Страница 24 из 63
Так, чоловік у джинсовому костюмі не може сховати свій паспорт у надійне місце — внутрішню кишеню. Та й чи таке вже надійне місце та внутрішня кишеня? Відколи я одержав оцей свій наскільки рятівний, настільки й небезпечний австрійський документ, я став шкодувати, що між мною і Мод установились інтимні стосунки. Коли мені випадало опинитися в її кімнаті, це було не спання, а тривожний напівсон: мене не полишала думка, що дама може обшукати мої кишені. Я перебрав у думках усі можливі схованки, але всі вони не здавалися надійними. Притулити паспорт до спинки шафи, засунути його у вентиляційний отвір чи під розідрану шпалеру за ліжком — одне слово, сховати десь у кімнаті — все це було несерйозно, бо професіонал, роблячи у кімнаті трус, передусім звернув би увагу саме на ці місця. Покласти документ у конверт і залишити на зберігання в сейфі готелю чи на пошті як бандероль «до запитання»? Ні. Поліція потай перевіряє всі подібні місця.
Тож якщо вже тримати паспорт при собі, то яке має значення — носити його в кишені чи в ручній сумці. Сумка навіть краще — в ній ніколи не тримають нічого цінного, її кидаєш туди-сюди й можеш навіть десь забути. І взагалі — те, що найпомітніше, менше впадає в око й не викликає підозри.
Отже, я в легкому джинсовому костюмі, з чорною сумкою на руці — такий собі підстаркуватий гульвіса, якому вже за сорок і починає сивіти волосся.
Ресторанчик чи, коли хочете, кав'ярня «Діоніс» є мовби складовою частиною ансамблю музею римського мистецтва, що приліпився біля підніжжя кафедрального собору. Вдала вигадка архітектора: люди, годинами тиняючись серед холодного мармуру, відчувають потребу зігрітися, а такі, як Мод і я, можуть ходити в цей ресторанчик з таким відчуттям, ніби вони відвідують музей.
Заклад має цілком сучасний вигляд: великий паралелепіпед із скла й алюмінію, з вікон якого відкривається вся довколишня панорама; видно й фасад нашого готелю. Влаштовуюсь біля одного з вікон; ресторан майже порожній — вже не ранок і ще не обід, тож офіціантка одразу ж приносить мені замовлену каву.
Так, фасад готелю видно чудово, навіть вікно моєї кімнати — третє ліворуч на другому поверсі; занавіски на вікні підняті, і я можу побачити й дещо в кімнаті, а саме — велику рухливу синю пляму. Синю, як фартушок прибиральниці, тільки фартушки прибиральниць — білі, на відміну від туалету шановної Мод. Оце така, значить, довіра! Добре, що я вчасно подолав легковажне поривання сховати паспорт у готелі.
Дама з'являється в «Діонісі» за чверть години; вона просто чарівна в своєму блідо-синьому вбранні. Ну, просто візьми й розцілуй!
— Гадаю, що, чекаючи обіду, ви не відмовитесь від другого сніданку, — пропоную я, коли Мод сідає навпроти мене.
— Не спокушайте мене, Альбере. Я вже поповнішала на три кілограми, відколи з вами.
— А хіба коли ви не зі мною, то сидите на дієті?
— Ні, але роблю вправи.
І щоб я не подумав казна-що, пояснює:
— Зовсім коротенькі вправи.
— Підводитесь навшпиньки, виставляючи вперед свій могутній бюст…
— Не кажіть дурниць. У мене вдома є пристосування з педалями. Все одно що їхати на велосипеді на місці.
— «Вдома»? Де це «вдома»? В Америці чи тут?
— І там, і тут. Я ж вам казала, що працюю в торгівлі. Тож доводиться подорожувати…
Офіціантка уриває нашу розмову, аби почути, що Мод не треба нічого, крім великої порції морозива з вершками.
— Які у вас плани на сьогодні? — Цікавиться дама, покінчивши з морозивом.
— А ви, здається, сьогодні в доброму настрої? — запитую я у свою чергу.
— Авжеж, сьогодні неділя, — каже вона. — Навіть за Біблією неділя — день неробства.
— У нашому календарі останнім часом усі дні недільні.
— В такому разі що ви скажете про обід у «Лавальє» разом з Дейзі й Ерліхом?
— Ці питання вирішуєте ви.
— Вам відомо, що я нічого не вирішую. Взагалі, не зганяйте на мені свій поганий настрій.
Справді, слід тримати себе в руках. І я кажу собі, що через три дні ця прикра історія з обідами, вечерями й безцільним тинянням нарешті скінчиться.
— Власне, хто така Дейзі? — запитую я, щоб підтримати розмову.
Вона мовчить, тому я знову запитую:
— А Ерліх?
— Годі надокучувати мені своїми запитаннями! З Ерліхом — усе зрозуміло.
— І все-таки?
— Посередник у подібних оборудках. Авантюрист.
— Однак ви, певно, чимось його тримаєте…
— Його тримає Дейзі. Ідіть до неї й розпитайте.
— Я б вас не проміняв навіть на цілий гарем таких, як Дейзі, люба.
— Будемо сподіватися, — каже вона скептично.
З'являється продавець газет. Беремо по примірнику того бульварного видання під назвою «Більд», яке всі зневажають, але всі й читають, і таким чином на певний час звільняємося від потреби обмінюватися пустими фразами.
— Ходімо, якщо не заперечуєте, — пропонує дама, глянувши на годинник.
— Ай справді вже час, — киваю я. — Поки доберемося до «Лавальє», вже настане й обід.
На жаль, обід не настане, навіть якщо ми будемо повзти. «Лавальє» міститься на цьому ж майдані, за двісті метрів звідси.
— Все-таки ми могли б зайти в цей музей, — повагавшись, каже Мод, коли ми виходимо надвір.
— Ви вже вп'яте пропонуєте це мені. Я ж вам казав, що не маю бажання дивитися на каміння. Надивився у вашому Ідарі.
— Тоді ходімо в картинну галерею.
— Одного разу я вже був у галереї і почував себе там якось незатишно.
— В якій галереї?
— У Лондонській. Пам'ятаю, що на картинах було забагато крові й відтятих голів.
— Що ж, люди малювали життя. А життя сповнене жахів.
— Чому «жахів»? Деякі інститути, такі, як ваш, звітують про «жахи» як про здобутки.
— Чого це ви сьогодні чіпляєтеся до мене? Казала ж вам, що я тільки технічний працівник.
— Певно. Але хтось інший сказав би, що всі ми відповідаємо за все.
— Знаємо таких демагогів.
— Мабуть, таким демагогом був і Христос.
Ми повільно наближаємося до «Лавальє», та ось Мод згадує, що ще рано, й повертає назад.
— Не знаю, як було за часів Христа, але визнайте, Альбере, що сьогодні ніхто ні за що не відповідає. Ніхто, крім, можливо, мозкових трестів, про які ви згадали.
— Існують й інші думки з цього приводу, — кидаю байдуже, так само безтурботно помахуючи маленькою чорною сумкою з австрійським паспортом.
— Які інші думки? Чим і перед ким завинили ці люди? — Вона показує рукою на гурт туристів, що сунуть площею. — Адже якщо завтра над містом вибухне бомба, вона спопелить їх разом з усім іншим навколо. І вони не в змозі якось запобігти катастрофі.
— Цього ви не можете знати.
— Знаю. З власного досвіду.
— Ви вже пережили атомний апокаліпсис?
— Пережила інший апокаліпсис. В'єтнамський.
— Брали участь у війні?
— Брала участь проти війни. Ходила перед Білим домом з такою ж молоддю, запальною й пустоголовою, як і я, скандувала заклики до миру й любові, писала гасла на стінах, взагалі воювала проти насильства, аж поки насильство схопило мене й потягло до поліцейської машини…
— Думаю все-таки, що вас не затримали.
— Затримали. Нас заштовхали у величезну клітку в якомусь підземеллі, щоб ми мали час подумати й розкаятися. Розмовляти заборонили, та в нас і не було бажання розмовляти. До всього у мене нестерпно боліло забите коліно. Минула ціла доба, поки нас почали по одному виводити. Нарешті дійшла черга й до мене. В кабінеті, куди мене привели, сидів якийсь поліцейський офіцер, схожий на горилу. І знаєте, що сказав мені той тип?
— Щоб ви поводилися пристойніше.
— «Ця війна, — сказав він, — закінчиться, але не тому, що ви цього хочете, а тому що немає такої війни, яка б почалася й не закінчилася. І закінчиться не тоді, коли тобі хочеться, моя дівчинко, а коли вирішать шефи. Тож якщо маєш кебету, забирайся додому. А якщо ні — тягатимуть тебе по поліцейських дільницях і даватимуть прочухана. Й не буде від цього користі. Розумієш чи ні: жодної користі!» Уявляєте: треба було потрапити в поліцію, щоб почути цю істину від якоїсь горили! Та мені довелося ще чимало витерпіти, перш ніж я збагнула ту істину. А потім настав мир. Вийшло саме так, як сказав отой тип: мир настав не тому, що ми добивалися його, а тому, що політики вирішили — треба кінчати з цією війною, бо доведеться розпочинати атомну.