Страница 30 из 50
Мар’яну вразила ця історія, вона геть мене не помічала, хоча я простягнув їй руку, назвав своє ім’я. Дівчина закуталася ковдрою, відвернулася, на подушці поруч з нею лежала попеляста коса. Я погладив ту косу, стара дрібно захихотала беззубим ротом і посварилася на мене скоцюрбленим пальцем. Вранці в купе сиділи вже інші люди. Я кинувся до провіднички, віддав їй решту грошей і вона простягла Мар’янин квиток до Гомеля, я кинувся його цілувати. Весну й літо мотався кожні вихідні в Білорусь, ходив вулицями міста, але нікого навіть схожого на неї не зустрів. Зрештою звернувся до кореспондента радіо, розповів свою історію і попросив Мар’яну відгукнутися.
Хто б міг подумати! Більш, як через шість десятків років сиджу в кімнаті сам, за стіною волає наш з Мар’яною син, якого я до божевілля любив маленьким, а її давно немає. Мені поталанило з жінкою, ми часом сварилися, вона виплескувала на мене свинцевий гнів: «Ідіот, гад, тварина!», а потім брала мою руку, вкривала нею свою голову й плече, сідала так близько, що ставала моєю частиною і жартома шепотіла: «Ня сярдись, сябро!»
Доки ті горлають на весь будинок, згадувати про Мар’яну неможливо. Я відриваюся від столу і раптом помічаю, що фікус доріс до стелі і гострим наконечником намагається її пробити. Чому ж його так потаскало? Невже він полюбляє галас? Минулого разу що було? Заходила невістка. Злилася покоївка. Так, так. Я не поливав його, а він ріс. Він ріс!
Тепер його стебло вже стало завтовшки, як рука боксера. Я підставляю стілець, залажу на стіл, нагинаю дерево і відтинаю йому верх. Хрусь! Ось тепер ти знатимеш своє місце. Розумієш, друже, інакше неможливо, доведеться тебе викинути з будинку.
Доки я повертаюся зі своєї мандрівки в піднебесся, з-під листя почали вилазити тонкі жовтуваті пагони. Ну ти даєш! Що ж, хай зайдуть ті матеріалісти й облізуть. Як вони це пояснять? Коріння витяглося з горщика, познаходило щілини в підлозі й окупувало її. Ні, його таки пора видворяти.
Син з Уродою пішли до авто. Вмикаю на всю телевізор, приношу з комірчини сокиру, обрубую коріння. Ми, українці, дуже працьовита нація. Пройдіть у неділю по російських дєрєвнях, там на лавках лузають насіння або п’ють горілку. Ми ж тягнемо, несемо, косимо, рубаємо, вичищаємо, годуємо, полемо, варимо, миємо, білимо, метемо. Навіть академіки на дачах щось таке вирощують. Ви уявляєте доктора наук з Гарварда, який сапає картоплю? А українські сапають, сам бачив. Але в мене сокира не вельми слухається. Тонші стебла вислизають з-під леза і світять голою серцевиною.
— Татко, татко, звук тихіше можете зробити?
— Не можу! Не мо-жу!
От пройда, ця невістка! Щось таки унюхала. Я вже вичистив пів-кімнати.
— Татко, зробіть тихіше, Вадичок не може заснути, ваш правнучок. Зробите тихіше?
— Ти заткнешся, га?
Здається, пішла. Треба бути обережнішим. Зрештою, обрізати можна великим кухонним ножем. Та де його взяти? Або ножицями. Справді, ножицями краще. Іржаві кравецькі ножиці давно валяються в письмовому столі. О, ножицями легше. Близько півночі я звалив фікус, обрізавши всі корінці. Розрубав натроє стовбур, і коли в домі все стихло, витягнув частинами на подвір’я, залишив там, де горщик з рослиною поставила чужа людина. Визбирав усі корінці й листя, шматочки кори. Подумав: уранці треба буде якось пояснити, що це за деревина. Але так нічого й не придумав. Упав на ліжко й заснув.
У Мар’яни була одна дивна звичка. Вона назбирувала за літо пучки різного цвіту, засушувала букети на підвіконнях і сходах. А потім щосуботи робила собі квіткову купель. Мабуть, тому в неї очі так і не вицвіли до старості, дзвіночками й залишилися. Коли сміялася, здавалося, вони калатали. Мар’яно, прости. Тебе зістарила любов до дітей і внуків, ти почала руйнуватися й осипатися, як осипається вежа. Я не зупинив цього. Я зозла кричав, що давно тебе не кохаю, що мене тримає лише страждання юності, коли шукав тебе в Гомелі, розкидаючи очима на вулиці зустрічних дам, як мотлох. Насправді я любив тебе завжди. Востаннє ти мені пахла квітами в домовині.
Прокинувся вдосвіта од того, що за вікном тріщало, мов ламалися столітні дерева. В будинку не світилося, здавалося, поруч немає живої душі. Виходжу на ганок, пролітає чистий святий сніг. Ні вітринки. Рушаю до брами, де ввечері залишив фікус. Фікуса ніде нема. І тут відчуваю, що земля піді мною ламається, ноги підкошуються. Біля ніг відкривається чорне бездонне провалля. Осипається глина, оголюючи коріння, валиться камінь, кипить вода й вихоплюється полум’я. Провалля все ширшає і глибшає. Дна немає, знизу чути ридання, крики і стогони. Виринають обпечені, змучені обличчя.
Земле, ти відкриваєш своє серце? Тобі боляче, земле?
Затуляюсь руками. Це — сон?
Мені доводиться раз по раз відступати, бо провалля росте. Ось воно поглинуло клен, клумбу. Кидаюся до дверей, треба всіх піднімати, треба кудись тікати, десь ховатися. «Прокидайтеся, рятуйтеся!» — кричу на весь будинок. Проте нікого не чути. Відкидаю всі двері, вмикаю світло. Нікого! І тут бачу прочинені двері до їдальні. Там зібралося сімейство, тихо цокають прибори, мов кучугури снігу, насторожені серветки. Я вже не кричу, а реву з усієї сили. Ніхто не чує.
Мар’яна стала на дверях і приклала палець до губів.
Помри зі мною
Я не психіатр, шановна. Я неоанатолог. Розумієте? Тепер у кожній райлікарні є така посада. Спасибі Чорнобилю. Дітки родяться з чотирма ногами, із заячими вухами і волохатими шиями. Треба ж комусь займатись такими істотами. Щоб хтось міг визначити, чи воно ще людина, чи вже тварина. Чи робити йому операцію, чи направляти в патронат, чи присипляти. Що ви здригаєтесь? Ми нечасто присипляємо, тільки в особливо тяжких випадках. У мене політична посада. А ви тут зі своїми нервозностями. Або роздягайтесь, або виходьте.
Вона встала зі стільця і почала скидати з себе одяг. Зелена блузка, зелені черевики, зелені колготи. Так повільно, мов осіннє дерево скидає лист. Зеленоманія якась, та й годі. Він кинув на стіл фонендоскоп, відкрив зошит і почав писати. За дверима штовхалися і галасували. Зрештою ввалився якийсь дядько у валянках і поклав на стіл папірець. Підпишете? Підпишу, а чого ж? Та не закривайся ти одягом! Йому байдуже, жінка ти чи крапельниця. Вона стояла в бюстгальтері і в спідниці з розстебнутим замком. Наче в передлазнику. Обличчя в синцях і саднах, порване волосся. Коли спустила ту спідницю й одхилила одяг, лікар побачив пругке тіло в подряпинах і гнійниках. Ноги були обідрані до крові, а долоні в глибоких ранах. Лікар зітхнув: природа зліпила її з кращого матеріалу. Зліпила, люблячи.
Він зозла гупнув кулаком по столу і вигукнув — сто разів повторював: не спіть із неграми! Не вистачає вам хлопців? А ті зі своїм гігантизмом. Що ж ти від мене хочеш? Обстеження на СНІД чи довідку в міліцію? От дурепа.
Ніна плуталася в одязі так, наче то був не її одяг. Або наче воювала зі своїм барахлом.
(Дурепа. Так і є, дурепа. Ще психи тут мені розводить).
Коли нарешті обсмикнула светра, взяла свою сумку, витерла сльози, він раптом зупинив її. Негоже так виходити від лікаря. І не злись. Я тут за день так навихаюся. Он той чоловік, що ти бачила. Він не чоловік, він істота, зліплена з шматків. Я його в залізничній будці знайшов. Батьки замикали, аби люди не бачили. Сиджу на табуретці, а воно мені чоботи облизує. Тепер бачила його? Ще ноги не позаживали.
Панна дивилася на нього очима, повними сліз.
А в тебе гарне тіло. Знайди собі гарного хлопця і народи дітей. Чи негритосиків хочеш?
Я не спала з негром, лікарю.
Ну й дідько з ним. (Брехухо ти моя). Позавчора тут одну кесарили. Одкрили черево, а там… Таке тлустеньке дитинча, мов янголик. Але зрослося з тілом матері. Од’єднати неможливо. Вивели жінку з наркозу і все сказали. Вона розридалася, мов, хай живе дитина. Думаю, от проклятий Чорнобиль. «Та який там Чорнобиль, — вигукнула санітарка. — Це за плотські гріхи вам, за плотські!» Півсвіту мутантів ходить. На вулиці мовби чоловік, а скине штани — худобина. Що ви натворили, людочки?