Три мушкетери

— Авжеж, добродію, — відповів Атос.

— І що ви надумали? — спитав Жюссак.

— Ми матимемо честь напасти на вас, — відповів Араміс, торкнувшись капелюха однією рукою і витягаючи шпагу з піхов другою.

— А! То ви чините опір! — вигукнув Жюссак.

— Хай йому чорт! Це вас дивує?

І дев'ятеро бійців завзято кинулись у бій, кожен проти свого супротивника.

Атос узяв на себе Каюзака, улюбленця кардинала, Портос бився з Бікара, Араміс — з двома супротивниками водночас.

Що ж до Д'Артаньяна, то він напав на самого Жюссака.

Серце в молодого гасконця калатало так, що, здавалося, от-от вискочить з грудей, але, хвала Богові, не від страху — він і тіні страху не відчув, — а від збудження; Д'Артаньян бився, як розлючений тигр, наскакував на супротивника спереду і ззаду, раз у раз міняючи прийоми й місце бою. Жюссак любив, як тоді казали, «поласувати клинком» і був у цьому неабиякий мастак; проте він ледве встигав захищатись од свого спритного і легкого супротивника, який, нехтуючи всі правила, нападав зусібіч і водночас старанно відбивав чужі удари — як людина, що дуже високо цінує власне життя.

Ця боротьба вивела зрештою Жюссака з рівноваги. Розлючений тим, що не може нічого вдіяти із супротивником, якого мав за хлопчиська, він розпалився і став робити один за одним огріхи. Д'Артаньян, який брак практики компенсував досить глибоким знанням теорії, бився чимдалі проворніше. Вирішивши покінчити з юнаком одним ударом, Жюссак зробив різкий випад: Д'Артаньян спритно відбив удар і, поки Жюссак підводився, прослизнув, як змія, у нього під шпагою і встромив свою шпагу йому в груди.

Тут же Д'Артаньян кинув швидкий тривожний погляд на поле бою.

Араміс убив уже одного зі своїх супротивників, але другий уперто напосідав на нього. Та все-таки Араміс був іще в добрій позиції й міг захищатися.

Бікара і Портос поранили одне одного. Портос був поранений в руку, Бікара — в стегно. Проте жоден з них не вважав свою рану тяжкою, і обидва фехтували ще завзятіше.

Атос, якого Каюзак поранив іще раз, блід прямо-таки на очах, але не відступав ні на крок: він тільки переклав шпагу в ліву руку.

Згідно з тогочасними правилами дуелі, Д'Артаньян міг прийти на поміч будь-кому з товаришів; поки він шукав очима, хто з них якнайбільше цього потребує, його погляд раптом вловив погляд Атоса. Очі мушкетера були вельми красномовні. Атос швидше погодився б умерти, ніж покликати на допомогу; але він міг дивитись і, отже, поглядом просити підтримки. Д'Артаньян відгадав цей погляд, підхопився і збоку напав на Каюзака, вигукуючи:

— До мене, пане гвардійцю, або я вб'ю вас!

Каюзак обернувся. І саме вчасно. Атос, якого підтримувала хіба тільки його надзвичайна хоробрість, тут же впав на одне коліно.

— Хай йому чорт! — гукнув мушкетер до Д'Артаньяна. — Не вбивайте його, юначе, прошу вас; у мене з ним давні рахунки, які я хочу звести сам, коли одужаю. Обеззбройте його, вибийте у нього шпагу. Отак! Добре! Дуже добре!

Цей вигук вихопився в Атоса, коли він побачив, що Каюзакова шпага відлетіла кроків на двадцять. Д'Артаньян і Каюзак водночас зірвалися з місця й побігли, один — щоб повернути собі шпагу, другий — щоб забрати її. Спритніший Д'Артаньян устиг перший і наступив на шпагу ногою.

Каюзак підбіг до гвардійця, якого вбив Араміс, підняв його шпагу й хотів повернутися до Д'Артаньяна. Та в ту саму мить на його дорозі з'явився Атос. Короткого перепочинку, що його дав Атосові Д'Артаньян, виявилося цілком досить; мушкетер, боячись, що ворога вб'є Д'Артаньян, а не він, знову кинувся в бій.

Д'Артаньян зрозумів: Атосові буде прикро, якщо йому стануть на перешкоді. Т справді, за кілька секунд Каюзак упав — шпага проколола йому горло.

В ту ж мить Араміс приставив шпагу до грудей поваленого супротивника і примусив його просити пощади.

Залишалися Портос і Бікара. Портос заносився, питаючи в Бікара, котра може бути година, і вітаючи його з ротою, яку щойно дали його братові в Наваррському полку. Але всі ці жарти не допомагали мушкетерові. Бікара був одним з тих залізних людей, які падають тільки мертвими.

А втім, час було кінчати. Могла з'явитися сторожа й заарештувати всіх бійців без розбору — поранених і здорових, прихильників короля і прихильників кардинала. Атос, Араміс і Д'Артаньян оточили Бікара, вимагаючи, щоб той здався. Та хоч гвардієць лишався один проти чотирьох, ще й з раною в стегні, він вирішив битися до кінця. Тоді Жюссак підвівся на лікті й гукнув йому, щоб здавався. Бікара був гасконцем, як і Д'Артаньян; удавши, що не чує, він засміявся і, захищаючись, показав між двома випадами кінцем шпаги на землю.

— Тут, — вигукнув він, пародіюючи слова Біблії, — помре Бікара, один серед усіх, хто був з ним[67].

— Але ж їх четверо проти тебе одного! Здавайся, я наказую тобі!

— А! Якщо ти наказуєш, це інша річ, — відповів Бікара. — Ти мій бригадир, і я мушу підкоритися.

Відскочивши назад, він, аби тільки не віддати шпагу ворогам, зламав її об коліно, перекинув уламки через мур монастиря і, схрестивши руки на грудях, почав насвистувати якусь кардиналістську пісеньку.

Мужність завжди викликає повагу, навіть у ворогів. Мушкетери відсалютували Бікара своїми шпагами і вклали їх у піхви. Д'Артаньян зробив те саме, а потім, за допомогою Бікара, єдиного з гвардійців, хто тримався на ногах, відніс до монастирських воріт Жюссака, Каюзака і того з Арамісових супротивників, який був тільки поранений. Четвертий, як ми вже сказали, був мертвий.

Після цього вони подзвонили біля входу і, захопивши чотири шпаги з п'яти, нестямні від радості, попрямували до будинку пана де Тревіля.

Вони йшли, тримаючись за руки, займаючи всю ширину вулиці й запрошуючи з собою всіх мушкетерів, яких зустрічали, так що зрештою це стало схожим на тріумфальний марш. Д'Артаньян млів од щастя: він ішов між Атосом і Портосом і ніжно обіймав їх.

— Коли я ще не мушкетер, — сказав він новим друзям, переступаючи поріг палацу пана де Тревіля, — то принаймні мене прийняли до учнів, чи не так?

VI. Його величність король Людовік XIII

Про цю подію заговорили повсюди. Пан де Тревіль привселюдно обурювався з поведінки мушкетерів, але, залишившись з ними наодинці, щиро їх привітав. Проте, розуміючи, що часу гаяти не можна, він поспішив до Лувру — першим сповістити короля про новину. Та було вже пізно: король зачинився з кардиналом, і панові де Тревілю сказали, що він працює й не велів нікого приймати. Пан де Тревіль з'явився до короля ввечері, коли той грав у карти. Його величність вигравав; а що він був скупеньким, то настрій у нього був пречудовий. Отож, побачивши Тревіля, король гукнув:

— А йдіть-но сюди, пане капітане! Ідіть сюди — я мушу вас вилаяти. Чи відомо вам, що його високопреосвященство скаржився мені сьогодні на ваших мушкетерів і розхвилювався так, аж захворів? Що не кажіть, а ваші мушкетери — справжнісінькі чортяки й шибайголови!

— Ні, ваша величносте, — відповів Тревіль, який відразу збагнув, як повертається справа. — Навпаки, це найлагідніші, мов ягнята, й дуже скромні люди, які, ручуся вам, тільки й мріють про те, щоб вихоплювати з піхов шпаги для служби вашій величності. Але що вдієш! Гвардійці пана кардинала раз у раз шукають з ними сварки, і в ім'я честі полку мої бідолашні мушкетери змушені захищатися.

— Стривайте, пане де Тревілю! — сказав король. — Заждіть хвилинку! Можна подумати, що йдеться про якусь гнану релігійну громаду! їй-право, мій любий капітане, мені хочеться позбавити вас військового чину й віддати його панночці де Шермо, якій я обіцяв абатство[68]. Але не сподівайтеся, що я повірю вам на слово. Мене називають Людовіком Справедливим, пане де Тревілю, і зараз, саме зараз ви в цьому переконаєтесь.

— О ваша величносте! Саме через те, що я вірю в вашу справедливість, я так терпляче і так спокійно чекатиму на ваше рішення.

67

У Біблії є слова: «Разом з усіма, хто був з Ним».

68

Абатство — католицький монастир.