Страница 7 из 17
Ніхто не мав і найменшого сумніву в тому, що Стретмор любив свою країну. Колеги знали його як патріота, далекоглядного й проникливого фахівця, порядну людину у світі брехні.
За роки, що Сюзанна пропрацювала в АНБ, Стретмор стрімко піднявся з посади голови дослідницького підрозділу шифрувального відділу до заступника всього агентства. Лише одна людина перевищувала рангом командира Стретмора — директор Леланд Фонтейн, таємничий володар палацу загадок: його ніколи ніхто не бачив, чули його час від часу, а боялися — постійно. Вони зі Стретмором рідко бачилися віч-на-віч, а коли вже бачилися, то це було як зіткнення двох титанів. Фонтейн був гігантом із гігантів, та Стретмору, здавалося, було байдуже. Він обстоював перед директором свої ідеї з терплячістю безпристрасного досвідченого боксера. Президент Сполучених Штатів — і той не насмілювався заперечувати Фонтейну так, як це робив Стретмор. Для цього треба було мати політичний імунітет або — у випадку зі Стретмором — політичну байдужість і неупередженість.
Сюзанна зійшла на вершечок сходів. Не встигла вона постукати, як задзижчав електронний замок, двері відчинилися — і шеф махнув їй заходити.
— Дякую, що прийшли, Сюзанно. За мною — боржок.
— Нема за що, — усміхнулася жінка, сідаючи напроти його стола.
Стретмор був кремезним чоловіком із непоказним лицем, що приховувало жорстку діловитість і вимогливість до підлеглих. Зазвичай його сірі очі випромінювали розум і впевненість, але сьогодні Сюзанна побачила в них роздратування та тривогу.
— Маєте поганий вигляд, — зауважила вона.
— Кепські справи, — зітхнув Стретмор.
«Воно й видно», — подумала жінка.
Ще ніколи не бачила вона його в такому жахливому стані. Його рідке сиве волосся розкуйовдилося, а на лобі виступив рясний піт — попри кондиціонер, що гнав прохолодне повітря. Схоже, начальник спав, не роздягаючись. Він сидів за робочим столом модернового виду з двома клавіатурами у спеціальних заглибленнях і монітором. Стіл був завалений роздруківками і скидався на пілотську кабіну космічного корабля прибульців, вмонтовану всередину кабінету із запнутими шторами.
— Був важкий тиждень? — обережно поцікавилася Сюзанна.
Стретмор стенув плечима.
— Та ні. Звичайний. ФЕК знову наїжджає на мене з приводу порушення прав громадян на конфіденційність особистої інформації.
Сюзанна хихикнула. ФЕК, тобто фундація «Електронний кордон», — це всесвітня організація комп’ютерних користувачів, що заснувала потужну правозахисну коаліцію для забезпечення свободи слова в Інтернеті й інформування спільноти про життя в електронному світі та небезпеки, пов’язані з ним.
Організація постійно виступала проти того, що вона називала «тоталітарними методами, спрямованими на гідний творів Оруела контроль державними установами за громадянами». Особливо в цьому плані діставалося АНБ. Отже, ФЕК для Агентства національної безпеки була невисиханим джерелом неприємностей.
— Отже, все як завжди, нічого особливого, — виснувала Сюзанна. — Тоді яка ж критична ситуація змусила вас витягнути мене з ванни?
Стретмор якийсь час мовчав, із відстороненим виглядом крутив пошукове коліща комп’ютера, вмонтоване в поверхню стола. А потім спіймав Сюзаннин погляд і прискіпливо зазирнув їй у вічі.
— Ви пам’ятаєте найдовший термін, що знадобився «Транс-коду» для розшифровування?
Запитання застукало Сюзанну зненацька і видалося якимсь безглуздим.
«Невже саме для цього він запросив мене сюди?»
— Ну... — завагалася вона. — Кілька місяців тому ми перехопили повідомлення, яке довелося розшифровувати близько години, але воно мало абсурдно довгий пароль — приблизно десять тисяч бітів.
Стретмор невдоволено буркнув.
— Годину, кажете? А як щодо максимального терміну розшифровування, який ми визначали під час випробувань?
Сюзанна стенула плечима.
— Ну, з урахуванням діагностики... це буде довше.
— Наскільки довше?
Жінка не розуміла, до чого веде Стретмор.
— Сер, минулого року я випробувала алгоритм із сегментованим паролем, що налічував мільйон бітів. Неприпустимі циклічні функції, клітинні автомати і структури. Та наш суперкомп’ютер впорався з цим шифром.
— За скільки?
— За три години.
Стретмор здивовано вигнув брови.
— Так довго?
Сюзанна образилася. Упродовж останніх трьох років її робота полягала в точній настройці найсекретнішого комп’ютера у світі; більшість програм, які забезпечували йому таку швидкість, створила вона сама. А розшифрувати пароль у мільйон бітів завбільшки — то взагалі було щось нереальне.
— Авжеж, — мовив Стретмор. — Тож навіть за найекстремальніших умов найважчий код примудрився вижити в нашому «Транскоді» лише три години?
— Десь так, — погодилася Сюзанна.
Стретмор на мить замовк, неначе вагався, чи, бува, не скаже він щось таке, про що згодом жалкуватиме. Нарешті він подивився на жінку й мовив:
— Наша супермашина натрапила на дещо таке... — Він замовк.
— ...На що їй знадобилося понад три години? — висловила здогадку Сюзанна.
Шеф кивнув, але це не збентежило Сюзанну.
— Якийсь новий тест із відділу безпеки комп’ютерних систем?
Стретмор похитав головою.
— Це файл, отриманий ззовні.
Сюзанна помовчала, чекаючи на уточнення, але уточнення не було.
— Зовнішній файл? Ви, напевне, жартуєте?
— Якби ж то. Я завантажив його вчора приблизно об одинадцятій тридцять. І він досі нерозшифрований.
Сюзанна аж рота роззявила. Зиркнувши на годинник, вона знов прикипіла очима до обличчя Стретмора.
— І досі нерозгаданий? П’ятнадцять годин по тому?
Стретмор нахилився й повернув монітор так, щоб його бачила Сюзанна. Екран був чорний, і лише маленьке жовте вікно з текстом блимало в центрі:
Витрачений час: 15:09:33
Оброблюваний код: — — — — — —
Сюзанна спантеличено витріщалася на екран. Отже, «Транскод» працював уже понад п’ятнадцять годин. Вона знала потужність комп’ютера, офіційно підтверджену під час випробувань: тридцять мільйонів паролів на секунду, тобто сто мільярдів на годину. І якщо «Транскод» і досі розшифровував, це означало, що код був, напевне, просто гігантським — понад десять мільярдів символів. Це якесь божевілля.
— Але ж такого не може бути! — впевнено заявила вона. — Ви не перевіряли показники помилки? Може, комп’ютер наскочив на якийсь глюк і...
— Прогін абсолютно чистий.
— Тоді, напевне, пароль має гігантські розміри!
Стретмор скрушно похитав головою.
— Стандартний комерційний алгоритм. Наскільки я розумію, це 64-бітний код.
Сюзанна отетеріло зиркнула крізь вікно вниз, на суперкомп’ютер. Вона була впевнена, що «Транскод» міг впоратися з 64-бітним кодом менш ніж за десять хвилин.
— Але ж має бути якесь пояснення.
Стретмор кивнув.
— Воно є. І це пояснення вам не сподобається.
На Сюзанниному обличчі відбилася тривога.
— У роботі суперкомп’ютера збій?
— Ні, «Транскод» функціонує нормально.
— Може, у машину потрапив вірус?
Стретмор похитав головою.
— Ні, це не вірус. Помовчіть і вислухайте мене.
Сюзанна була спантеличена і пригнічена. Ще ніколи «Транскод» не натрапляв на код, який не розшифровувався менш ніж за годину. Зазвичай Стретмор мав розшифрований текст уже через десять хвилин. Вона кинула погляд на швидкісний принтер, що стояв на столі. Порожньо.
— Сюзанно, — тихо мовив Стретмор. — Спочатку з цим важко буде змиритися, але просто послухайте мене одну хвилину. — Начальник трохи помовчав, прикусивши губу. — Код, над яким тепер працює наша машина — унікальний. Нічого подібного ми іще не бачили. — Стретмор знову замовк, наче йому було важко говорити. — Цей код розшифрувати неможливо. Він — незламний.
Сюзанна ледь стрималася, щоб не розреготатися. «Незламний код? І що ж це має означати?» Незламного коду не існувало в природі, просто не могло бути: звісно, на деякі з них витрачалося більше часу, але будь-який код можна розшифрувати. Згідно із законами математики, «Транскод» мав рано чи пізно знайти правильний пароль.