Страница 96 из 115
— Все махаллє, включно з тутешнім кадієм, кожен знає про те, що Шекюре давно розлучилася й вдруге вийшла заміж згідно з Куран-и Керімом, — почала я, — навіть якщо твій давно загиблий син воскресне й повернеться до нас із раю, просто від пророка Муси, то, однаково, нічого не зможе вдіяти: він уже розлучений з Шекюре. Ви вкрали заміжню жінку й тримаєте її в себе силою. Кара переказує тобі, що розбереться з цим злочином раніше за кадія.
— Ти не туди заблукала, — тонким голосом відповів свекор, — ми не примушували Шекюре тікати сюди! Я ж — хвала Аллаху! — дідусь її дітей. А Хасан — їхній дядько. Що мала робити Шекюре, залишившись сама? Вона прибігла до нас. І якщо забажає, може відразу повернутися з дітьми назад. Та не забувай: тут народилися й у щасті зростали її діти!
— Шекюре, — довго не роздумуючи, звернулася я до неї, — ти хочеш повернутися в батьківський дім?
Почувши про свій рідний дім, вона розплакалася. «Тата більше немає», — відповіла Шекюре. Чи це мені вчулося? Діти спершу підповзли до неї, а потім вмостилися їй на колінах і притислися головами до грудей; вони обіймалися й плакали. Та Естер — не дурна. Ридаючи, Шекюре ловила двох зайців одразу, не заявляючи про свій вибір, хоча я й знала: плаче вона щиро. Я теж стала схлипувати. Потім помітила, що слізьми вмивається й перелякана Хайріє.
Не плакала в домі тільки одна людина, зеленоокий свекор-вельможа, через якого почався наступ Кари та його ватаги на будинок. Кара почав грюкати у віконниці, налягати на двері. Два чоловіки загупали в двері саморобним тараном-колодою — кожен удар лунав у домі, як рев гармати.
— Ти пам'ятаєш кращі часи, ти — вихований, добрий чоловік, — заблагала я свекра, — відчини двері й відпусти Шекюре, хай заспокояться оскаженілі пси на вулиці.
— Якби ти була на моєму місці, то чи викинула б за двері до тих псів беззахисну жінку, що прибилася до твого дому і є тобі невісткою?
— Ти ж сам хочеш, щоб вона пішла, — напосідала я, витираючи фіолетовою хустинкою носа, який уже не міг дихати від сліз.
— Вона сама може відчинити двері й піти, — відповів він.
Я підсіла до Шекюре з дітьми. Кожен удар у двері та страхітливий гуркіт спричиняли щоразу бурхливіші потоки сліз: діти ревли ще голосніше, сльози котилися градом як у Шекюре, так і в мене. Та ми, певна річ, пильно дослухалися до ударів тарану и погрозливих викриків знадвору, а плакали, щоб відтягти час.
— Красуне моя, Шекюре, — озвалася я, — свекор дає дозвіл, твій чоловік Кара погоджується на всі умови, він любить і чекає на тебе — тобі більше нічого тут робити. Виходь звідси, накрий голову, бери свій клунок і дітей, відчиняй двері й ходімо потихеньку додому.
Коли я так сказала, діти почали аж захлинатися від сліз. Шекюре вирячила очі.
— Я боюся Хасана, — пролепетала вона, — його помста буде жахливою. Він — божевільний. Боюся, бо сама сюди прийшла.
— Ти ж не мала вибору, тільки-но відгуляли весілля, як ти опинилася в такій скруті, ясна річ, ти десь мала прихиститися. Навіть чоловік тебе пробачив і приймає назад. А Хасаном ми ж верховодили роками, то й надалі дамо собі раду. — Я всміхнулася до неї.
— Я двері не відчиню, отож, виходить, що повертається до нього тільки моє серце, а не я сама, — відповіла Шекюре.
— Рідна моя, — сказала я. — Я теж не можу відчинити двері. Ти-бо знаєш, що тоді про мене подумають: запхала носа в чужі справи. Помста мені за це буде ще жахливішою.
З її очей я зрозуміла, що вона визнає мою правоту.
— Отже, двері не може відчинити ніхто, — виснувала Шекюре. — Облишмо нашу затію, хай вони їх виб'ють, а нас витягнуть звідси силою.
Здогадавшись, що таке рішення найприйнятніше для Шекюре та її дітей, я злякалася.
— Але ж проллється кров, — страхала її я. — Якщо не прилетить кадій, то ця ніч запам'ятається кров'ю, й кревна помста тягтиметься роками. Той, хто хоче мати чисту совість, ніколи не буде стояти й дивитися, як виламують двері, нападають на дім і витаскують звідти жінку.
Замість того щоб дати зрозумілу відповідь, Шекюре пригорнула до себе дітей і заридала ридма — я вкотре приголомшено збагнула, яка скритна й корислива ця Шекюре. Якийсь внутрішній голос наказував мені облишити ту тяганину й забиратися звідси геть, однак вислизнути я б уже не змогла, оскільки двері ось-ось мали виламати, луплячи в них тараном. Та, щиро кажучи, я переживала як за те, що вони виламають двері і вдеруться в дім, так і за те, що вони їх усе ж не виб'ють. Адже Кара, який покладається на мене й сподівається на щасливий кінець, може щомиті зупинити своїх людей, а це додасть мужності свекрові, — спало мені на думку. Я міцно притулилася до Шекюре й відразу розкусила її: плакала не по-справжньому, штучно, мало того: вона ще й страшенно вдавано здригалася — таке навіть не вдасться нікому повторити.
Підійшовши до дверей, я щосили закричала:
— Досить уже! Перестань!
Не минуло й хвилини, як грюкіт знадвору і плач у домі стихли. А мене раптом осінила блискавична ідея.
— Хай Орхан відчинить своїй мамі двері, — промовила я тим солоденьким голоском, яким розмовляють з дітьми. — Він же хоче повернутися додому, і на нього ніхто не триматиме зла.
Не встигла я й договорити, як Орхан вирвався з ослаблих маминих рук і впевнено, наче той, хто прожив у цьому домі десятки років, спершу зняв поперечну дошку на дверях, а потім відтяг засув. Було чути, як двоє людей за порогом відступили назад. З прочинених дверей сапнуло холодом Запала така тиша, що ми всі почули, як десь удалині завив чийсь лінивий пес, аби показати, що він на щось здатен. Орхан повернувся в обійми Шекюре, та його поцілувала.
— Я все розкажу дядькові Хасану, — озвався Шевкет.
Коли ж я побачила, як Шекюре підводиться, бере своє ферадже й збирається виходити, то мені аж на душі відлягло. Я ледь стрималась, щоб не засміятися. Сіла й кинула собі до рота дві повні ложки сочевичної юшки.
Кара повівся мудро — до дверей не наближавсь. Навіть коли Шевкет зачинивсь у кімнаті свого батька-небіжчика й ми гукали, щоб допомогти, то Кара й кроку не ступив у наш бік і своїх людей не пустив. Шевкет же погодився покинути дім тільки тоді, коли мати дозволила йому забрати з собою кинджал дядька Хасана з руків'ям у діамантах.
— Бійтеся Хасана та його червоної шаблі, — пригрозив свекор, охоплений виправданою тривогою від поразки й прагненням помсти. Він поцілував по черзі онуків, нюхаючи їхнє волосся, і щось шепнув на вухо Шекюре.
Помітивши, як та поспіхом востаннє розглядає двері, стіни, камін у цьому домі, я вкотре згадала, що тут вона провела найкращі роки свого життя. Чи не скрилося від ока Шекюре, що тепер той самий дім — всього-на-всього притулок для двох нещасних самотніх чоловіків, чи відчуває вона, що тут пахне смертю? Шекюре навіяла мені сум, тож дорогою назад я більше її не обіймала.
Нас, трьох жінок, — одну рабу, одну юдейку та одну вдову з двома півсиротами — зближували в дорозі не холод і пітьма, а страх перед Хасаном, чужими махаллє та їхніми тісними вуличками. Під охороною людей Кари наша ватага жінок і дітей, наче караван, який ведуть до султанської скарбниці, пробиралася назад манівцями, перевалком, закинутими на околицях махаллє, де не пролетить птиця, і не пройде кінь, — тільки б не потрапити на очі сторожам кварталів, яничарам, усіляким цікавим сміливцям, що розгулюють ночами, харцизякам та Хасанові. Ми йшли навпомацки, штовхаючись і б'ючись об стіни в глупій пітьмі, в такій темряві, хоч око виколи.
Боячись, що з пітьми ось-ось вигулькнуть привиди, джини, з-під землі вирвуться шайтани, схоплять нас і поволочуть за собою, ми дружно обнялися. Ми намацували стіни, зачинені віконниці і в холоді ночі слухали, як з-за них долинають та зливаються зі стогоном худоби в стайнях і хлівах людське хропіння та кашляння.
Я, Естер, виходила в Стамбулі всі найубогіші місцини, всі ті вулички махаллє, де знаходили собі притулок біженці, чужоземці, небезпечні вихідці з яких завгодно народів, тому тільки-но починала думати, що ми давно заблукали серед цих нескінченних петлястих вуличок, то напружувала свій зір і таки впізнавала деякі закапелки, якими ввесь божий день терпляче бродила зі своїм клунком: ось будиночки вулиці Терзібаші, там далі — садок Нурулаха-ходжі, а з ним межує стайня, від якої чути дух кизяків, чомусь схожий на запах кориці, тут — згарища вулиці Джанбазлар. Впізнавши на майдані водограй Сліпого Хаджі, я здогадалася, що ми прямуємо зовсім не туди, не до дому покійного батька Шекюре.