Страница 6 из 30
VI Мерщій у зиму, в нетоптані сніги, хутчіше під небо, що в круках зашпорталося цивілізованих; як не втікати від осінніх боргів перед вечірніми книгами, перед серпами, які у стодолі волають і сяють? Чи ж тільки знаряддя блискучі, потрібні, минущі, нарешті, давали в кредит? Хіба лиш томи у хистких палітурках поради і солі на віру щораз позичали? А ти пригадай неполоханих оком шулік над степами і ніч не забудь, коли вірш, як бджола, повернувся до вулика, де народився, пожив і помре. Все ж не на вулиці. А полохка риба вранішня, що довірливо, і після смерті довірливо, в тебе дивилась? Її ти теж не захочеш тепер повертати зеленому житу, пекельнику жадібний, дідьку зажерливий, чорте неситий? Кожен борг твій пліч-о-пліч стоїть; борзіше втікай у нерадісну зиму свою; тішся там натюрмортами, непристойними скриками кроків за вікнами; щастя твоє, сило нечиста, — кордон ще за Польщі між зимов і нами збудований; щастя, проте, нетривке: знай, чорнокнижнику, душезапроданцю, знай — навесні ми повернемось, тоді в жодній шпаринці кисіль свій тілесний не заховаєш від суду, де гостро, о, гостро спитають: «А чим ви збираєтесь віддавати?» Вхопиш волосся своє поріділе і не промовиш ні слова, ні титли не скажеш плюгавої і так от, німуючи, підеш у довге заслання з забороною читати, писати, малювати, з пересторогою начальнику гарнізона: серпа не давати, бджіл розводити не дозволяти, а тим більше — на шулік дивитися. Знайдеш сім’ю; неписьменна донька запитає колись: «Тату, чи ж вічно ми будемо жити узимку?» VII Вже хата вистигає, вже ранок незабаром, пора коня порати, збиратися на роботу. Риба сохне на шворці, гриби і трави; дрімливиці домовику дулі сучать, а він погідливо головою киває. Вже ранок вистигає, вже день наступає, принесуть газети із війнами; заїду в березину, начухраю віників, житній вовк, може, на узліссі зустрінеться, побесідуємо про політику і піїтику. Уже день вистигає, святий вечір надходить, корова подоєна, кажани аркан водять. Сісти на рундуку, випалити файку, подивитися, як Марс над хатою сходить, пожуритися. Кілька полін до печі кинути, домовика з комори вигнати — нехай гріється; літери довготерпеливі із книг у книги сіються. Серце серед ночі розболиться. Клодель руками розведе — «що я вдію, нема мене», — а домовик за лікарем кинеться. Прийдуть обидва забрьохані, з гасовими лямпами, стиха розмовлятимуть, лікуватимуть. Лікуватимуть рибою, грибами і травами, домовик масаж робити, лікар рецепти писати. Прибіжить житній вовк, теж забрьоханий, корінь валер'яновий у зубах, і червінця лікарю принесе. Гладитиме лапою по голові волохатою, «Та не бери того дурного серця в серце», — втішатиме. Хотітиметься вовкові ще про політику і піїтику, але стримається, обережно попрощається, іншою дорогою — щоб коней-корів не страхати — до поля свого піде темрявою. …Вже хата вистигає, вже ранок незабаром, треба домовика… тьху, коня порати, на роботу збиратися. VIII Україно, земле непізнана, шибка, до котрої вічногарячим чолом дотуляюся; каюся — я на папір переношу ім’я твоє зболене, дагеротипи, мохом покриті, з матері-покритки пропоную перехожим, а хто з них вартує того, щоб смутну хворобу оцю — батьківщину — у груди прийняти, до того прийняти, аби лише внутрішнім жити відтоді, хворобою жити… Може, ти скажеш: «Боплан був так само чужий, а проте, мої ріки і села, гори й міста встиг на вічноплиннім камінні паперу закарбувати». Так, але жодна вдова не змальована там, а відтак — не доводиться сперечатися про ідентичність в цілому, звичайно, ретельно-любовно-майстерно змальованих мап. А скількох він сиріт — хоча б крапкою кожен десяток — позначив? А кобзарів? Ні, не хочу я слави Боплана, фортець, що як труни — на тлін розраховані; я кожен слід тогочасних орлів і лелек у нечіпанім лоні квітучого неба зобразити хочу і кожну сльозу в позолочених рамах поставити в залах Олеського замку, кожну сльозу, що як відбитки пальців, котрі наругу і благо приносили Роксоланії… А коні, що жодного разу за чотири століття не спали? А чайки козацькі, а хлюпіт води попід веслами з щирого золота? А дзвони, в залізному тілі яких карбували вірші? Серця породіль, живими закопаних ляхами в землю так не били, як дзвони ті з віршами. Врешті що тут казати! Поглянь, де ми зараз знаходимось — ти погодишся: тільки хоробрий і чесний народ міг опинитися тут. IX Легенда приваблює. Так і підсвічник оцей із зображенням сцен мітології грецької здавна притягує очі; по коліна ті очі вгрузають у бронзу, по шию і підошвами раптом твердині торкаються — теплих і ніжних Атлантових рук, що зривають, як яблука, їх — і несуть до Геракла, що також по пояс у землю загруз, добре тримаючи небо засніжене. Віють буйні вітри. Ледь помітно тремтячі долоні Атланта міняють свічки, бо, щоб небо тримати, — треба в и р а з н о г о світла; замислено дивиться первосвященик — Геракл — на короля, що приніс йому яблука, вклоняється, потай дивуючись: чому вітри не торкають сяйливих вогнів на свічках? Ті вогні намальовані, воїне, як і складки плаща, у Нессовій крові настояного… Потім іще: тіні і зблиски, шерхіт води — наче пил на свічадах; мандрує Орфей царством твердим, пошрамованим цвіллю; Гермес замислений квітку несе, власне, не квітку, а відбиток папороті доісторичної, торфу нікчемного шмат; чи озирнеться Орфей — невідомо, але ліру чомусь переклав із десниці у ліву. …В домі безлюдному мовчки сиджу над підсвічником бронзовим; хто і якими ключами двері в підсвічник відімкне? Хто на жадану свободу (чи на неволю довічну?) Гермеса випустить, потім Атланта, Геракла?.. Нічого не знаю про це, напису також немає, гірко-безмовні вуста у Орфея, і ліра недбало так втілена.