Мене називають Червоний

— Отже, це — хвороба, якій не можна протидіяти? — запитав я. — Якщо така хвороба пошириться, то жоден з нас не встоїть перед стилями європейських майстрів.

Та мене ніхто не слухав: Кара розповідав історію про нещасного туркменського бея, який рано освідчився в коханні дочці шаха і дванадцять років провів у вигнанні в китайському краї. Бей не мав портрета коханої, про яку мріяв, і тому забував її лице серед китайських красунь, а біль кохання перетворився для нього на нестерпну муку, послану Аллахом. Ми прекрасно розуміли, що оповідь Кари — про нього самого.

— Завдяки твоєму дядькові ми дізналися, що є таке слово «портрет», — сказав я, — дасть Бог, настане день, коли ми дізнаємося, як розповідати про життя, не боячись за нього.

— Казки належать усім, а не комусь одному, — промовив Кара.

— А «живопис належить Аллаху», — відповів я мисрою ґератського поета Хатіфі. — Та коли поширяться стилі європейських майстрів, кожен вважатиме талантом уміння розповідати чужі історії-казки як свої.

— Це те, чого хоче шайтан.

— Дайте мені нарешті спокій! — щосили закричав я. — Дайте востаннє глянути на світ!

Я побачив, що вони злякалися, й посмілішав.

Першим спохопився Кара:

— Ти віддаси останній малюнок?

Я так глянув на нього, що той відразу второпав: віддам. Він відпустив мене.

Ви давно вже зрозуміли: хто я — той, хто нібито приховує своє ім'я. Але не дивуйтеся, що поводжуся так само, як давні ґератські майстри: вони ховали свої підписи не від небажання, щоб про них дізналися, а тому, що поважали своїх учителів й одвічні правила цехів. Я проходив між темними келіями текке зі світильником у руках, прокладаючи дорогу своїй блідій тіні. Чи мої очі вже заволокла пітьма, чи це така темрява панувала в дервішських келіях? Скільки в мене ще часу, доки осліпну? День, тиждень? І я, й моя тінь зупинилися, дістали з чистого кутка запиленої шафи аркуш паперу й швидко повернулися назад, залишаючи позаду себе привидів, що розгулювали на кухні. Від мене не відставав напосідливий і підозріливий Кара, щоправда, кинджала він з собою не взяв. Може, й мені його осліпити, схопивши кинджала, поки геть не отемнів?

— Я радий, що побачу малюнок ще раз перед тим, як стану незрячим, — гордо промовив я, — і хочу, щоб ви теж його побачили. Ось, погляньте сюди.

Отож у сяйві світильника я показав їм останню ілюстрацію, яку вкрав з дому Еніште того дня, коли згубив його душу. Я стежив за їхніми здивованими й наляканими очима, що втупилися в малюнок на двох аркушах. Коли ж сам, обернувшись, подивився на те зображення, то ввесь затремтів, запалахкотів вогнем — може, тому, що був в екстазі, а може, тому, що сьогодні мені викололи очі голкою до падишахського султану.

У різних кутках цих двох сторінок були розміщені зображення, які ми створили за останній рік: дерево, скакун, шайтан, смерть, пес, жінка; згідно з розміченням у новому стилі, яке невміло виконав Еніште, вони різнилися розмірами й були розташовані так, що, дивлячись на заставки та рамки небіжчика Заріфа-ефенді, складалося враження, ніби дивишся не на сторінку книги, а на світ з вікна. А в центрі того світу, там, де мало бути зображення падишаха, красувався мій портрет, яким я пишався. Хоча мені й було трохи сумно, адже я днями розглядав себе в дзеркало, стирав і наново виводив лінії, працював з останніх сил і домігся лиш незначної схожості між портретом на папері та собою, однак мене охоплювало хвилювання, й не тільки тому, що на малюнку в центрі світу помістив себе, а й з диявольської причини, про яку не міг говорити вголос: я відтворив себе на папері загадковішим, збентеженішим, аніж був у житті, мій портрет — глибший за мене самого.

Я хотів, аби вони помітили моє хвилювання, зрозуміли його й розділили зі мною, мої брати-художники. Я водночас був собою й містився в центрі всього сущого, неначе падишах або король. Це й соромило мене, і підносило у власних очах. Такі два відчуття, врівноважуючи одне одного, заспокоювали мене, і я отримував запаморочливу насолоду від того, як був зображений на мініатюрі. Та, щоб досягти такого блаженства, мені потрібно було з умінням європейського живописця бездоганно, з точністю до найменших дрібниць, в усіх кольорах відтворити кожну зморшку на своєму лиці, кожен прищик і чиряк, складки одягу й тіні, все: від бороди до згинів тканин.

На лицях своїх давніх товаришів, котрі розглядали портрет, я побачив страх, здивування і те відчуття, яке нищить усіх нас, — заздрість. Налякані, вони заздрили з лютою зневагою, яку проявляють до людини, що по горло погрузла в гріхах.

— Ночами, коли в сяйві світильника дивився тут на цей малюнок, я вперше відчув, що Аллах одцурався мене, тільки шайтан — єдиний друг мені в моїй самотності, — озвався я. — І якби я справді опинивсь у центрі всесвіту — чого так завжди хочу, розглядаючи свій портрет, — то почувався б ще самотнішим, незважаючи на красу червоного кольору, що все заполонив на сторінці, а також — на зображення довкола мене, які так полюбив, навіть — попри жінку, подібну до чарівної Шекюре, і моїх друзів, мандрівних дервішів. Я не боюся бути особистістю та особливим, мене не лякає, що інші поклонятимуться мені, адже прагну зовсім протилежного.

— Отож ти каєшся? — запитав Лейлек тоном мусульманина, який щойно вислухав п'ятничну проповідь.

— Я відчуваю себе шайтаном, бо створив це зображення, але не тому, що вбив двох людей. Думаю, я знищив їх, аби створити власний портрет. Та мене лякає самотність, яку нав'язує мені моє нинішнє становище. Наслідування європейських майстрів без опанування їхньої техніки робить художника рабом. Я хочу визволитися від рабства. Ви вже зрозуміли, що я вбив тих двох заради збереження одвічних устоїв малярського цеху, — звісно, це бачить і Аллах.

— Однак через твої злочини на нас чекає ще більше лихо, — сказав мій дорогий Келебек.

Я ж зненацька схопив дурного Кару, який досі вдивлявся в малюнок, за зап'ясток, вп'явся нігтями в його тіло, люто стис його руку й викрутив її. Кинджал, якого він тримав неміцно, впав на землю, і я миттю підняв його.

— Тепер ви не врятуєтеся від ще більшого лиха, кинувши мене на тортури, — просичав я й підніс кинджал до очей Кари, погрожуючи виколоти їх. — Дай голку!

Вільною рукою він дістав голку і віддав мені. Я ввіткнув її в кушак і втупився в його невинні, наче в ягняти, очі.

— Мені дуже шкода чарівної Шекюре, що вона ніяк не могла собі зарадити, окрім як вийти за тебе, — шпигонув я його. — Якби не був вимушений згубити душу Заріфа-ефенді, щоб урятувати вас від біди, то ми б з нею побралися й жили в щасті. Я найкраще з-поміж вас усіх пізнав суть міфу та майстерності європейських малярів, про яких стільки розводився її тато. Тож слухай уважно те, що скажу наостанок: нам, обдарованим художникам, які чесно хочуть жити заради мистецтва, тут більше немає місця — для мене це не новина. Якщо ми почнемо уподібнюватися європейським живописцям, як того хотів небіжчик Еніш-те й бажає падишах, то нас завжди стримуватиме внутрішній страх — ми ніколи не завершимо розпочате; я вже й не згадую про перешкоди з боку таких, як Заріф-ефенді та ерзурумійці. Якщо ж ми таки злигаємося з шайтаном, зрадимо минуле й підемо до кінця, озброївшись стилем, європейською манерою та своїм особистісним, то однаково нічого не досягнемо в новому мистецтві, найзначнішими нашими досягненнями будуть хіба що знання та вміння, якими я оволодів, аби створити власний портрет. Вже з перших спроб намалювати зображення, яке так і не стало схожим на мене, я вкотре усвідомив: щоб перейняти майстерність європейських художників, нам потрібні століття — по суті, ми це знали з самого початку й не дуже журилися. Якби Еніште-ефенді закінчив свою книгу і її надіслали до Венеції, то тамтешні обдаровані маляри тільки б посміялись, а разом з ними — й дож; от і все. «Вони відмовляються бути османцями!» — подумали б там, і ніхто нас більше не боявся б. Тож як прекрасно йти дорогою, прокладеною майстрами древності! Однак ані Його Величність падишах, ані Кара-ефенді, опечалений, що не має портрета Шекюре, цього не хочуть, ніхто не хоче. В такому разі сидіть тут і століттями наслідуйте європейців! Та виводьте власні підписи на своїх роботах плагіаторів. Розписуватиметесь на малюнках, аби приховати, що насправді ви не є особистостями в живопису. Щоправда, вихід є: може, й до кожного з вас стукали в двері, а ви мені нічого не розповідаєте: індійський падишах Екбер сипле золотом та почестями, гуртуючи довкола себе найобдарованіших малярів світу. Тепер вам ясно: книгу на честь тисячоліття ісламу ми видамо не в Стамбулі, а в малярському цеху Аґри.