Страница 25 из 27
(Штурхає хлопця і заходить в хату, тряснувши дверима).
Х л о п ч и к
Ви-те прийшли вже, тату?
Л у к а ш
Вже, мій сину.
(На слові "сину" кладе іронічний притиск).
К и л и н а
(вражена)
Ну, то скажи йому, як має звати, -
уже ж не дядьком?
Л у к а ш
(трохи присоромлений)
Та хіба ж я що?
Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.
(Гладить хлопця по білій голівці).
Чи то ти сам зробив сопілку?
Х л о п ч и к
Сам.
Та я не вмію грати. Коб ви-те!
(Простягає Лукашеві сопілку),
Л у к а ш
Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..
(Смутно задумується).
Х л о п ч и к
(пхикаючи)
І! то ви-те не хочете! Ну, мамо,
чом тато не хотять мені заграти?
К и л и н а
Іще чого! Потрібне те грання!
Л у к а ш
А дай сюди сопілочку.
(Бере сопілку).
Хороша.
З верби зробив?
Х л о п ч и к
А що ж,, он з теї-о.
(Показує на вербу, що сталася з Мавки).
Л у к а ш
Щось наче я її не бачив тута.
(До Килини).
Ти посадила?
К и л и н а
Хто б її садив?
Стирчав кілок вербовий та й розрісся.
Тут як з води росте - таже дощі!
Х л о п ч и к
(вередливо)
Чому ви-те не граєте?
Л у к а ш
(задумливо)
Заграти?..
(Починає грати [мелодія № 14] спершу тихенько, далі голосніше; зводить згодом на ту веснянку [мелодія № 8], що колись грав Мавці. Голос сопілки [при повторенні гри на сопілці мелодії № 8] починає промовляти словами).
"Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає мені груди, серденько виймає..."
Л у к а ш
(випускає з рук сопілку)
Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!
Хлопчик, злякавшись крику, втік до хати.
Кажи, чаклунко, що то за верба?
(Хапає Килину за плече).
К и л и н а
Та відчепися, відки маю знати?
Я з кодлом лісовим не накладаю
так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,
хіба я бороню? Ось на й сокиру.
(Витягає йому з сіней сокиру).
Л у к а ш
(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге і спустив руки)
Ні, руки не здіймаються, не можу...
чогось за серце стисло...
К и л и н а
Дай-но я!
(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу).
В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.
П е р е л е с н и к
Я визволю тебе, моя кохана!
Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом'яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. МатиЛукашева і Килинині діти вибігаютьз хати з криком: "Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!.." Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.
М а т и
(до Лукаша)
Чого стоїш? Рятуй своє добро!
Л у к а ш
(втупивши очі в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвітом)
Добро? А може, там згорить і лихо?..
Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння.
К и л и н а
(з останнім клунком у руках, сіпає Лукаша за рукав)
Лукашу!.. Ані руш! Чи остовпів?
Хоч би поміг мені носити клунки!
Л у к а ш
Та вже ж ви повиносили всі злидні.
К и л и н а
Бийся по губі! Що се ти говориш?
Л у к а ш
(сміється тихим, дивним сміхом)
Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш...
Тепер я мудрий став...
К и л и н а
(злякана)
Ой чоловіче,
щось ти таке говориш... я боюся!
Л у к а ш