Декамерон

Ставши таким чином багатіями з грішми та маєтностями, заходились вони теє добро цвиндрити без міри й без ліку, як їм тільки бажалось: тримали силу челяді, позаводили собі добрих коней, та хортів, та птахів, справляли раз у раз бенкети, витрачались на дарунки та турніри, ― не тільки те чинили, що шляхетним людям пристало, а й те витворяли, що їм на молодечий ум спливало.

Не довго так вони й прожили, як батьківське добро стало применшатися; на їхні видатки не вистачало вже доходів, от давай вони продавати та закладати свої маєтки, сьогодні один, а завтра другий; незчулися небораки, як з'їхали нінащо, і нестаток ізняв їм з очей полуду, що сіла на них у багатстві. Покликав тоді Ламберто братів своїх і каже, що дивіться, мовляв, яка була батькові нашому шаноба і яка нам, який він був багатий і які ми стали убогі, без пуття гроші тринькаючи; слово по слову та й уговорив їх спродати ту мізерію, що їм іще лишилась, і з'їхати разом із дому, поки зовсім злидні не посіли.

Так вони і вчинили: без проводів, не гучно і не бучно подалися з Флоренції прямісінько до Англії, найняли собі в Лондоні невеличкий домок і жили страх як ощадно, позичаючи людям гроші на проценти, і так їм пофортунило, що за кілька років залихварювали вони силу-силенну грошей.

Тоді вернулись один по одному до Флоренції, повикупляли майже всі свої маєтки, надто ще й нових прикупили, поженились і, не кидаючи свого лихварювання в Англії, послали туди справуватися небожа свого на ймення Алессандро, а самі, дарма що були вже одружені, забули вже, до чого були дорозкошувались, і знов почали сіяти грішми напропаще, бо мали у всіх купців кредит на будь-яку суму.

Кілька років помагали загачувати ту прірву і ті прибутки, що присилав їм Алессандро, бо він там добре розжився, позичаючи гроші баронам під заставу замків та інших володінь.

Поки троє братів жили отак широко та все боргували, як готових грошей не ставало, на Англію тверду надію покладавши, аж тут неждано-негадано завелась у тій Англії усобиця між королем та його сином{72}, і ввесь острів надвоє розколовся ― той за одного руку тягне, а той за другого; тоді у Алессандра відібрали всі баронські замки, та й інших доходів не стало. Сподівався Алессандро, що от-от межи королем і його сином замир'я настане, і все йому вернуть ― істе і проценти, то й не виїжджав собі з острова, а брати жили тим часом у Флоренції, витрат своїх не применшаючи та чимдалі у борги залазячи.

Та, бачивши, що стільки років уже надії не справджуються, перестали люди давати братам у кредит, ще й укинули боржників у тюрму, бо маєтностей у них не вистачило для виплати вірителям, а жінки їхні зубожені та діти дрібнії розлізлися хто куди межи людьми, не сподіваючись од життя нічого іншого, крім довічних злиднів.

Алессандро тим часом усе виглядав у Англії миру та й годі сказав; бачивши, що нічого там, крім небезпеки для себе, не висидить, вирішив він вернутись в Італію і рушив у дорогу сам-один.

Якось, виїжджаючи з Брюгге, зуздрів він білого абата[17], що теж рушав ізвідти в супроводі численної челяді та чернецтва, з великим обозом попереду; за абатом їхало двоє старих лицарів, родичів короля, що добре знали Алессандра і охоче взяли його з собою.

Приставши до них, він спитав увічливо, які то ченці їдуть попереду із челяддю і куди вони прямують. На те сказав йому один із лицарів:

― Той, що попереду їде, то наш молодий родич, його оце допіру обрано на велике абатство; а що йому літа ще не вийшли по закону на таку високу посаду, то ідемо ми з ним до Рима прохати святого отця, щоб він увільнив його від того закону і затвердив вибір. Тільки про се не слід говорити чужим людям.

Свіжо настановлений абат, їдучи то попереду, то позаду свого почту, як то часто роблять у дорозі синьйори, теж навів оком на нашого Алессандра, що був молодиком гожого стану і вроди, а що вже увічливий та люб'язний, то другого такого пошукати. З першого погляду так він припав абатові до вподоби, як ніхто на світі; прикликав його абат до себе, розговорився з ним приязненько, розпитався, хто він і що він, куди і звідки їде. Алессандро задовольнив його цікавість, розказавши йому щиро все без утайки, і радий був услужити абатові, чим тільки міг.

Почувши його доладну і розумну мову, придивившися пильніше до його манер і вбачивши в ньому чоловіка шляхетного всупереч неблаговидному ремеслу, абат ще дужче вподобав його: спочуваючи його нещастю, він потішав його по-дружньому, всіляко обнадіював його, кажучи, що Господь піднесе такого достойного чоловіка знову на ту висоту, з якої його скинула фортуна, а може, ще й вище, і нарешті попрохав Алессандра товаришити йому в дорозі, бо обидва ж вони їхали до Тоскани. Алессандро подякував абатові за слова потіхи і сказав, що він готовий йому до послуг.

Отак їхали вони далі, і абата все більше й більше поривало до Алессандра, як прибули вони через кілька день у містечко, де гостиниць було обмаль. Абат забажав у тому містечку обночуватись, тож Алессандро повів його до знайомого трактирника і попрохав дати йому кімнату, котру кращу; ставши абатові ніби за дворецького, він розмістив по хатах і всю його челядь, кого куди. Як абат повечеряв і всі обляглися, спитав Алессандро у господаря, де ж би йому притулитись? Той йому й каже:

― Та хто ж його знає? Сам здоров бачиш, що народу в мене повно, і сам я з домашніми своїми сплю на лавах. Правда, там у абатовій кімнатці стоять скрині з пашнею; коли хочеш, я проведу тебе туди, постелю що-небудь, та й переспиш собі якось.

Алессандро ж йому:

― Як я, ― каже, ― піду до абата в кімнату, коли вона така маленька й тісна, що там ніхто з ченців не міг примоститись? Якби я раніш звернув увагу на ті скрині, я поклав би там ченців, а сам пішов би туди, де вони ночують.

На те господар одказав:

― Ну, як знаєш. Коли хочеш, можеш там любісінько примоститись: абат спить, куртина спущена, я тобі постелю тихенько якусь перинку, та й спочивай собі на здоров'ячко.

Побачивши, що се можна зробити, не турбуючи абата, Алессандро погодився і якомога тихіше влаштувався там.

Абат же не спав, жагуче бажання не давало йому заснути; він чув усю їхню розмову, чув також, як Алессандро ліг на скрині; задоволений тим, що так склалось, він сказав собі подумки: «Господь погодив мені в моїм бажанні; якщо я не скористаю з сієї нагоди, хто зна, чи ще коли така трапиться».

Твердо наважившись не пропустити сієї нагоди, він виждав, поки все в трактирі не стихло, а потім покликав нищечком Алессандра:

― Іди ляж біля мене.

Той довго одмагався, а потім роздягся й ліг. Абат, поклавши йому руку на груди, почав його пестити, нестеменно так, як дівчата своїх коханців; Алессандро тому вельми здивувався, гадаючи, що то нечиста пристрасть підіймає абата на таке пестіння. Абат розгадав ту підозру чи то інстинктивно, чи то по якомусь поруху молодиковому; він посміхнувся, зняв із себе хутенько сорочку, схопив Алессандра за руку, поклав її собі на груди та й каже:

― Не ті в тебе мислі, Алессандро! Ось полапай краще, то взнаєш, що я тут ховаю.

Алессандро намацав у абата круглі, тугі й тендітні груденята, ніби з слонової кості точені; зрозумів він, що то була дівчина, пригорнув її, не ждучи запросин, і хотів поцілувати, коли се вона озивається:

― Перш ніж до мене ближче приступити, послухай ― щось маю тобі казати. Як бачиш, я не мужчина; дівчиною рушила я з дому і їду отсе до папи{73}, щоб він оддав мене заміж. Чи то таке твоє щастя, чи моя недоля, скоро я побачила тебе, зразу полюбила так, як іще не кохала жодна жінка на світі; тим-то й вирішила я, що будеш ти мені мужем, над усіх любішим. Якщо ж ти не хочеш узяти мене за дружину, то йди собі звідси на своє місце.

Хоч і не знав Алессандро, хто вона така, та, взявши до уваги її пишний почет, догадався, що се дівчина з багатого і шляхетного роду, а що вона вродлива, се він бачив на власні очі, ― тож, не довго думавши, одповів їй, що коли буде її ласка, він на те залюбки пристане.

17

Білий абат — абат, що, маючи цей титул, не стояв ще на чолі певного монастиря.