Мене називають Червоний

Він натякає, що, незважаючи на непристойність зображення, Аллах дарував нам невимовну насолоду, бо ми можемо бачити? Але ж Лейлек нічого не тямить у таких питаннях, він і Куран-и Керіму ніколи не читав. Я-то знав, що цей аят Куран-и Керіму дуже часто згадували древні майстри Ґерата. Ним великі маляри відповідали на закиди ворогів живопису, що малярство заборонене нашою релігією, а художників Судного дня відправлять до пекла. І тут трапилося неймовірне: з Келебекових уст, наче з моїх, злетіли слова, які я від нього ніколи раніше не чув:

— Як би я хотів створити малюнок, котрий би показував, що сліпий і зрячий один одному не рівня.

— А хто такі сліпий і зрячий? — наївно запитав Кара.

— Сліпого зі зрячим не порівняєш. «Be мА єстевіл'ама ве'л васИру'нун меалідір»,[209] — відповів арабською Келебек і додав:

В ту мить я подумав про долю Заріфа-ефенді, Еніште й убитого сьогодні нашого брата меддаха — в мене мороз пішов поза шкірою. Чи й ці троє так само налякані, як я? На кілька хвилин ми всі застигли на місці мов укопані. Лейлек досі тримав розгорнутим мій зшиток, і хоча ми вдивлялися в намальовану мною сороміцьку сцену, проте він немов не бачив її перед собою!

— А я б хотів зобразити Судний день, — озвався Лейлек. — Як людей ділять на живих і мертвих, на грішних та праведних. Чому нам заборонено ілюструвати Куран-и Керім?

Ось так і в молоді роки, працюючи гуртом в одній з кімнат малярського цеху, ми, наче старі майстри, які відволікаються від роботи, щоб одпочили очі, відривали погляди від робочих дощок, підставок для книжок і заводили розмови про перше-ліпше, що спадало на думку. Й у ті часи ми теж, як і зараз, коли втупилися в розгорнутий зошит, розмовляючи про близьке нашим серцям, не дивились один на одного. В ті часи, балакаючи, ми блукали поглядом за вікнами, аби відпочили очі. Може, через те, що я розхвилювався, згадавши щасливі днів нашого учнівства, може, від щирого каяття в тому, що вже дуже довго не розгортав Куран-и Керім, може, від жаху, який не покидав мене після побачених у кав'ярні злочинів, — сам не знаю чого, однак, коли настала моя черга говорити, в мене все перемішалося в голові, серце закалатало, ніби вчувало якусь загрозу, і всі мої думки відлетіли кудись далеко. Ось що я сказав їм:

— Пригадуєте останні аяти сури «Бакара»?[210] Понад усе я волів би відтворити в барвах такі слова: «Господи наш! Не карай нас, якщо ми забули або згрішили. Господи наш! Не поклади на нас тягаря, як поклав ти на тих, хто був раніше від нас. Господи наш! Не покладай також на нас те, що нам не під силу. Врятуй нас, вибач нам і помилуй нас!»[211]

Враз мій голос надламався, і з очей несподівано потекли сльози; я зніяковів. Можливо, злякався насмішок, які завжди були в кожного з нас напоготові ще з учнівських часів, аби захищатися й не показувати власної чутливості.

Я гадав, що більше не зроню й сльозинки, однак опанувати собою не було сил, і я ридав ридма. Плакав і дивився, як інших теж охоплюють почуття братерства, спільного горя й смутку. В малярському цеху падишаха почнуть малювати в європейській манері, книги й стилі, яким ми віддали життя, поволі забуватимуться, все добігає кінця, і якщо нас не затиснуть у свої лещата ерзурумійці, то кати султана назавжди зроблять каліками… Та, ридаючи, я, хоч як дивно, вслухався в печальний гул дощу, котрий зливався з моїм схлипуванням і стогоном, тому якийсь кутик мого розуму твердив, що плакати мене змушує не те, про що думаю. Чи зауважили це вони троє? Мій плач був і щирим, і водночас — фальшивим, від чого в душу закрадалося невиразне відчуття провини.

До мене притулився Келебек, обійняв за плечі, гладив по голові, цілував у щоки, говорив лагідні слова. Такі вияви дружби з його боку викликали в мене нові потоки сліз, у яких було ще більше щирості й ще більше відчуття власної провини. Я не наважувався глянути на Келебека, але чомусь уважав, що він теж плаче. Разом з ним ми сиділи на підлозі.

Згадували, як нас одного й того самого року віддали вчитися до малярського цеху, як одірвали від матерів і ми несподівано потрапили у вир нового життя, в якому спочатку почувалися самотніми й пригніченими, як з першого дня зносили нестерпні, болючі удари і як раділи першим подарункам головного скарбничого, як, бувало, притьма верталися додому. Згадувати почав Келебек, я ж слухав його, похнюпивши носа, та потім до нашого товариства долучився Лейлек, а за ним — і Кара, який перші роки свого учнівства теж провів у малярському цеху, тож я вже й забув, що хвилину тому плакав, і разом зі всіма, сміючись, пригадував про наше минуле.

Ми ділилися споминами про ті зимові ранки, коли підмайстри прокидалися ще до світання, розпалювали в найбільшій майстерні цеху вогонь і вимивали всі її закутки гарячою водою. Згадували одного старого майстра, вже небіжчика, дуже старанного, однак настільки бездарного, що за цілий день він міг намалювати тільки листочок дерева. Щоразу зауважуючи, як ми дивимось у відчинене вікно на яскраве зелене листя, а не на його «творіння», дідисько сотні разів нам докоряв, але ніколи не бив. Згадували учня, який від надмірної праці став зизооким, і його через це вигнали; коли він чалапав зі своїм клунком у руках до дверей, його гірке схлипування чули в усьому малярському цеху. В нас перед очима промайнула мить, коли ми задоволено дивилися, як повільно розтікається по ілюстрації, над якою шість місяців працювали три маляри, червоне чорнило з розбитого каламара (ми-бо не були причетні до тієї пригоди, а на малюнку було зображено сцену: османська рать, змучена голодом, у поході на Ширван захоплює Ереш, і вояки нарешті набивають собі шлунки здобутими харчами). Ми завели тонку, делікатну розмову про нашу закоханість у черкеську ханим, про те, як усі втрьох займалися з нею любощами; вона була найвродливішою дружиною сімдесятилітнього паші, який, пізнавши могутність, багатство і войовничість нашого падишаха, захотів, щоб йому розписали в домі стелю такими ж візерунками, як у султанському замку для полювань. З ностальгією в серці ми балакали про смачну сочевичну чорбу, про те, як їли її зимовими ранками біля порога прочинених дверей, щоб папір не просяк парою. Нас знову огортав сум тих днів, коли ми розлучалися зі своїми друзями та майстрами цеху, бо стараннями нашого вчителя нас посилали на навчання в далекі краї. Раптом у мене перед очима ожила картина з юності рідного мені Келебека. Йому тоді минало шістнадцятий. Літнього дня він спритно орудував мушлею і швидко глянсував папір, а сонце заглядало в одчинене вікно й кидало проміння на його голі руки кольору меду. Він працював, заглиблений у свої думки. Коли ж половина сторінки була готова, раптом зупинився і підніс аркуш до очей, бо схибив, пильно роздивлявся той ґандж на сторінці, а потім раз-другий пройшовсь по тому місці приладом для глянсування й знову повернувся в свій звичний ритм роботи — швидко водив рукою вгору-вниз і замріяно дививсь у вікно, вдалину. Невдовзі знову одвів очі від вікна й прикипів поглядом до моїх очей — цієї миті я не забуду ніколи. В його погляді крився лиш один смисл, відомий кожному маляреві: якщо не мрієш, то час стоїть на місці.

58. Про мене скажуть — убивця

Ви вже забули про мене, еге ж? Хоч би там як, але приховати від вас, що я тут, мені не вдасться. Адже я не можу не розмовляти своїм другим голосом, що наростає десь у глибині душі. Інколи силую себе й намагаюся втихомирити його, тому мені здається, ніби голос хрипне, і це всі помічають. А часом даю собі волю й з моїх уст вириваються слова, які свідчать про мою другу сутність, — можливо, ви їх зауважуєте. Мої руки тремтять, на лобі виступає піт — я розумію: це нові ознаки власної дволикості.

209

«Сліпий та зрячий — одне одному не рівня» (араб.) — цитата з Корану.

210

«Корова» — друга сура Корану.

211

Переклад І. Крачковського.