Північна Одіссея

Але тут у біографії Джека Лондона з'являється чи не найзначніший авантюрний епізод, який несподівано виявився плідним і щасливим для його письменницької долі. У 1897 році Сполучені

Штати охоплює відома «золота лихоманка», викликана звісткою про відкриття багатих розсипів золота в Клондайку на Алясці. Туди подалися золотошукачі з усієї країни, і між ними був Лондон. Він забрався в глибину Аляски, але під час довгої полярної ночі захворів на цингу й змушений був повернутися додому. Однак було б неправильним сказати, що повернувся він ні з чим: з Аляски він вивіз щедрий багаж незвичайних вражень, побаченого й почутого від золотошукачів, що й стало його «золотою жилою». З усього цього постають книги його «північних оповідань», які приносять йому славу й найвищі в тогочасній Америці гонорари. Коли Лондон повернувся з Аляски, йому було двадцять два роки, він мав багатий життєвий досвід і перші проби пера. Попереду було нове сторіччя і кар'єра професійного письменника.

Штурм літературного олімпу Джек Лондон розпочав у сприятливий час: нові технології знизили собівартість друкарської справи і викликали розквіт періодичних видань. Першим пробилося до друку оповідання «За тих, хто в дорозі» (1899), за ним ще декілька було опубліковано у періодиці, а навесні 1900 року вийшла перша збірка Лондона, яка складалася з 9 оповідань, названа, як одне з них, «Син вовка». Вона привернула увагу і читачів, і критиків, славу ж йому приніс невеликий роман (за нашою термінологією повість) «Поклик предків» (1903), досі найвідоміший з усіх творів письменника на батьківщині.

Творчий шлях Джека Лондона тривав трохи більше двадцяти років; за цей час він написав 20 романів і майже таку ж кількість збірок, що вмістили близько 200 оповідань, нарисові та публіцистичні книги, збірки промов і статей, три п'єси й кілька десятків поезій. Писав він легко, але такій продуктивності праці сприяла й залізна самодисципліна письменника. Ще на початку літературної кар'єри він встановив для себе норму: 1000 слів щодня, крім неділі, і майже ніколи від неї не відходив. Та це мало й негативний наслідок: він завжди поспішав і в нього не залишалося часу на обдумування творів та їх доопрацювання. Він зізнався в одному інтерв'ю: «У мене немає незавершених творів. У будь-якому випадку я завершую те, за що беруся. Якщо вийшло добре, я ставлю підпис і відсилаю видавцям, якщо вийшло не дуже, я теж підписую і відсилаю». Тому далеко не все ним написане рівноцінне, немало й такого, що серйозної критики не витримує. Але про творчі досягнення письменників судять за їхніми вершинними творами, а не за «валовою» продукцією.

Жанрова природа творів Лондона не завжди піддається чіткому визначенню, у нього багато маргінальних, де межа між документалістикою і белетристикою стерта, де важко відмежувати нарис від оповідання. Простежується своєрідний внутрішній сюжет у багатьох збірках новел, а часом, як «Смок Беллю», вони схожі на роман в оповіданнях. Помічено також, що композиція більшості його романів епізодична, що зближує їх із збірками новел. Останнє дає підстави критиці вважати Джека Лондона насамперед майстром короткої прози. При цьому він позиціонується як типово американський письменник, бо в Сполучених Штатах ще з початку XIX століття оповідання завоювало собі права чогось на зразок «національного жанру».

Джек Лондон писав у магістральному руслі тогочасної американської новелістики, яким упродовж 2-ї половини XIX й на початку XX століття був її гостросюжетний різновид, започаткований Е. По й розвинутий Б. Гартом, А. Бірсом та іншими, аж до сучасника Дж. Лондона О. Генрі (1862–1910). Останній створив «сюрпризну» новелу з неочікуваною розв'язкою, саме вона викликала до життя хвилю «гарно зроблених» наслідувальних творів, і на їхньому тлі оповідання Лондона вражали своєю свіжістю й новизною.

Лондону постійно дошкуляв брак новелістичних сюжетів; у їх пошуках він звертався до найрізноманітніших джерел: усних оповідок, газетних статей, до творів інших письменників (По, Конрада й Кіплінга), а бувало, й купував їх у своїх колег (приміром, у молодого Синклера Льюїса). На підставі цього робилися закиди на адресу письменника у несамостійності, іноді надто різкі. Утім, добре відомо, наскільки важлива розробка сюжету; щоб це підтвердити, доречно звернутися до авторитету, скажімо, Стендаля й Флобера, які сюжети для своїх знаменитих романів знайшли в газетах, і навіть самого Боккаччо, зачинателя літературної новелістики. Та головним постачальником сюжетів було власне життя письменника, яке, за висловом одного з біографів, є найцікавішою з історій, ним написаних.

«Північні оповідання» — це кілька збірок, що виходили протягом першого десятиліття XX століття: «Син вовка» (1900), «Бог його батьків» (1901), «Діти морозу» (1902), «Віра в людину» (1904), «Любов до життя» (1907), до них прилягають пізніше написані цикли «Смок Беллю» й «Смок і Куций» (1911–1912) та кілька розрізнених оповідань, що увійшли до виданих посмертно збірок («Як аргонавти в давнину», «Червоне божество» та ін.). Разом з не зовсім вдалим романом «Дочка снігів» (1902) та двома анімалістичними повістями, дія яких відбувається на Півночі, — «Покликом предків» (1903) та «Білозубом» (1906), вони утворюють, сказати б, повну Лондонову «Північну Одіссею». Збіркам на північну тему притаманна єдність мотивів, проте майже кожна з них акцентує свій.

«Син вовка» є збіркою про «білих людей, вовчих синів», наділених «великою спадщиною», сутність якої становить «прагнення влади, любов до небезпек і шал боротьби», вона дозволяє їм «панувати над суходолом і морем, над тваринами й людьми по всій землі». Ця збірка написана під визначальним впливом дарвінівської теорії природного добору, яка, у тлумаченні Лондона, підносила білу людину, а саме представника англосаксонської й загалом германської раси, до рангу вінця еволюції. Типовим «сином вовка» є персонаж «Північної Одіссеї» — білявий велет, сильний м'язами і духом. Відчутний у збірці і вплив ніцшеанства з його культом надлюдини, ідеї якого на зламі століть буквально носилися в повітрі. З «вовчими синами» Лондон ототожнює й самого себе: зрештою, він мав усі підстави позиціонувати себе як особистість обранця, лідера. Вовком письменник сприйматиме себе до кінця життя, а індивідуалізм залишиться однією з констант його ментальності й світогляду. І що важливо, у цьому він виглядає як один з глибинно американських письменників.

«Син вовка» започатковує також наскрізний для північних оповідань мотив зустрічі епох «заліза» і «каменя», яка неминуче має закінчитися поразкою останньої. Окрім спільних мотивів, певної єдності оповіданням збірки надають наскрізні персонажі — насамперед Малюк-маламут і Сітка Чарлі, індіанець-сиваш, який «прийшов до тепла білих людей, посидів біля їхнього вогнища й зробився такий самий, як вони», і який перейде до інших збірок як зручний «маргінальний» персонаж.

Закладає перша збірка й найдраматичнішу колізію у творчості Дж. Лондона — протистояння людини й Білої тиші. Біла тиша є модусом існування, діаметрально протилежним людському — без руху, без тепла, без часу, вона вбиває все живе, варто лише комусь зупинитися, й перетворює на частку себе. Їхнє протистояння письменник оприявнює через ряд опозицій: спокій, не порушений і подихом вітру, — рух, безмовність — голоси людей і собачий гавкіт, холод — багаття, безособовість — страждання й пристрасті і т. д. («Біла тиша»). Ці опозиції Лондон полюбляє унаочнювати майже графічно: безмежна біла площина без будь-яких ознак життя й чорна цятка або вервечка цяток, які рухаються на ній.

Треба сказати, що візуальний ряд у Джека Лондона дуже виразний і несе велике змістове навантаження. Письменникові притаманний специфічний тип художнього мислення — картинами, причому відтвореними не у статиці, а в русі. Зазвичай у новелах оповідь ведеться від особи автора чи оповідача, зрідка перемежовуючись діалогами чи окремими репліками, дія розгортається в хронологічній послідовності й, за незначним винятком, охоплює невеликий проміжок часу. Більшість новел — це картини, вихоплені з життя, а просторові, в якому вони розгортаються, письменник надає майже фізично відчутної фактурності. Він перемежовує «панорамний план» з «макрозйомкою», об'єктивний із суб'єктивним, вдаючись при цьому до перевіреного часом прийому невласне прямої мови. У пізніх новелах він часом ускладнюватиме наратив, але вишукана простота його новел-картин набагато цінніша.