Страница 37 из 50
Я вже пішла нагору, коли чоловік зупинив мене:
— Перепрошую, у мене є одне запитання.
— І що ж?
— Чи можу оселитися на першому поверсі, щоб ставити під вікном машину?
— Можете.
— І про оплату.
— Яку оплату?
— За квартиру.
Спочатку мені здалося, що цей тип глузує. Я ковтнула філіжанку гніву перш, ніж відповісти. І мовила без тіні лукавства:
— Зробите ремонт у своїй кімнаті. — І додала: — Якщо проживете там принаймні тиждень.
Так моє життя крутнулося на сто вісімдесят градусів і почало набирати обертів. Диво, яке прикотило на залитому брудом драндулеті, спочатку походило в передпокої, обдивилося потріскані стіни, а потім відчинило перехняблені двері до зали. Спіймала себе на тому, що півдня крадькома спостерігаю за гостем. Він знайшов у кочегарці стертого до стебла віника, щось там грюкав, шарудів, совав. Потім несподівано попросив відро й ганчірку. Під вечір він завів машину й поїхав, а згодом повернувся й почав заносити до будинку деталі якоїсь металевої конструкції. Я не стерпіла й побігла сходами вниз, перечепилася через трухлу дошку і загриміла в передпокій.
Коли гість прокрив двері на гуркіт, лежала в позі людини-амфібії, коли та пливе. Але перемогла біль, підхопилася й, випереджаючи будь-які запитання, мовила:
— Ми так не домовлялися. Не знаю, що ви там плануєте, але займатися дослідами чи відкривати майстерню в моєму домі я не дозволю.
— Але ж то…
— Це житло!
— То звичайна піч, якою опалюють помешкання. Не хвилюйтеся. Як вас величати?
— Без церемоній. Як вам подобається, так і звіть.
— Яквамподобається. Про що тільки люди думають, коли так називають дітей?
— Хто вам дозволив обговорювати моє ім’я? А ваше що — правильне? Як там вас?
— Сергій… Леонідович.
— Чудово! Вас ніби вийняли зі скрині, покритого нафталіном. Ось яке у вас ім’я.
— Не зліться. Зло спалює енергію…
Я не дослухалася до сентенцій, які проголошував цей нахаба.
Треба було розпалити камін, принести й підігріти води. Запланувала наступного дня зайти до редакції, бо відпустка вже пройшла. А тим часом робочий одяг досі лежав у валізах не розпакований, де знаходиться праска — не мала уявлення.
Нарешті! Нарешті я отямилася від ходіння по кімнатах, споглядання трухлих рам і осипаної штукатурки. Нічого ж не обірвалося, трагедії не трапилось! Коли людина відчуває загрозу, вона стає пружна, як рись! Тепер ця загроза в мене під боком. Маю весь час пантрувати, щоб Сергій Леонідович не скоїв якогось злочину. Може, він хоче мене вбити і відібрати замок? Може, планує шукати скарб, розкопати в залі підлогу? Може, закладе вибухівку? Розпалила камін, збоку біля вогню поставила чайник і заварила гілочки дикої груші та смородини. Ліжко підсунула ближче до каміна. Проте все це марно, тепло в кімнаті не трималося. Вітер налітав і падав грудьми на шибку, від чого піднімалася фіранка так, наче дихала спляча людина. Треба було б завісити вікно ковдрою, але не могла уявити, як буду жити в темній кімнаті. Єдиною розрадою стало те вікно, через яке видно хворий калічний сад. Часом там пролітали пташки, жалібно попискуючи. Трудився дятел на верхівці волоського горіха, ворони знаходили в гіллі маленькі поодинокі горішки, несли їх у піддашшя і довго старанно цюкали, щоб добути солодке зернятко.
Пізно ввечері, коли вже засинала, несподівано знизу долинули звуки. Відчинила двері кімнати — квартирант грав на флейті. Він стояв за порогом будинку біля залишених настіж дверей. Мелодія спочатку тихо, а потім сміливіше наповнювала будинок. Він був так далеко, що прочитати, навіть відчути його думки було неможливо. Мені вперше на новому місці стало легко і світло.
Вночі чергувала Груня. Савка пошукав зошит попереджень у тумбочці в коридорі, але вона підняла на нього очі. Зошит лежав у Груні під рукою. Якийсь час вони дивилися одне на одного, не відводячи очей. Груня відкрила зошит і показала Савці його прізвище, написане хімічним олівцем і підкреслене жирною синьо-зеленою лінією.
Савка ліг під стару шерстяну ковдру, його трясло і він не міг зігрітися. Раз по раз, коли засинав, перед очима поставав Віл з чорним перекошеним обличчям. Віл замахувався на нього валянком, у якому була схована цеглина, дихав в обличчя перегаром і страшно ревів.
У Савчиному характері було чимало від батька, який все життя працював нотаріусом, і не звик, щоб на нього підвищували голос. Було в ньому й материнське — жалість та покірність, але чим далі, це проступало все рідше, бо інтернат, в якому він жив, вимагав від хлопчаків жорсткості та живучості.
Коли вранці Груня прийшла до хлопчачої спальні на підйом, Савки в ліжку не було. Вона кинулася шукати його по всьому корпусу, а також у підвалі, на кухні, у дворі. Сторож нікого не бачив. Груня пішла до директора і незабаром вийшла заплакана з папірцем у руці. Віл тільки сопів та крякав раз по раз, коли мимо нього пробігали кухарка, прачка, прибиральниця. Під сходами цілий ранок плакав Сокало. Верчик бігала до умивальника й назад, позираючи в люстерко, що було вмазане в стіну. Її казна-як пострижене волосся смішило й дратувало.
Груня погладила дівчинку по голові, зв’язала волосся Верчика зім’ятою червоною стрічкою і тихо сказала:
— Нічого, Віро, так буває. Кіски твої відростуть ще густіші й білявіші.
Верчик не знала, чому Груня така сумна й чому обіймає її якось по-чужому. Вона обхопила Груню руками й гаряче зашепотіла:
— Я на твоїй зміні спальні вимету й помию, а ти можеш виспатися. Я посуд на роздачу повідношу і все-все тобі допомагатиму.
— Віро, мене тут не буде більше, вже не чергуватиму. Але приходитиму до тебе, гостинців принесу. Чуєш, я приходитиму до тебе.
Коли Груня вийшла з корпусу, Верчик і Сокало в сорочках вибігли за нею і стояли, аж доки їх не заштовхали в коридор та не змусили одягатися.
А тим часом Савка був уже далеко. У своєму розвитку він перескочив з дитинства у підлітки, як тільки потрапив до інтернату. В ньому ще жила ненависть до батька, який учинив з ним жорстоко, образа на матір, яка не змогла його захистити, але все це віддалилося й лишилися тільки контури. Найсильніше він ненавидів інтернат, де жив, скрадаючись, мов сидів на пороховій бочці.
Тепер, ідучи польовою дорогою, так заглибився в спогади, що не відчував змін, які в ньому відбувалися.
Йому було тільки чотирнадцять років, але він удався в батька, вимахав високий і худий, мов билина. На волі несподівано думки його і почуття вляглися, він забув про помсту. Савка побачив, що підошва від одного черевика відхилилася й готова була відпасти. Він відідрав від спідньої сорочки лиштву, підв’язав черевик. Коли вийшов до пагорба, то в долині перед ним розкинувся хутір. Там ревла худоба, гавкали собаки, але не зозла, а якось весело, немов би раділи тому, що навколо відбувається. Савка подумав, що треба зайти до хутора і попроситись на роботу. Але тут побачив парокінну підводу, на якій сіно було застелене рядном і сидів дядько у білих валянках. Він відчув, що в цьому дядькові може критися небезпека, в таких валянках до інтернату приїздили начальники. Перемагаючи голод, Савка звернув із дороги на стежку і пішов туди, звідки долітало віддалене гудіння паровоза.
Хлопець не знав, що в ту мить з ним відбулося. Притамував голод, витерся шапкою, що сповзала на очі, й пішов далі. Зрештою вдалині, праворуч від стежки, побачив кущ калини. Рідкі ягоди виднілися де-не-де, були вони вже не червоні, а жовтуваті, випиті морозами й відлигами. Савка подався туди, куди збігала стежка між талим снігом, дикими грушками.
І раптом він розсміявся назустріч своїй волі. Бо міг повернутися до хутора, який лишився позаду, міг піти до будівель, які чорніли на горизонті, під лісом. Ніхто йому не дасть потиличника, ніхто його не штурхне. Він відповідав за себе і розпоряджався собою. В ту мить з ним відбулася зміна, про яку він навіть не здогадувався. Хлопець перестрибнув ще один щабель — став із підлітка юнаком. Пригасла ненависть і злоба, навіть хода змінилася. Пішов упевнено, як ходять сільські дядьки, котрі звикли сіяти й орати.