Страница 21 из 22
— «Мої каченята…»
І Кіті знов забряжчала дзвоником. Так само зустріла вона й пісню «Тихо, тихо місяць сходить».
— Кіті, під таке бряжчання хіба заспіваєш!
— Заспівай пісню про солдатів, — звеліла Кіті.
Конрад відмовився:
— Це непристойна пісня.
— Однаково заспівай! — наказала Кіті.
— «Солдати за льохом…» — почав Конрад.
Кіті не забряжчала, а заходилась тихо підспівувати йому. Конрад зрадів, що страхітливе бряжчання припинилося й що Кіті так гарно тягне за ним, і повів далі:
— «…стріляють горохом».
Ніколи ще Конрадові не співалося так гарно. Після пісні про солдатів він хотів заспівати ще «Летіть, хрущі», та Кіті забряжчала дзвоником. Пісню «Куди твій шлях лежить, Аннамаріє» вона також зустріла тим прикрим бряжчанням. І аж як він заспівав: «А на дні, а на дні ловить баба окуні…» — Кіті знов перестала бряжчати й заходилася дзвінким, чистим голосом підспівувати йому. А коли він заспівав: «Спи, моє дитятко, носоріг — твій татко, верблюдиця — мати, але ж вибирати ми не можем неньки, спи, моє маленьке», — Кіті підхопила так весело й натхненно, що він аж тепер помітив, яка це насправді гарна пісня. Вони проспівали її вдвох десять разів.
Далі вони розважалися тим, що дерли газети, намащували кремом підлогу під столом і домішували шпинату в малиновий пудинг. А на закінчення свого навчання Конрадові довелося обрізати всі китиці з чорного шовкового обруса. Спершу його ніби хто за руки тримав, за кожною китицею він стогнав і зітхав. Та коли він обрізав один край, то вже тільки тихенько постогнував, після другого взагалі перестав стогнати, з третім упорався дуже легко, а четвертий обрізував уже заіграшки. Коли додолу впала остання китиця, Конрад захихотів. За це Кіті поцілувала його по тричі в кожну щоку. А чорні китиці звеліла повикидати у вікно.
— Чорний сніг іде! — захихотів Конрад.
О сьомій вечора Кіті змогла повідомити пані Бартолотті крізь витяжний отвір, що Конрад робить грандіозні успіхи.
— Він фантастично змінився! — похвалила його Кіті.
— Може, все скінчиться добре, — мовила пані Бартолотті.
Відколи в неї побували троє чоловіків у блакитному, вона занепала духом. Та й Кіті не була така впевнена й весела, як удавала. Вона мала пильне око і коли ввечері поверталася з аптеки, то побачила біля під’їзду чоловіка в блакитному. Він читав газету. Але хто ввечері, в сутінку, стоїть біля під’їзду й читає газету? Кіті це здалося дуже підозрілим. А потім, за вечерею, пані Рузіка розповіла:
— Уявіть собі, сьогодні до мене приходила інспекторка шкільної управи. Питала про Конрада.
Кіті з ляку впустила з виделки картоплю, і пан Рузіка гримнув на неї:
— Їж як слід, доню!
А пані Рузіка повела далі:
— Інспекторка хотіла взнати адресу Конрадового батька.
— Але ж він живе хтозна-де! — вигукнула Кіті.
І тоді пані Рузіка заявила, що дала інспекторці адресу пана Егона.
— Чи аптекар йому рідний батько, чи не рідний, — сказала вона, — а зі мною він завжди говорив про Конрада як про сина!
Тепер уже Кіті впустила виделку з рук. І пан Рузіка знов гримнув на неї:
— Кажу ж тобі, їж як слід!
Кіті підняла виделку з підлоги й запитала:
— А в що та інспекторка була вбрана?
І зовсім не здивувалася, коли мати відповіла:
— Та я добре не приглядалася, в щось блакитне із сріблястими ґудзиками.
Спершу Кіті хотіла заграти на губній гармонії і все розповісти пані Бартолотті. А тоді подумала: «Вона й так журиться і однаково нічого не вдіє. Вдіяти можемо тільки ми з Конрадом».
Вона вирішила завтра не йти до школи, а з самого ранку побігти до Конрада, рятувати те, що ще можна було врятувати. (Кіті не любила прогулювати уроки. Не такої була вдачі. Але вона сказала собі: «Надзвичайні обставини вимагають надзвичайних заходів!»)
Рівно о восьмій пан Егон підняв жалюзі в аптеці. Під дверима стояла Кіті.
— Що це таке, Кіті? — тихо сказав пан Егон. — Не можна приходити сюди так, щоб тебе всі бачили.
— Уже нема сенсу ховатися, — відповіла дівчина. — Гляньте на телефонну будку. Хто там стоїть?
— Чоловік у блакитному комбінезоні, — відповів пан Егон.
— А хто стоїть на трамвайній зупинці?
— Жінка в блакитному вбранні.
— А перед квітковою крамницею?
— Чоловік у блакитному костюмі.
— Чи не забагато блакиті для такого похмурого ранку, як вам здається? — запитала Кіті.
Пан Егон стурбовано кивнув головою. Кіті потягла його всередину.
— То що, все пропало? — забідкався пан Егон.
— Нічого не пропало, — відповіла Кіті. — Я зараз іду до Конрада, і ми починаємо працювати за прискореною програмою. Буде невеликий гармидер, щоб ви не лякалися!
— А мені що робити? — запитав пан Егон. — Може, покликати Берті? Вона, по-моєму, сміливіша за мене.
Кіті схвалила цю думку. Пан Егон узяв аркушик паперу й написав на ньому:
«Берточко, нависла страшна небезпека! Негайно приходь!»
Він згорнув аркушик учетверо. Перед аптекою двірничка замітала тротуар.
— Пані Шнурпфайль! — гукнув пан Егон з дверей аптеки. — Ви не були б такі ласкаві віднести цього листа пані Бартолотті?
Пані Шнурпфайль погодилась і взяла листа.
— Тільки не віддавайте його чоловікові в блакитному, часом би він підійшов до вас, — попросив пан Егон.
— Можете на мене покластися, — мовила двірничка й перевальцем рушила до будинку, де мешкала пані Бартолотті.
Пан Егон і Кіті дивилися їй услід. Двірничка саме поминала трамвайну зупинку й жінку в блакитному.
— Вона відбере в неї листа! — злякався пан Егон.
Жінка в блакитному справді схопила двірничку за руку. Але пані Шнурпфайль луснула її мітлою по голові, та ще й зарепетувала:
— Гвалт, рятуйте!
Жінка в блакитному кинулась навтіки.
— Записка лишилася в двірнички, — задоволено мовила Кіті й подалася через три кімнати до гвинтових сходів.
Конрад саме стояв під душем у ванній кімнаті. Він зрадів, що Кіті прийшла так рано. Відколи він під орудою Кіті почав переучуватись, йому перехотілося сидіти над томами енциклопедії.
— Конраде, вони вивідали, де ти, — сказала Кіті. — Ти ще маєш останній шанс!
— Ну, то до роботи! — вигукнув Конрад. Він палав бажанням переучуватись.
О пів на дев’яту Берті Бартолотті прийшла до аптеки. Сьогодні в неї було ще більше косметики на обличчі, до того ж, вона вбралася в бузкового кольору штани і в жовту кофту. Поки пан Егон відпускав за прилавком ліки, вона вдавала, що витирає порох. Вона обмахувала зсередини віничком вікно і стежила за людьми в блакитному. Того, що стояв біля телефонної будки, вона впізнала. То був чоловік з тонким голосом. А біля квіткової крамниці чатував чоловік із середнім голосом. А на розі читав газету чоловік із товстим голосом. Усього пані Бартолотті нарахувала поблизу аптеки семеро осіб у блакитному.
О дев’ятій годині жінка в блакитному, що стояла на трамвайній зупинці, перетнула вулицю й зайшла до аптеки.
— Що ви хотіли? — запитав пан Егон тремтячим голосом.
Жінка подала йому рецепт на ліки, яких пан Егон не мав у запасі, бо їх дуже рідко питали.
— Але я можу замовити їх, — сказав він.
— То замовте, будь ласка, — сказала жінка в блакитному і вражено звела очі на стелю, бо всі люстри в аптеці ходили ходором.
Пан Егон подзвонив до аптечного пункту термінового обслуговування. Там пообіцяли прислати ліки через дві години.
— Якщо ви прийдете через дві години, ліки вже будуть готові, — сказав пан Егон.
Та жінка в блакитному не захотіла йти з аптеки. Вона заявила, що краще почекає тут, і сіла на лавку, здивовано позираючи то на люстри, то на пляшечки, що теж почали розхитуватись на полицях і бряжчати.
О чверть на десяту до аптеки зайшов чоловік у блакитному, також подав рецепт на рідкісні ліки й також захотів почекати. Він сів на лавку поряд із жінкою в блакитному й здивовано вп’яв очі в мокру пляму на стелі, що дедалі більшала й темнішала. (Над аптекою була спальня пана Егона, і Конрад саме вчився там поливати водою килим.)