Північна Одіссея

— Б'юся об заклад, що вона все одно ретельно замикає будинок на ніч, — заявив Рос Шенклін з тріумфальними нотками в голосі.

— Але ж ні. Мама не боїться нічого. Саме тому вона й відпускає мене погуляти саму, коли я забажаю. Якось до нас заліз грабіжник. Мама відразу ж пішла і застукала його. І що ж ви думаєте! Він виявився лише голодним нещасним чоловіком. Вона принесла йому багато їжі з комори і дала йому роботу.

Рос Шенклін дуже здивувався. Бо побачив людську природу з досі небаченого, немислимого боку. Така вже йому випала доля — жити у світі підозри й ненависті, злих думок і злих вчинків. Згорблено чвалаючи в сутінках по сільській вулиці, він уже звик бачити, як малі діти, злякано верещачи, кидалися від нього геть до своїх матерів. Дорослі жінки — і ті сторонилися його, розминаючись із ним на тротуарі.

Від цих думок його відволікла дівчинка. Радісно ляскаючи в долоні, вона вигукнула:

— Я знаю, хто ви! Ви дивак, що любить свіже повітря. Тому ви і спите отут у траві.

Рос Шенклін хотів був похмуро посміхнутися, але стримався.

— Диваки-любителі свіжого повітря — ось хто такі бродяги, — продовжила мала. — Так цікаво! Я часто над цим думала. Матуся вірить у корисність свіжого повітря. Я сплю вночі на веранді. І вона теж. Це — наша земля. Ви, напевне, перелізли через паркан. Матуся теж дозволяє мені лазити через паркан, коли я вдягаю такі, знаєте, спеціальні спортивні штанці. Але мушу вам дещо сказати. Людина не відчуває, коли хропе, тому що вона спить. Але ви робите ще гірше. Ви скрегочете зубами. Це погано. Щоразу, коли ви лягаєте спати, вам слід напучувати себе: «Я не скреготатиму зубами, я не скреготатиму зубами» — ось так. Знову й знову повторюючи ці слова, ви потроху позбудетеся цієї звички. Все погане — це звичка. І добре — також звичка. І від нас самих залежить, якими будуть наші звички. Колись я насуплювала брови і наморщувала лоба, але мама сказала, що мушу позбутися цієї звички. А ще вона сказала, що коли мій лоб буде зморщений, то це свідчитиме, що і мій розум усередині — теж зморщений, а розум не повинен мати зморшок, бо це погано. Після цього вона розгладила мені зморшки своєю рукою і сказала, що я завжди мушу думати прямо й гладенько всередині, щоб було гладенько зовні. І що ви думаєте? Виявилося, що це — дуже легко. Відтоді я ніколи не насуплювала брів і не наморщувала лоба. Я навіть чула, що можна силою думки відрощувати випалі зуби. Але я в це не вірю. І мама теж не вірить.

Дівчинка замовкла і перевела подих. Рос Шенклін теж мовчав. Її тирада виявилася занадто довгою для його сприйняття. До того ж він спав п'яний, та ще й з розкритим ротом, і тепер йому дуже хотілося пити. Але щоб продовжити чудесний момент, він ладен був перетерпіти біль у пересохлій горлянці й роті. Облизавши сухі губи, він з трудом заворушив ними, намагаючись заговорити. Нарешті це йому вдалося.

— Як тебе звуть? — спитав він.

— Джоан.

Вона запитально поглянула на нього, і треба було відповідати.

— А мене — Рос Шенклін, — озвався він, вперше за бозна-скільки років назвавши своє справжнє ім'я.

— Мабуть, ви багато подорожували.

— Так, звісно, але не так багато, як хотілося б.

— Тату завжди хотілося подорожувати, але він дуже зайнятий на роботі в конторі. Йому завжди бракувало часу. Одного разу він таки вибрався з мамою до Європи. Ще до того, як народилася я. Бо подорож потребує багато грошей.

Рос Шенклін не знав — погоджуватися йому з цим твердженням чи ні.

— Але ж бродягам на мандри багато грошей не треба, — озвучила дівчинка його думку. — Саме тому ви й бродяжите, еге ж?

Він кивнув і облизав пересохлі губи.

— Мама каже, що погано, коли чоловікам доводиться бродяжити в пошуках роботи. Але зараз тут багато роботи. Всі фермери в нашій долині шукають, кого найняти. А ви працюєте?

Рос Шенклін похитав головою, злий на себе за те, що, всупереч своїй огиді до роботи, він відчув сором, зізнавшись, що не працює. Але на зміну цьому відчуттю прийшла інша думка. У цього прекрасного створіння був батько. І вона була йому як одна з винагород за його працьовитість.

— От була б у мене така дівчинка, як ти! — випалив він, піддавшись раптово усвідомленому пристрасному бажанню бути батьком. — Я би працював не покладаючи рук… Я би все зробив.

Вона вислухала його заяву з належною серйозністю.

— Значить, ви не одружені?

— Ніхто не захоче піти за мене.

— Захочуть, коли…

Дівчинка не відвернула носа, але удостоїла його бруд та лахміття несхвальним поглядом, якого він не міг не помітити.

— Ну, давай, кажи! — мало не вигукнув він. — Валяй!.. коли б мене вимити і вдягнути у пристойний одяг, коли б я мав респектабельний вигляд, коли б я мав регулярну роботу і коли б я не був тим, ким я є.

І з кожним «коли» дівчинка кивала головою.

— Слухай-но. Ніякий я не добрий, — запально вів далі волоцюга. — Я — нікчема. Бродяга. Я не бажаю працювати, ось у чім річ. І мені до вподоби бруд.

На обличчі малої відбився докір, і вона сказала:

— Так, значить, ви просто придурювалися, коли казали, що хотіли б мати таку дівчинку, як я?

Її слова відібрали в нього дар мови, бо у глибині душі, якою заволоділа нововиникла пристрасть, він знав, що саме цього йому дійсно хотілося.

Помітивши його дискомфорт, дівчинка швидко зорієнтувалася і змінила тему розмови.

— А яка ваша думка про Бога? — спитала вона. — Я ніколи його не зустрічала. Що ви про нього думаєте?

Він відповів з неприхованим роздратуванням, і така його реакція викликала її щирий осуд.

— Дивний ви якийсь, — сказала мала. — Так швидко дратуєтеся. Ніколи не бачила, щоб хтось так дратувався через Бога, роботу чи необхідність бути чистим.

— А він мені нічим не допоміг і нічого мені не дав, — пробурмотів волоцюга з образою в голосі. Йому швидко пригадалися довгі роки, проведені в тюремних таборах та копальнях. — І робота мені теж нічого не дала.

Запала гнітюча тиша.

Він заціпеніло поглянув на неї — спраглий, голодний, зі слабким порухом батьківського почуття в душі. Йому було соромно за свою лиху вдачу, і він болісно роздумував — що б таке сказати. Дівчинка дивилася вгору — на хмаринки, а він пожирав її очима. Потім потайки простягнув руку і торкнувся самісінького краєчка її платтячка. Вона здавалася йому найпрекраснішим створінням у світі. А десь і досі кричала перепілка, і звуки, що їх видавали збиральники врожаю, раптом стали дуже гучними. Велетенська самотність важким каменем лягла йому на душу.

— Я… Я — такий нікчема, — хрипко промимрив він з розкаянням у голосі.

Але мала промовчала і тільки зиркнула на нього своїми блакитними оченятами. Рос Шенклін відчув, що віддав би все на світі, аби тільки доторкнутися губами до краєчка плаття, на якому лежала його рука. Але він боявся злякати дівчинку. Волоцюга натужно намагався придумати, що сказати, облизував пошерхлі губи і силувався хоч щось вимовити, хоч щось.

— Це — не долина Сонома, — нарешті заявив він. — Це — казкова країна, і ти — чарівна фея. Може, я сплю, і все це мені наснилося, хтозна. Наша розмова не клеїться тому, що, розумієш, ти — фея і не знаєш нічого, окрім добра, а я — чоловік зі злого порочного світу.

Виголосивши таку тривалу промову, чоловік розгубився. Як рибі, викинутій на берег, бракує повітря, так і йому відчайдушно забракло тем для розмови.

— Ось ви зараз і розкажете мені про злий порочний світ, — захоплено заплескала в долоні мала. — Мені страх як цікаво послухати.

Він здивовано поглянув на неї і пригадав тих порочних жінок, яких йому доводилося зустрічати на дні життя. Вони були уламками людської катастрофи. Дівчинка, яку він перед собою бачив, не була феєю. Вона була з плоті та крові. І зловісна перспектива стати уламком людської трагедії висіла над нею так само, як і над ним — іще тоді, коли мати годувала його своїм молоком. Але їй все одно дуже хочеться дізнатися про ті лиха, що можуть спіткати її в житті.

— Та ні, — невимушено відказав волоцюга. — Цей чоловік зі злого порочного світу нічого подібного розповідати тобі не буде. Натомість він розповість тобі про добро, що існує у цьому світі. Він розповість тобі про те, як любив коней, коли іще був хлопчаком, про першого коня, якого він осідлав, та свого першого власного коня. Коні не схожі на людей. Вони — кращі й добріші. Цілковито чисті, чесні й щирі — від кінчика хвоста до гриви. І ось що я тобі скажу, маленька феє, — немає нічого приємнішого на світі, коли ти сідлаєш коня наприкінці довгого дня, кажеш йому одне лише слово, і стомлена тварина слухняно піднімається та й пускається в путь. Коні! Коні — моя пристрасть. Еге ж. Колись я був ковбоєм.