Страница 55 из 63
— Ось ви де! — вигукує Мур. — А я вже подумав, чи не сталося чогось з вами.
Він вихоплює пістолет. Одного погляду досить, щоб встановити, що це не той незграбний «люгер», а якась новітня модель.
— Досить фокусів, — цідить крізь зуби нежданий гість. — Ходімо.
— Надворі страшенна спека, — заперечую я, намагаючись оцінити обстановку.
— Не перегравайте, Каре. Моє терпіння має межі. Ви примусите мене стріляти!
— Тут, у центрі Майнца, серед білого дня! Ви ж іще не збожеволіли.
— Оцей пістолетик, щоб ви знали, стріляє без шуму й без куль. У тіло входить маленька ампулка із смертоносною рідиною, що швидко розчиняється в організмі, в мертвому організмі, не залишаючи ніяких слідів! Отже, ходімо.
— Е ні!
— Ніколи не думав, що торговець зброєю може бути таким полохливим.
— Кожен має якесь вразливе місце…
— … Якщо ви взагалі торговець зброєю. Ну ж! Не примушуйте мене стріляти.
— Це ваше діло.
Мур, певно, опинився в складному становищі. Йому треба вивести мене звідси, а не продірявити.
— Навіщо ви все ускладнюєте? — запитує він вже іншим тоном. — Нам потрібні від вас лише деякі свідчення. Одна маленька довідка, розумієте чи ні?
— Ото і все? — вигукую я. — Тоді запитуйте!
Мур роздратовано дивиться на мене, але в погляді його помітне вагання. Не випускаючи пістолет, наставлений мені в груди, він лівою рукою дістає з кишені портативний магнітофончик.
— Гаразд, Каре! Ризикуючи тим, що в мене можуть виникнути неприємності, я полегшу вашу справу. Якщо ви будете точний у своїх відповідях, я відпущу вас, і ви ще встигнете на обід. Скажіть мені, чи укладали ви з Райєном угоду про зброю?
— Звичайно.
— На яку кількість?
Сумлінно перераховую кількість зброї.
— Яка ціна?
— Розумієте: ціни — це питання складне. Райєн наполягав щоб я платив за високими розцінками, а в фактуру мали бути записані нижчі.
— Цікаво. Які ж були перші ціни і які — другі? Повідомляю й це. Сеймур мав би бути задоволений.
Ще кілька камінців летять у город Райєна. Запитання сиплються одне за одним.
— Чи виплатили ви йому зазначену суму?
— А що ж я мав робити…
— Відповідайте конкретніше.
— Звичайно, виплатив.
— Як ви платили?
— А як платять? Дістаєш гроші й платиш.
— Хочете сказати — готівкою?
— Авжеж, готівкою, у доларах, пачками по десять тисяч, якщо вам потрібні й такі деталі.
Нарешті ставиться запитання, якого я давно чекав:
— Хто за вами стоїть?
— Не розумію.
— Не намагайтеся запевнити мене, що ви працюєте тільки на себе. Тож я повторюю: хто стоїть за вами?
Його тон знову став погрозливим. Витягши з мене потрібні дані, Мур може дозволити собі на десерт і цей атракціон — вистрілити в мене ампулою.
— Ви що, оглухли? — грубо кричить він. — Кажіть, хто стоїть у вас за спиною!
«Краще подивіться, хто у вас за спиною», — хочеться мені відповісти, та, здається, розмова вже стає зайвою. У дверях з'явилась нова дійова особа, і вона таки діє: удар кулаком — і Мур падає на підлогу, вкриту синтетичним килимом.
— От що значить синтетика, Майкле! Ви повинні бути вдячні їй! — каже Сеймур. — Інакше б у цьому порожньому павільйоні відлунював кожний крок.
— А ви цікавий тип для соціолога, — озиваюся я. — У вас кулак — наче цеглина!
— Кулак? — Американець розтуляє пальці й показує мені якусь металеву кулю. — В моєму готелі ключ від кімнати прикутий до цієї бронзової кулі, щоб його не носили в кишені. Саме тому я й ношу його з собою.
Він нахиляється й швидко перевіряє кишені Мура.
— Десь тут поблизу ще двоє його друзів, — попереджаю я.
— Вони вже не тут, — відповідає Сеймур, не припиняючи огляду.
— А «мерседес» залишився в «Хілтоні».
— Хай там постоїть. В даний момент ним не можна користуватися.
— Мод кудись зникла.
— Коли б вона зникла, мене б тут не було, — заперечує американець. — Я трохи спізнився, але надав вам можливість порозважитися.
— Я не схильний до таких небезпечних ігор, Уїльяме.
— Тільки небезпечні ігри й варті уваги. А втім, вам час рушати. На тому боці мосту вас чекає Мод.
Він неуважливо киває мені, вивчаючи гаманець Мура.
У кінці шляхопроводу я справді зустрічаю свою даму, але мені потрібен час, аби переконатися, що це вона. Змінено зачіску, яскраво нафарбовано губи, почеплено величезні темні окуляри — і фасад став невпізнанний.
— Насилу вас упізнав, — бурмочу я. — Коли б не ці пишні форми…
— Облиште, — уриває Мод. — Треба змотувати вудки.
Вона веде мене до сталево-сірого «мерседеса», що стоїть неподалік, і за хвилину ми вже їдемо.
— Мабуть, вам теж не до смаку небезпечні ігри, — зауважую я.
— Мені до смаку смачні страви, Альбере. А якщо згадати, що вдома у нас лише холодна шинка…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
— Досить про вашого Сеймура, — кажу я з перебільшеним обуренням. — Він просто авантюрист.
І жадібно накидаюся на гусячий паштет.
— Ви невдячний тип, — заперечує Мод і в свою чергу налягає на паштет. — Судячи з того, що ви розповіли, Сеймур витяг вас із могили.
— Так. Після того, як спершу штовхнув туди.
— Але ж з вами нічого не трапилось! Що вам ще треба?
Кажучи це, вона відкушує великий шмат бутерброда й з осудом дивиться на мене.
— Ви мали б знати про те, що Мур ходить до Дейзі.
Жінка прожовує шматок, тоді каже:
— Можливо, ми про це й знали.
— Треба було знати також, що Мур прийде до Дейзі саме сьогодні.
— Може, знали й це.
— Отже, Сеймур свідомо підштовхнув мене в руки Мура, щоб я дав потрібні свідчення й допоміг Томасові у двобої і Райєном.
Дама не поспішає з відповіддю, вона бере ще один бутерброд і сумлінно жує.
— Гадаю, ваша підозра безпідставна. Мур з'явився о дванадцятій годині, а ви завітали до Дейзі о десятій. Ніхто не примушував вас перетворювати на оргію службовий візит.
— Яка оргія? Ви…
— Знаю, знаю, я фантазую. Тільки не уявляю, що може робити у Дейзі чоловік протягом двох годин, окрім як…
— Наче не знаєте, яка вона базіка.
— Мені відомі всі її чесноти. Саме тому я й згадала про оргію.
— Ні. Ви згадали, щоб виправдати Сеймура. Але не змогли. Сказати чому?
Вона ніяк не реагує на моє запитання, вся її увага зосереджена на скибці хліба й чашці молока.
— Тому що якби Сеймур не хотів, щоб я потрапив до рук Мура, він розпочав би свою рятувальну операцію трохи раніше, а саме — коли ми ще стояли біля будинку Дейзі.
— Це було неможливо, Альбере.
— Ви ж обіцяли бути «зовсім поруч»!
— Я й була зовсім поруч. За сто метрів од вас, у тому ж сірому «мерседесі». Тільки якщо ви думаєте, що шеф сидів поруч…
— Не уявляю, де він сидів.
— То й не кажіть зайвого. Він був у своїй машині на сусідній вулиці. Ми з ним підтримували зв'язок… Ви знаєте як.
Дама помиляється, вважаючи, що розвіяла мої сумніви, і я теж помиляюсь, сподіваючись, що вона підкине мені звинувачення проти Сеймура. Вона обожнює його. Аж не віриться!
— Зрозуміло, — киваю я. — Вам обом я зобов'язаний тим, що народився вдруге.
— Невже ви народилися вдруге? — дивується Мод, відпиваючи з чашки молоко.
— Що ви хочете цим сказати?
— Гадаю, що ви народжуєтесь принаймні вдесяте.
— Можливо, ви маєте рацію. Торгівля зброєю — небезпечна професія.
— Ви не торговець зброєю, Альбере, — заперечує жінка, дивлячись на мене спокійними темними очима.
— Атож. Офіційно я торгую скляними виробами.
— Ви взагалі не торговець, Альбере. Хіба що інформацією.
— Ще трохи — й ви зробите з мене агента Москви.
— Цього я не кажу. Але думаю, що ви все-таки чийсь агент.
— Вважаєте мене за свого колегу? Я мав би пишатися цим!
Мод відсовує тарілку й пильно дивиться на мене.
— Я дуже дрібна службова особа для того, щоб бути вашим колегою. Швидше ви колега Сеймура.