Цифрова Фортеця

Бекер ввічливо кивнув.

— Може, і заскочу, коли їхатиму з міста.

— Mala suerte, — зітхнув поліцейський. — Вам не пощастило. Собор зачинено до ранкової меси.

— Тоді іншим разом, — усміхнувся Бекер, беручи в руки коробок. — А тепер мені час. На мене чекає літак. — І він востаннє оглянув приміщення.

— Вам треба до аеропорту? — спитав лейтенант. — Можу підвезти вас на своєму мотоциклі.

— Ні, дякую. Я поїду на таксі.

Колись, іще студентом, Бекер їздив на мотоциклі й мало не вбився. І тепер не мав бажання робити другу спробу — байдуже, хто буде за кермом.

— Як скажете, — відповів офіцер, рушаючи до дверей. — Піду вимкну світло.

Бекер узяв коробок під руку. «Я нічого не забув?» Він востаннє поглянув на мерця, що лежав на столі. Його тіло, абсолютно голе, лежало обличчям догори, до ламп денного світла, і навряд чи на ньому було щось таке, що лишилося непоміченим. Погляд мимоволі прикипів до химерних спотворених рук померлого. Бекер якусь мить постояв, придивляючись до них пильніше.

Тим часом лейтенант вимкнув освітлення, і приміщення поглинула темрява.

— Стривайте, — гукнув Девід. — Увімкніть іще раз.

Лампи заблимали й увімкнулися.

Бекер поставив коробку на підлогу, підійшов до мерця й нахилився, придивляючись до його лівої руки.

Офіцер простежив за його поглядом.

— Досить огидно, еге ж?

Але увагу Бекера привернуло не фізичне каліцтво мерця. Він помітив дещо інше. Й обернувся до лейтенанта.

— Ви впевнені, що в коробці зібрано все, що потрібно?

Лейтенант кивнув.

— Так, усе.

Бекер трохи постояв, взявши руки в боки. А потім взяв коробку, відніс її до стола, висипав її вміст і почав ретельно перетрушувати одяг. Потім повитягав усе з черевиків і постукав ними, наче хотів витрусити з них камінець. Повторивши цю процедуру ще раз, він відступив на крок від стола й нахмурився.

— Якась проблема? — спитав лейтенант.

— Так, — відповів Бекер. — У цій коробці дечого бракує.

РОЗДІЛ 13

Токуген Нуматака стояв у своєму розкішному офісі на горішньому поверсі й дивився на токійський обрій. Підлеглі та конкуренти знали його під прізвиськом Акута Саме — акула-вбивця. За три десятиріччя він примудрився перехитрити своїх конкурентів, перемогти їх на торгах та переграти в рекламній сфері, а тепер ось-ось мав стати гігантом глобального масштабу, вийшовши на світові ринки.

Невдовзі Токуген Нуматака завершить найбільшу оборудку у своєму житті, оборудку, якій судилося перетворити його «Нуматех корпорейшн» на «Майкрософт» майбутнього. Його кров кипіла адреналіном. Бізнес — це війна, а війна завжди збуджує.

Хоча три дні тому, коли йому зателефонували, Токуген Нуматака мав певні підозри, але тепер він знав усю правду. Небеса благословили його міоурі — щасливою долею. Він був обранцем богів.

— Я маю копію пароля для «Цифрової фортеці», — сказав голос з американським акцентом. — Чи не хочете його придбати?

Нуматака мало не розреготався. Він знав, що це хитрий трюк. «Нуматех корпорейшн» запропонувала чималу суму на торгах за новий алгоритм Енсея Танкадо, а тут якийсь невдаха-конкурент здумав жарти жартувати, намагаючись видурити інформацію про розмір запропонованої суми.

— Ви маєте пароль? — спитав Нуматака з удаваною цікавістю.

— Так. Мене звуть Північна Дакота.

Нуматака знову зробив над собою зусилля, щоб не розсміятися. Про Північну Дакоту знали всі. Танкадо розповів пресі про свого таємного напарника. Танкадо зробив мудро, взявши партнера: навіть у Японії бізнесова практика стала безпринципною. Тому Енсей Танкадо видавався незахищеним. Але одна необережна дія з боку аж надто нетерплячої фірми — пароль опублікують, і тоді постраждають всі фірми-виробники програмного забезпечення.

Нуматака смачно затягнувся сигарою «Умамі» й вирішив трохи пограти в дурному спектаклі, що його влаштував невідомий співбесідник.

— Отже, ви продаєте ваш пароль? Цікаво, дуже цікаво. А що скаже про це Енсей Танкадо?

— Я не клявся зберігати вірність містеру Танкадо. Містер Танкадо мав глупство довіритися мені. Цей пароль коштує в тисячу разів більше тієї суми, яку він платить мені за його зберігання.

— Вибачте, — відповів Нуматака. — Ваш пароль не має для мене ніякої цінності. Коли Танкадо дізнається про ваш вчинок, він просто оприлюднить свою копію, і вона заполонить ринок.

— Ви отримаєте обидва паролі, — мовив голос. — Той, що належить містеру Танкадо, і мій.

Прикривши рукою слухавку, Нуматака голосно розсміявся. А потім не втримався і спитав:

— А скільки ж ви хочете за обидва паролі?

— Двадцять мільйонів американських доларів.

Точнісінько таку суму запропонував Нуматака під час торгів.

— Двадцять мільйонів? — удавано вжахнувся він. — Яке нечуване нахабство!

— Я бачив цей алгоритм. І запевняю вас, він того вартий.

«Повна бздура, — подумав Нуматака. — Він вартий вдесятеро більше».

— На жаль, — відповів він, втомлюючись від гри, — ми обидва знаємо, що містер Танкадо ніколи на це не піде. Лишень подумайте про юридичні наслідки.

На протилежному кінці лінії запала лиховісна тиша.

— А що, як містер Танкадо вийде з гри?

Нуматака був знову розсміявся, але відчув незвичну впевненість та рішучість у голосі співрозмовника.

— Якщо Танкадо вийде з гри? — спитав Нуматака й замислився. — Тоді ми з вами домовимося.

— Я буду на зв’язку. — Й у слухавці почулися короткі гудки.

РОЗДІЛ 14

Бекер поглянув на мерця. Навіть через кілька годин після смерті обличчя азіата зберігало рожевуватий блиск недавнього сонячного опіку. Решта тіла була блідо-жовтою — геть уся за винятком невеличкого синця прямо над серцем.

«То, мабуть, від серцевого масажу, — подумав Девід. — Шкода, що він не допоміг».

І знову став обдивлятися руки померлого. Таких Бекеру іще не доводилося бачити. Кожна мала лише по три пальці — скручені і спотворені. Та Бекер зосередив увагу не на каліцтві.

— Ну ні фіга собі! — пробурмотів лейтенант у протилежному кінці кімнати. — Виявляється, що він — японець, а не китаєць.

Бекер підвів погляд. Поліцейський гортав сторінки паспорта померлого.

— Краще б ви не робили цього, — ввічливо зауважив Бекер, пригадавши інструкції: «Нічого не чіпати. Нічого не читати».

— Енсей Танкадо... народився в січні тисяча...

— Будь ласка, — ввічливо повторив Бекер. — Покладіть паспорт на місце.

Лейтенант іще мить повитріщався в документ, а потім кинув його назад, на купку одежі.

— Цей хлопець мав візу «клас-3». Міг залишатися тут багато років.

Бекер торкнувся до зап’ястя померлого.

— Можливо, він тут мешкав.

— Та ні. Дата в’їзду позначена минулим тижнем.

— А може, він саме перебирався сюди, — стисло припустив Бекер.

— Може, і так. І перший же тиждень виліз йому боком. Тепловий удар і серцевий напад. Бідолашний вилупок.

Бекер проігнорував зауваження лейтенанта й уважно придивився до руки померлого.

— А ви впевнені, що на ньому не було якихось коштовностей?

Офіцер спантеличено поглянув на Девіда.

— Коштовностей?

— Так. Ось погляньте на це.

Лейтенант перетнув приміщення й наблизився до померлого.

На шкірі лівої руки Танкадо виднілися сліди опіку. Скрізь — окрім вузенької смужки неторкнутої плоті, що опоясувала найменший палець.

Бекер вказав на смужку блідої шкіри.

— Ось подивіться, тут немає сонячного опіку. Схоже, тут був перстень.

Офіцер не зміг приховати подиву.

— Перстень? — У його голосі почулося спантеличення. Він уважно обдивився палець померлого. А потім густо почервонів і знітився.

— О Господи, — нервово хихикнув він. — Так це й справді було...

У Бекера мимоволі похололо під серцем.

— Перепрошую?

Лейтенант похитав головою, немов не вірячи своїм очам.

— Я хотів вам раніше розповісти... але мені здалося, що той тип був несповна розуму.