Страница 18 из 63
Прибуваємо в Майнц перед обідом і влаштовуємося в «Хілтоні». Солідний, як і всі готелі Хілтона, комплекс будинків, розташований між шосе й річкою.
— Піднімемося в кімнати, Альбере, — пропонує дама. — Через півгодини я зайду за вами. Пообідаємо тут.
З самого початку ця історія проходить переважно в обідах і вечерях. Добре, якби й далі так.
У «Хілтоні» — три ресторани. Мод вибрала оцей, внизу, обладнаний в народному стилі, з затишними куточками. Та замість скористатися таким куточком дама тягне мене до широкого столу, де вже влаштувалася одна пара — дівчина з ясним обличчям в ореолі золотавого волосся і молодий смуглявий здоровань у чорному шкіряному піджаку.
— А, Мод! — радісно вигукує дівчина, коли ми підходимо до них.
— Добридень, Дейзі, — досить стримано відповідає дама. — Це Альбер.
— А це — Ерліх, — відрекомендовує білява свого кавалера. — Пообідаємо разом?
Ми з смуглявим киваємо один одному, я допомагаю Мод сісти й сідаю сам. З'являється офіціантка в народному вбранні, бере у нас замовлення й зникає.
— Ми тут говорили про секретарок, — звертається до нас Дейзі. — Я сказала, що погано бути секретаркою, а Ерліх — що погано бути німкенею. Зрештою ми порозумілися: найгірше, якщо ти німкеня й секретарка водночас.
— Отже, розмова закінчилася, — підсумовує Мод.
— Зовсім ні. Треба знати й вашу думку.
Ця тема мені добре знайома, бо я цілими днями в готелі читаю газети. Звісно, між писаниною місцевої преси й реальними фактами, певно, мало спільного, але, так чи інакше, пропагандистська машина знову закрутилася на обертах шпигуноманії. Шпигунками проголошують усіх секретарок великих начальників. Опинившись перед небезпекою бути «викритими», ті секретарки тікають одна за одною до НДР. Спершу мова йшла про двох чи трьох секретарок, потім їх стало п'ять чи шість, а під кінець заговорили про цілі дюжини.
— Скажіть же, Альбере, — підбиває мене Мод. — Хочуть почути вашу думку.
— Я не зовсім в курсі, — бурмочу я.
— Як це так! — вигукує Дейзі. — Тут усі про це тільки й говорять.
— Коли всі говорять, то, мабуть, уже все сказано, — відповідаю я. — Тому я навряд чи потішу вас чимось новим.
— Мені теж психози не подобаються, — намагається змінити тему розмови Мод. — Але люди тут просто не можуть жити, якщо все тихо й спокійно.
І, згадавши, що за столом сидить німець, додає:
— Вибачте, Ерліху.
— Вибачаю, — великодушно киває головою молодий чоловік. — Хоч і не варто було б цього робити. Як можна не розуміти, що психози — насущний хліб і для нас, і для вас.
— Якщо ви так вважаєте…
— Мені навіть соромно вам казати, настільки це елементарно. Психоз нас єднає, мобілізує, повертає нам почуття нації. Психоз дає опозиції матеріал проти уряду й відкриває перед урядом можливість продемонструвати рішучі заходи. Наче у вас не те саме!
— Можливо. Та мені здається, що тут психози дефілюють швидше. Вчора був тероризм…
— Він буде й завтра, — уриває її Ерліх. — А потім знову виникне радянська загроза, тоді повернемося до давніх чвар з Францією, затим вибухне серія скандалів, пов'язаних з корупцією… потім… хто зна… Так, у нас психози частіші, бо вони нам потрібніші. А потрібніші вони тому, що ми чимдалі менш почуваємо себе упевнено…
— Якщо ви так вважаєте…
Офіціантка в народному вбранні своєю великою тацею кладе край розмові. Не будемо цього разу зазирати в тацю й опустимо процес насищання.
Обід минає без особливих пригод, за винятком того, що Мод аж двічі виходить телефонувати, а Дейзі через нерівні інтервали порушує мовчанку вигуками. Вона належить до отих, що вигукують, — імпульсивних екстравагантних дівчат. Гадаю, багатьом подобається її граціозна худорлява фігурка у блідо-синій попліновій блузці й штанях, великі сині очі й худе обличчя, вираз якого безперестану змінюється. Справді — цілковита протилежність Мод. А також і моїм смакам.
Хлопець, навпаки, міцний, особливо в руках і плечах. Він не так смуглявий, як засмаглий на сонці, і його сині очі здаються зовсім вицвілими. На вигляд він досить добродушний, це спокійна добродушність людини, впевненої у своїй силі.
Під час кави розмова знову пожвавлюється, але її ведуть тільки жінки: Мод розповідає, які дива біжутерії ми бачили в Ідарі, а Дейзі повідомляє, що якраз сьогодні в Майнці відкрився ярмарок мінералів і коштовного каміння, після чого вони вирішують неодмінно відвідати ярмарок.
— Я думала, ви сподобаєтесь один одному, — кидає камінець у наш город Дейзі. — А ви мовчите.
— Хіба треба, щоб ми сподобались один одному? — питає Ерліх, дістаючи з кишені пачку жуйки й повільно розкриваючи її.
— А чому б ні? — питає в свою чергу Мод. — Альбер — торговець, ви — постачальник.
— Постачальник чого? — вирішую і я подати голос.
— Усього, — ухиляється від прямої відповіді Ерліх. — А найбільше — точної механіки. Що вам треба? Пістолети, автомати, ручні гранати?
— Точна механіка тепер найперспективніша, — кваплюсь погодитись. — Тільки я спеціалізуюсь на скляних виробах.
— Делікатний товар, — кидає німець. — Маю на увазі спосіб перевезення.
— Для цього існують страхові компанії. Ви ж знаєте, що витрати діляться.
— Але у вас, певно, є свої постачальники.
— Вистачає. Проте різноманітність в асортименті завжди корисна, — авторитетно кажу я, хоч мені начхати на асортимент.
Ерліх, здається, зацікавлений можливістю зробити якийсь бізнес:
— Яка кількість вас цікавить?
— Кількість не має значення, — відповідаю так само авторитетно. — Я оптовик.
— У такому разі, можемо укласти якусь угоду, — пропонує німець. — Не хочу хвалитися, але я теж не розмінююсь на дрібниці. — І, щось згадавши, сміється: — Отже: «скляні вироби», га? Чудово сказано. Ха-ха, скляні вироби!
— Чого ти регочеш, як ідіот? — накидається на нього Дейзі. — Я не бачу тут нічого смішного.
— Хай сміється, сміх — це здоров'я, — примирливо зауважує Мод, яка оцінює речі здебільше з погляду фізіології.
Ліфт вистрілює нас на шостий поверх, та перш ніж розійтися по своїх кімнатах, дама зауважує:
— Гадаю, двох годин вам вистачить, щоб відлежатись. Треба таки справді побувати на цьому ярмарку.
— Цілком вистачить, — киваю я. — Тільки якщо засну, це може тривати й три години. Тому було б доцільніше піти до вас. Тоді я не засну.
— Приходьте, коли хочете.
Що це: раптом прокинувся потяг до її міцного тіла, що вимальовується під гарною літньою сукнею, чи несподівано зринула ідея більш практичного характеру? Питання складне. І тому я простягаюсь на ліжку, щоб усе обмізкувати, поки з ванної кімнати долинає легкий плескіт води.
Думка про те, що «тепер або ніколи», засіла у мене в голові ще в ту мить, коли я почув, що ми їдемо до Майнца. Від Майнца до Вісбадена — рукою подати, а таксі тут на кожному кроці. Тоді як шлях від Ідара до Вісбадена — довгий і пов'язаний з усякими труднощами.
Тепер або ніколи — навіть нема чого й думати. Важливо визначити, коли саме «тепер»: тепер — негайно чи тепер — на ярмарку?
На перший погляд, може здатися нерозумним, що я завалився до Мод, замість лишитися в своїй кімнаті й повторити той же номер, що у Франкфурті. Тільки ж це не Франкфурт. Кімнати розміщені поруч, і жінка без особливих зусиль може стежити за мною. Це якщо припустити, що вона одна цікавиться моєю поведінкою. Адже десь недалеко перебуває й Дейзі; не виключено, що й хтось інший.
Отже, ярмарок. Але це остання можливість, і, звичайно, не найкраща. Навіть якщо мені вдасться непомітно зникнути н натовпі, мою відсутність дуже швидко зафіксують. І немає ніякої гарантії, що все обійдеться якоюсь брехнею й неприємною розмовою.
Тепер чи пізніше, але зв'язок треба встановити саме сьогодні. До того, як ми повернемося в Ідар. І до того, як ми вирушимо з Ідара бозна-куди.
Так, ще сьогодні. Саме сьогодні, кажу собі; в цей час велике біле тіло виринає з ванної, відсвічуючи матовою білизною на тлі фіолетових шпалер.