав, і нарешті в полі зору з’явилася машина. До них наближався великий гусеничний снігохід, що важко пробирався вздовж крижаної улоговини. Високий і веретеноподібний, він нагадував височенну фантастичну комаху, що повзла до них на обертальних ногах, які пожадливо вгризалися в сніг. Плексигласова кабіна, змонтована високо над шасі, мала раму з кількома потужними прожекторами, котрі освітлювали все довкола.

Снігохід затремтів і зупинився поруч із літаком. Двері плексигласової кабіни відчинилися, і по драбинці на лід спустився чоловік. Він був одягнений у товстий білий комбінезон, що здавався немов надутим.

«Божевільний Макс зустрічається з Пампушкою Пілсбері», — мимоволі подумала Рейчел, з полегшенням переконавшись, що на цій химерній планеті все ж таки мешкають люди.

Чоловік жестом показав, щоб пілот відкинув дверцята кабіни.

Той зробив, як йому вказали.