Північна Одіссея

— Навпаки, він був взірцем моралі, — вирвалося в Хейторна з дещо надмірним запалом. — Такий собі мізерний буквоїд, — бліда неміч, та й годі.

— А ви його знали?

— Жодного разу не бачив. Я в університетських колах не мав знайомств.

— Знову один бік медалі, — сказав Месснер, ніби розважливо обмірковуючи справу. — Може, й справді він був не надто гарний, — я маю на увазі зовнішність, — проте загалом не такий уже й поганий. Брав участь у студентських спортивних змаганнях. І взагалі мав деякі таланти. Колись написав різдвяну п'єсу, яку оцінили досить високо. До того ж, я чув, що його збиралися призначити деканом англійського факультету; але тут сталася вся ця історія, він подав у відставку і поїхав звідти. Здається, це згубило його кар'єру. Принаймні у нашому товаристві вважали, що від такого удару йому не отямитись. Певно, він дуже любив свою дружину.

Хейторн допив каву, промимрив щось байдужим тоном і запалив люльку.

— Щастя, що в них не було дітей, — продовжував Месснер.

Але Хейторн, позирнувши на грубку, одягнув шапку і рукавиці.

— Піду по дрова, — сказав він. — А тоді можна буде зняти мокасини та відпочити.

Двері за ним зачинилися. Довго панувала тиша. Месснер лежав у тій самій позі. Жінка, сидячи на скрині, дивилася на нього.

— Що ви збираєтеся робити? — різко спитала вона. Месснер поглянув на неї з лінивою байдужістю.

— А що, по-вашому, мені слід робити? Сподіваюся, не влаштовувати сцену? Бачите, я втомився з дороги, а це ліжко вельми зручне.

Жінка в німому гніві закусила губу.

— Але ж… — гаряче почала вона і, стиснувши руки, затнулася.

— Сподіваюся, ви не хочете, щоб я убив містера… м-м-м… Хейторна? — мовив він сумирно, майже благально. — Це було б дуже прикро, і, запевняю вас, у цьому немає необхідності.

— Але ж ви мусите щось зробити! — закричала вона.

— Навпаки, цілком імовірно, що мені не доведеться нічого робити.

— Ви залишитеся тут? Він кивнув.

Жінка у розпачі озирнула хатину й постіль, улаштовану на іншому ліжку.

— Скоро ніч. Ви не можете тут лишитись. Не можете! Чуєте, це просто неможливо!

— Та ні, чого ж. Дозвольте вам нагадати, що я першим знайшов цю хатину, і ви — мої гості.

Вона знов обвела очима кімнату і з жахом зупинила погляд на іншому ліжку.

— Тоді підемо ми, — рішуче заявила вона.

— Це неможливо. Ви кашляєте тим сухим, болючим кашлем, який так образно описав містер… м-м-м… Хейторн. Ви вже трохи застудили легені. А він лікар і розуміє це. Він не дозволить вам піти.

— То що ж ви збираєтеся робити? — знову спитала вона з напруженим спокоєм, що віщував спалах гніву.

Месснер дивився на неї майже по-батьківськи дбайливо, з усією глибиною співчуття й терпіння, яку тільки був здатний зобразити.

— Люба Терезо, я вже сказав, що не знаю. Я ще не думав про це.

— З вами збожеволіти можна! — вона скочила з місця, стискаючи руки у безсилому гніві. — Раніше ви таким не були.

— Так, я був надзвичайно поступливим і люб'язним, — кивнув він у відповідь. — Певно, саме тому ви мене й покинули?

— Ви так змінилися! Цей жахливий спокій… Ви мене лякаєте! Я відчуваю, у вас на думці щось страшне. Робіть, що хочете, але, прошу, поводьтеся розважливо, не втрачайте глузду…

— Я не втрачав глузду, — перебив він, — відтоді, як ви пішли.

— Отже, ви змінилися на краще, — просто диво! Месснер усміхнувся на знак згоди.

— Поки я міркуватиму, як мені слід вчинити, ви зробіть ось що: скажіть містеру… м-м… Хейторну, хто я такий. Це зробить наше перебування у цьому місці більш… як це сказати… товариським.

— Навіщо ви погналися за мною до цієї жахливої країни? — раптом спитала вона.

— Не думайте, що я шукав вас, Терезо. Це випадковий збіг, що не має тішити ваше марнославство. Наша зустріч — просто жарт долі. Я порвав з університетським життям і мусив кудись поїхати. Чесно кажучи, я приїхав у Клондайк саме тому, що найменше сподівався зустріти вас тут.

Брязнула клямка, двері розчахнулися, й увійшов Хейторн з оберемком хмизу. Ледве вчувши його кроки, Тереза кинулася прибирати посуд. Хейторн знову вийшов по дрова.

— Чому ви не відрекомендували нас один одному? — поцікавився Месснер.

— Я скажу йому, — відповіла вона, струснувши головою. — Не думайте, що я вас боюся.

— Я ніколи не бачив, аби ви чогось надто боялися.

— Тож не злякаюся й сповіді, — мовила вона. Її голос і вираз обличчя трохи пом'якшали.

— Боюся, ваша сповідь буде просто облудним визискуванням, корисливим ошуканством, самозвеличенням за рахунок Господа.

— Не треба цих книжкових виразів, — вона невдоволено скривилась, але голос її звучав усе ніжніше. — Я не люблю змагатись у дотепності. До того ж, я не побоюся попросити у вас прощення.

— Мені нема за що вас прощати, Терезо. Як на те, я мушу вам подякувати. Так, спочатку я страждав; але потім мене, мов весняний світанок, осяяло прозріння — я зрозумів, що насправді я щасливий, дуже щасливий. Це було дивовижне відкриття.

— А що коли я повернуся до вас? — спитала вона.

— Для мене це був би неабиякий клопіт, — мовив він, позирнувши на неї з чудною посмішкою.

— Я ваша дружина. Адже ви не отримали розлучення.

— Так, справді, — замислено сказав він. — Якось не зважив на це. Але тепер владнаю цю справу, щойно повернуся.

Вона ступила до нього й поклала руку йому на плече.

— Я вам більш не потрібна, Джоне? — В її голосі бриніла ніжна турбота, дотик руки був легким і звабливим. — А якщо я скажу вам, що помилилась? Якщо скажу, що я дуже нещасна? Адже це справді так. Я справді зробила помилку.

Месснера охопив страх. Він відчував, що слабшає під ніжним дотиком її руки. Він уже не був хазяїном становища, весь його прекрасний спокій зник без сліду. Вона дивилася на нього вологими очима, і він танув під її поглядом. Він бачив себе на краю прірви, не в змозі боротися з тією силою, що штовхала його туди.

— Я повернуся до вас, Джоне. Повернуся сьогодні ж… зараз.

Наче в тяжкому сні, Месснер силкувався звільнитись з-під влади цієї руки. Йому здавалося, що він чує ніжну, дзвінку пісню Лорелеї[23]. Це було так, ніби десь далеко грали на роялі й мелодія владно проникала у його свідомість.

Він скочив з місця, відштовхнув жінку, коли вона спробувала обійняти його, і відступив до дверей. Він не тямився від страху.

— Стережіться, я можу й забутись! — крикнув він.

— Я ж попереджала вас — не втрачайте глузду, — вона втішно засміялась і знову взялася мити посуд. — Ви нікому не потрібні. Я просто жартувала. Я щаслива з ним.

Але Месснер їй не повірив. Він пам'ятав її здатність міняти тактику. Так вона вчинила й зараз. Авжеж, вона просто хотіла скористатися з нього. Вона нещаслива з іншим. Вона розуміє, що помилилася. Ця думка тішила його самолюбство. Вона хоче повернутися до нього, але йому це зовсім не потрібно. Він мимохіть узявся за дверну клямку.

— Не треба тікати, — засміялася жінка. — Я вас не вкушу.

— А я й не тікаю, — по-дитячому огризнувся він, натягаючи рукавиці. — Просто збираюся по воду.

Він узяв порожні відра та каструлі й відчинив двері. Потім озирнувся до неї.

— Тож не забудьте сказати містеру… м-м-м… Хейторну, хто я такий.

Месснер розбив тонкий лід, що за годину затягнув ополонку, і наповнив відра. Але до хатини не поспішав. Лишивши відра на стежці, він швидко походжав туди й сюди, щоб не змерзнути, бо мороз обпікав тіло, наче вогнем. На той час, коли його похмуре чоло проясніло й на обличчі з'явився рішучий вираз, борода в нього геть побіліла від паморозі. Він виробив план дій, і його скуті морозом губи скривилися в посмішці. Він підняв відра з водою, що вже встигла вкритися льодом, і рушив до хижки.

Увійшовши, Месснер побачив, що його суперник стоїть біля грубки; у його поставі вчувалося щось ніякове, знічене. Месснер поставив відра на підлогу.

— Радий з вами познайомитися, Грехем Вомбл, — мовив він, з такою ґречністю, наче їх щойно представили один одному.

23

Пісня Лорелеї — створений німецьким поетом К. Брентано на початку XIX ст. образ прекрасної дівчини, заслухавшись чиєї пісні, судноплавці розбиваються об скелі.