Страница 94 из 115
53. Моє ім'я — Естер
Я варила на вечерю сочевичну юшку, аж тут Несім сказав, ніби «хтось — у дверях». «Не перевари чорбу», — веліла я йому й всунула ложку в руку. Взяла ту старечу руку в свою та показала, як мішати юшку, бо якби не показала, то він би й пальцем не поворухнув, а ложка б годинами стирчала в каструлі.
На порозі стояв Кара, й мені його відразу стало жаль. Мав такий вираз, що людина й побоялася б розпитувати його про те, що сталось.
— Зачекай надворі, — попросила я його. — Зараз передягнусь і вийду.
Я вбралася в свою рожеву сукню з жовтими квітами, яку вдягала на свято Рамазану та на багаті обіди й пишні весілля, коли мене на них запрошували, й узяла свій найкращий святковий клунок. «Серденько, наглядай за юшкою!» — кинула наостанок бідоласі Несімові.
Тільки ми вийшли з Карою на вулицю нашого єврейського махаллє, чиї комини ледь диміли, парували наче поганенькі горщики, як я сказала йому:
— Колишній чоловік Шекюре повернувся з війни.
Кара мовчав, аж поки ми минули махаллє. В сутінках вечора його обличчя було чорно-сірим, як попіл.
— Де вони? — запитав він згодом.
Отож я здогадалася, що Шекюре з дітьми вдома немає.
— У своєму домі, — відповіла я.
Я мала на увазі колишній дім Шекюре, але, помітивши, що серце Кари ось-ось розірветься, тут-таки підбадьорила його, додавши всього два слова:
— Мабуть, там.
— Ти вже бачила її чоловіка, що повернувся з війни? — запитав Кара, дивлячись просто у вічі.
— Я не бачила ані його, ані те, як Шекюре покидала дім.
— Як ти здогадалася, що вона покинула дім?
— В тебе на виду написано.
— Розповідай мені все, що знаєш!
Кара був такий прибитий горем, що не розумів: є Естер, яка нізащо в світі всього не розкаже, бо потрібно тримати язик за зубами, аби залишитися тою Естер, чиє око — у вікні, а вухо — в дорозі знаходить десятки замріяних чоловіків і жінок, Естер, яка може зі спокійним серцем постукати в двері десятків самотніх бідолах.
— Брат колишнього чоловіка Шекюре Хасан, — почала я, — проник у ваш дім, — Кара зрадів, почувши слова «ваш дім», — і сказав Шевкетові, що його батько повертається з війни, пополудні буде вдома, і якщо не застане там мами з дітьми, то страшенно розстроїться. Коли Шевкет приніс матері таку звістку, Шекюре повелася обережно, рішення не прийняла. А пополудні Шевкет утік з дому й заховався в хаті своїх дядька Хасана й діда.
— Звідки тобі це все відомо?
— А тобі Шекюре хіба не говорила, що Хасан останні два роки плете інтриги, аби повернути її назад до свого дому? Певний час він передавав через мене Шекюре листи.
— Шекюре ж йому не відповідала?
— Я знаю найрізноманітніших жінок Стамбула, — гордо промовила я, — і серед них немає жодної, яка була б настільки віддана чоловікові і так дослухалася до своєї совісті, як Шекюре.
— Але тепер її чоловік — я.
В його голосі прозвучала чоловіча невпевненість, яка завжди мене засмучувала. Виходить, що хоч би як учинила Шекюре, катастрофа для нього — неминуча.
— Хасан написав листа, що Шевкет повернувся додому дожидатися тата й почувається вкрай нещасним через свого нового батька, того брехуна, з яким його мама побралась обманом. Листа Хасан передав мені, щоб я віднесла його Шекюре.
— Що зробила Шекюре?
— Вона з Орханом, самі-самісінькі, чекали на тебе цілу ніч.
— А Хайріє?
— Хайріє тільки й мріє, щоб утопити твою красуню-дружину в склянці води, тому й скакала в ліжко до Еніште. Отож Хасан, знаючи, що Шекюре провела ніч сама, боячись убивці та привидів, послав їй через мене ще одного листа.
— Що він написав?
— Тисячі похвал Аллаху за те, що горопашна Естер не вміє ані читати, ані писати! На такі запитання розсерджених ефенді та знервованих батьків я, зазвичай, відповідаю, що не читаю листи, а читаю тільки те, що написано на личку в гарненької дівчини, яка тримає в руках послання.
— І що ж ти прочитала?
— Безвихідь.
Ми довго мовчали. На даху невеличкої грецької церкви я побачила сову, що чекала ночі. Шмарката малеча махаллє витріщалася на моє вбрання та клунок і реготала. Якийсь шолудивий пес, зупиняючись і почухуючи себе, радо збігав з обсадженого кипарисами кладовиська вниз на вулицю — вже-бо опускалася ніч.
— Та помалу ти! — закричала я до Кари. — Я не видеруся так швидко, як ти, на того горба. Куди ти тягнеш мене з моїм клунком?
— Перед тим як ти мені покажеш, де живе Хасан, я заведу тебе до хоробрих парубків, що розкуплять для своїх коханих твої квітчасті подушки, шовкові кушаки та калитки, гаптовані сріблом, — ти вже розв'яжеш перед ними свого клуночка.
Те, що Кара жартує в такій скруті, це — добре, однак я відразу второпала, де правда в його байках:
— Якщо ти збиратимеш свою рать, то я нізащо не поведу тебе до Хасана, — промовила я. — Від самої думки про бійку чи сутичку мені душа в п'яти ховається.
— Якщо ти поводитимешся, як усім відома мудра Естер, то не буде ані бійки, ані сутички.
Ми минули Аксарай і вийшли на дорогу, що вела до базару Ланга. Кара заглянув до цирульні, що стояла посеред розгрузлої вулиці й досі була відчинена, — цей будиночок, мабуть, пам'ятає й кращі часи. Всередині хлопчина з чистим обличчям та гарними руками при світильнику голив цирульника, вони розмовляли. Не минуло й хвилини, як біля Аксараю до нас із Карою, окрім цирульника та його вродливого учня, приєдналося ще двоє чоловіків. А трохи згодом до їхньої ватаги долучився якийсь учень медресе з шаблею в руках — його завзятість мені анітрохи не подобалася.
— Ви що — серед білого дня збираєтеся нападати на будинок у місті? — запитала я.
— Чого вдень? Уночі, — відрубав Кара, задоволений своїм черговим жартом.
— Не дуже покладайся на себе та свою рать, — застерегла його я. — Гляди, аби яничари не побачили, що ви розгулюєте зі зброєю в руках.
— А ніхто й не побачить.
— Вчора посіпаки Ерзурумійця спершу напали на мейхане,[202] а потім — на текке біля Чаршикапи і дали всім доброго прочухана. Якийсь дідуган отримав палицею по голові й помер. У темряві вас візьмуть за прибічників Ерзурумійця.
— Ти ходила в дім до небіжчика Заріфа-ефенді й з волі Аллаха вивідала в його жінки, що вона має малюнок із розмитими зображеннями коней, мені сповістила про це Шекюре. Я хочу запитати: Заріф-ефенді був близьким приятелем людей ходжі з Ерзурума?
— Тоді в тому домі, якщо я й базікала про щось там з жінкою небіжчика Заріфа-ефенді, то тільки аби допомогти Шекюре, — доказувала я, — а взагалі, пішла туди, щоб поторгувати новими тканинами, які привезли фламандські кораблі. І зовсім не для того, щоб устрявати в ваші шаріатські й політичні справи, в яких моя нещасна єврейська голова нічого й не добере.
— Естер-ханим, ти дуже мудра жінка.
— Тому й скажу тобі ось що: ці посіпаки Ерзурумійця ще не на жарт розлютуються, вони ще багато душ відправлять на той світ, бійся їх!
Коли ми вийшли на вулицю за брамою Чарши, моє серце загупало від страху. Сире, голе гілля шовковиць та каштанів поблискувало в тьмяному сяйві півмісяця. Мережива по краях мого клунку тріпотіли на вітрі, який нагнали примари з джинами. Вітер свистів між гіллям дерев і доносив дух нашої ватаги до всіх собак махаллє, які причаїлися в своїх схованках. Коли ж пси стали один за одним гавкотіти й завивати, я кивнула Карі на Хасанів дім. Кілька хвилин ми мовчки дивилися на темні віконниці. Кара розставив своїх людей довкола будинку: на городі, обабіч воріт і біля інжиру.
— Он там завжди сидить падлючий жебрак-татарин, — розповіла я. — Він сліпий, але знає всі ходи й виходи на вулиці краще за сторожа махаллє. Татарин без кінця мордує свою луцьку, ніби безсоромна падишахова мавпа. Дайте йому вісім-десять акче, і він вам усе розкаже.
Я здалеку спостерігала за тим, як Кара спершу дав татаринові грошей, а потім допитував його, приставивши до горла шаблюку. Що потім вийшло — не знаю; але учень цирульника, який нібито ж мав спостерігати за домом, заходився лупити татарина топорищем. Я стояла й дивилася, гадаючи, що це зараз припиниться, однак татарин не переставав волати й плакати. Тож я підбігла й відтягла учня від татарина, доки той не забив жебрака до смерті.
202
Мєйхане — шинок.