Страница 3 из 15
І сумували святі з сільської церковці, що: «втікає світ з-під ніг, гей втікає». Подібні катаклізми — але інакшими почуттями — переживали вже наші предки з часів Дажбога, коли Володимир Великий поставив Десятинну церкву на знак, що настала година сумерку богів поганських. Але першу будівлю Десятинної церкви — цього символу перемоги над поганськими віруваннями — спалила пожежа: «об руїни крешуть червоних блискавиць коні»: І зрадів тоді Перун:
На якийсь час не стало Десятинної церкви:
В коловороті вічних повторень — завмирання і відроджування всього живого, в оборотах осінного й весняного сонця — в силу незбагненного закону:
Не раз розсипалися в руїни матеріальні твори людської творчости, але незнищенним залишався духовий зміст «чуда людської праці і віри». Тяглість духового змісту національної культури ще від далеких трипільських первопочатків є темою більшости його віршів. Їх проникає щось наче відчуття закону про поворот усіх речей. Ми тепер є на звороті вниз цього коловороту: оборот «жорнового камення кривавого місяця» розчавив величаву красу «первісної ночі». Поет — і разом з ним сучасне покоління — живе «у світі, де дотліває пам’ять». «Рушили по підсоннях соняшникові хащі», щоб закрити зарослям звалища минулого; Золотий Тік «взявся та й заріс вівсом»; «позбігалися будяки до храму Божого та й гатять головами в трухляві двері». Пільна криниця, що оновляла сили наших предків і була предметом їх почитания, покрилася «мереживом жабуриння».
Але матеріальні і духові сліди минулого існують на землі, вони є свідки безперервної тяглости тисячоліття культури. Не лише «Криниця», «Стріха», розбиті черепки, поржавіла бляха ікони, «Кам’яні баби» — також і місця на землі говорять мовчазною мовою про драматику минулих сторіч. От, хоч би площа перед Єзуїтським собором, де тепер діти годують голубів, це те саме місце, де на костирях палили «єретиків». Там колись:
Незмінною залишалася і духова спадщина попередніх сторіч: світовідчування з доби хліборобської, скотарської навіть ще й ловецької культур. Поганська мітологія, якій приділено багато талановитих описів; демонологія раннього християнського середньовіччя («чорти під бузиною зняли вереск, ягіддям об’їдаються», вірш «Відьма») — це справжні персонажі давнього вертепу.
Кілька прикладів про наявність у закамарках пам’яті тривалости подій, що відбувалися ще в «каганцевій містиці» доісторичних часів. Старий мідяний світильник «прожертий червінню міді», на якому стирчить тепер огарок свічки, нагадує, що він освічував ночі «ще пращурам перед хрещенням». В блиманні його світла «опівночі на долівці оживали шкури ведмедів», пращури наші «допивали з медуш» найстарший напиток, мед, «з’їдали воску бурштин». В підсвідомості пастухів триває і живе успадкований нахил сповняти обрядові забобони номадських племен, щоб приєднати ласку для щасливого плекання худоби — цієї біологічної основи буття скотарів трипільської культури. Вони «на підвіконні ставлять миску молока і меду», і Калинець укладає для них таку «Молитву пастухів»:
Видавалося б, що тут маємо повнозвучний відгомін з київських неокласиків. Нагадується Рильський і Зеров з безпосереднім вичуттям природи й українського побуту. Певно, поетичні первні природи є спільні, але поза ними щораз наново повторюються поганські боги та вірування і християнська обрядовість, що своєю багатопостатністю різнять Калинця від попереднього покоління. Звідкіль взялися вони? Вони здвигаються з черепків трипільської культури, з руїн церков і закривають собою нігілістичні заміри паліїв, виповнюють порожнечу. Це не є заклик до повороту в минуле, ані не є вірування в старе, бо воно відмолоджуване, це не є повторення пропащого, а творча знахідка національної духовости, щоб у часі апокаліпсу відродити з неї нове. Не сміє існувати порожнеча віри, як не сміє існувати пустеля історії. Безперервною є історія наростання національної літератури.
Щоб не накопичувати нових імен, повернемо ще раз до Бажана. В «Молитві пастухів» Калинець продовжує іншими мотивами там, де обірвалася струна молодого Бажана, коли він також переносився в ранньо-історичні часи. Пригадаймо собі його сонет «Папороть»:
Покликуючися на Бажана — можна також на біологізм Антонича покликатися — зовсім не маємо на гадці закидати Калинцеві «впливологію». Ні, нам ідеться підкреслити, що наш автор самостійно й оригінально творить у традиції української літератури, знаходячи в ній своє власне нове слово.
У д і й с т в і д р у г о м у тематика змінена на любовну. Цікавішим мотивом, що повторюється в кількох віршах є праукраїнська пошана до дівочої невинности. Він хотів би після любовних переживань далі бачити дівчину в ореолі її «цноти», але якось не виходить так, бо: «з-за вугла лукавий біс кепкує з тебе і мене», а в іншому випадку «мов сович з-за дупла за нами совить совість». Або, коли «світ чистий, як роса, висить на павутинні», поет «змиває сон», бажаючи змити «в непам’ять мару» пережитої ночі. Даремно! Його серце все одно прагне «князівства дня, в якому ти княгиня». Заки він закохався, «була собі з мене людинка з глини», а потім почувався інакшим, сильним. В дальших любовних перипетіях пізнав, що в любові є багато омани, облуди, ілюзії:
і поет відчув «біль за реальністю речей», співав «осанну тому світові, що в вікнах, бо поза ним чи не ілюзія сама», згадав обряд «Топлення Марени», легенду про Ладо в «кришталевій труні» і т. д.