Страница 19 из 22
Коли вона випила сьому чашку кави, на сходах знов хтось затупав, але цього разу не поминув її дверей, а подзвонив до неї. Пані Бартолотті закортіло залізти під стіл або сховатися в куток за холодильником. Та вона подумала: «Якщо не тепер, то згодом, а однаково він прийде», — і змусила себе вийти до передпокою.
Чоловік, що стояв перед дверима, був дуже худий і дуже низенький, одягнений у блакитний комбінезон. Біля нього на витирачці для ніг стояла величезна блискуча бляшанка з накривкою, що не відкривалась, а закручувалася.
«Він хоче впхати в неї мого Конрада», — подумала пані Бартолотті й так розлютилася, що весь страх її минувся.
— Чого вам треба? — запитала вона, сердито дивлячись на чоловіка в блакитному комбінезоні згори вниз, бо була багато вища за нього.
— Я повинен забрати помилково прислане замовлення, — сказав чоловік у комбінезоні.
— Дуже шкода, — відповіла пані Бартолотті, — але помилково прислане замовлення три дні тому зникло. Мабуть, утекло до бісової матері.
— Куди?
— До бісової матері! Туди, де й той, що записаний у метриці його батьком.
Чоловік у комбінезоні витягнувся, але від цього не став набагато вищий.
— Ви не повинні були допустити цього! — вигукнув він. — Бо це власність нашої фірми!
— Допустити, допустити! — пирхнула Берті Бартолотті. — Знайшлися мені розумні! Спершу присилаєте те, що мені не потрібне й чого я не просила, а тоді приходите й дратуєте мене.
— Ви заявили в поліцію, що у вас сталася пропажа? — запитав чоловік у комбінезоні.
— Послухайте-но, ви, недоростку! — Берті Бартолотті підступила до чоловіка. — Хто буде заявляти в поліцію, що в нього пропало те, чого йому не потрібно? А тепер ушивайтеся звідси разом зі своєю фабрикою, щоб я вас не бачила! Занудо!
Чоловік у комбінезоні відсахнувся, схопив свою бляшанку й кинувся сходами вниз.
— Ви ще про нас почуєте, будьте певні! — крикнув він зі сходів.
Пані Бартолотті зачинила двері, підійшла до вікна у вітальні й виглянула надвір. Вона побачила, як чоловік з бляшанкою вибіг з будинку, сів у блакитну машину й поїхав.
— Але вони ще прийдуть, дитино моя, — сказала пані Бартолотті сама до себе. — Неодмінно прийдуть.
Повернувшись опівдні зі школи, Кіті Рузіка заявила матері, що вона страшенно поспішає, мусить бігти до своєї приятельки Анні Маєр. Мовляв, Анні в арифметиці темна як ніч і треба допомогти їй вивчити табличку множення.
— Добре, що ти їй допомагаєш, — мовила пані Рузіка. Вона відразу повірила дочці, бо Анні Маєр справді була темна як ніч в арифметиці, а Кіті майже ніколи не брехала. — Але не сиди там допізна, — попередила вона дочку.
— Ну, поки Анні вивчить множення на три й на чотири, то буде не менше як шоста або й пів на сьому, — сказала Кіті.
Конрад переночував на ліжку пана Егона, а сам пан Егон постелив собі у вітальні на канапі. До обіду Конрад учив нові слова, цього разу з тому «Бук — Дунай». Потім вивчив напам’ять множення всіх чисел на 49, аж до 49 × 49, і множення всіх чисел на 63, аж до 63 × 63. Опівдні пан Егон зачинив аптеку, піднявся гвинтовими сходами нагору і зварив густої манної каші з цинамоном і цукром. Після каші вони випили вітамінізованого морквяного соку.
Тепер пан Егон знову був унизу в аптеці. Кіті сиділа з Конрадом біля великого столу у вітальні і вмовляла його:
— Конраде, це ж так просто! Все виховання зводиться до одного: коли дитина робить щось гарне, її хвалять, а коли вона робить щось погане, її або лають, або не звертають на неї уваги. Отже, за гарне хвалять, а за погане карають, зрозумів?
Конрад кивнув головою.
— А щоб перевчити тебе, ми робитимемо те саме, тільки навпаки. Отже, за погане хвалитимем, а за гарне каратимем.
Конрад зрозумів і це.
— А щоб перевчити тебе дуже швидко, нам доведеться вдаватися до надзвичайних заходів…
— …яких вимагають надзвичайні обставини, — перебив її Конрад.
— Саме так! — сказала Кіті.
— І що ж я повинен тепер робити? — запитав Конрад.
— Тепер ти прокажеш усі лайливі слова, які знаєш.
— Я не знаю ніяких лайливих слів.
— Неправда, — заперечила Кіті. — Флоріан так часто прозивав тебе всілякими словами, що ти якісь та повинен був запам’ятати!
Конрад спаленів.
— Та запам’ятав, але я таких слів не можу вимовити. Мені стискає горло, і вони застряють там.
— Кажи впереміш, одне гарне слово, а одне лайливе, — запропонувала Кіті.
— Ласкава пані, — почав Конрад і крикнув: — Ой!
Крикнув тому, що Кіті вколола його шпилькою в руку. Це був один із способів переучування.
— Бо… — знов почав Конрад, але не доказав, слово застрягло йому в горлі. — Бо… — ще раз спробував він.
Кіті підбадьорливо кивнула йому головою і шепнула:
— Пробуй доти, аж доки не вимовиш.
— Бо… бо… бо… бовдур! — видушив нарешті з себе Конрад.
Кіті нахилилася й поцілувала його в щоку. Конрад радісно усміхнувся.
— А тепер кажи навпереміш: «бовдур» і «ласкава пані»! — звеліла Кіті.
Конрад послухався. Після кожного «ласкава пані» Кіті колола його в руку, а після кожного «бовдур» цілувала в щоку.
Через десять хвилин Конрадові перехотілося казати «ласкава пані». Він казав лише «бовдур, бовдур, бовдур» і після кожного слова отримував поцілунок.
— Молодець, Конраде! — захоплено вигукнула Кіті. — Ти засвоюєш науку навдивовижу швидко!
І вона влаштувала йому перший екзамен. Він підійшов до телефону й набрав номер — якийсь 25–79–51.
— Губер слухає, — озвався чоловічий голос.
Конрад ковтнув слину, горло йому стиснуло, на лобі виступив піт.
— Ну, кажи ж! — шепнула Кіті.
— Вибачте, — мовив Конрад у трубку.
Тоді Кіті піднесла йому шпильку до самого носа. Конрад заплющив очі, ще раз ковтнув слину і сказав у трубку:
— Ви бовдур! — І поклав трубку.
Кіті за те поцілувала його в обидві щоки. Вона вирішила, що на сьогодні науки вже досить і тепер можна гратися.
— Ти принесла вікторину?
— Ні, ми будемо гратися в мальовані стіни, — сказала Кіті й тицьнула йому в руку червону й зелену крейду.
Конрадові, звичайно, не хотілося малювати. Він вважав, що панові Егону це не сподобається.
— Не думай ти про того Егона, — сказала Кіті. — Краще подумай, які б ти квітки хотів намалювати.
— З отаким стеблом, — сказав Конрад і перелякано завмер, бо несамохіть намалював на стіні зелену лінію.
— Добре, Конраде! Чудово! Ти молодець! — похвалила його Кіті й засунула йому в рот м’ятний цукерок.
М’ятні цукерки Конрад любив найдужче.
До шостої години він виїв цілу коробочку м’ятних цукерків і розмалював усі стіни, де не висіли картини. Коли пан Егон після закінчення робочого дня піднявся до вітальні й побачив розмальовані стіни, він мало не вмер на місці, але Кіті нагадала йому:
— Надзвичайні обставини, пане аптекарю…
— …вимагають надзвичайних заходів, я знаю, знаю! — зітхнув пан Егон.
І тоді Конрад тричі назвав його бовдуром.
— Ви повинні похвалити його, — шепнула Кіті на вухо панові Егону, — а то всі мої зусилля будуть даремні!
Це була найтяжча хвилина в житті пана Егона. Він нахилився до хлопця і сказав йому:
— Як ти гарно навчився казати «бовдур», синку. Я пишаюся тобою!
Кіті вирішила задля безпеки не ходити до пані Бартолотті. І Берті Бартолотті вирішила з тієї самої причини не ходити до пана Егона й не бачитися з Кіті. Але Кіті й пані Бартолотті знайшли легкий спосіб перемовлятися. Через витяжний отвір у ванній кімнаті. Адже ванна кімната Рузік містилася якраз під ванною кімнатою пані Бартолотті. І в обох біля ванни був чотирикутний заґратований отвір для вентиляції. Скажеш у нього слово, і тебе дуже добре чути і вгорі, і внизу. Кіті й пані Бартолотті визначили час для своїх розмов. Щовечора рівно о сьомій і о пів на другу кожного дня. А якби треба було повідомити щось непередбачене, то вони домовилися так: якщо така потреба виникне в пані Бартолотті, вона в кухні заб’є три цвяхи в стіну, а якщо Кіті матиме якусь звістку, то заграє на губній гармонії, бо крізь стіни було чути і те, й те.