Страница 100 из 115
Я зайшов у суміжну кімнату. Моя кохана, одягнута в нічну сорочку з китайського шовку, якого набрала в старої перекупки Естер, кинулася мені в обійми й, обхопивши рукою мою луцьку, перекривила: «Заварю-но своєму гостеві липового чаю».
Попорпавшись у шафі, що стояла біля нашого вже постеленого ложа, я дістав з-поміж чаршафів, які пахли трояндами, шаблю з агатовим ефесом і вийняв її з піхов. Лезо було таке гостре, що якби на нього кинути шовкову хустинку, воно б розрізало її навпіл, а якщо листок сухозлітки, то на землю впали б дві рівненькі, наче відміряні лінійкою, половинки.
Ховаючи за спиною шаблю, я повернувся в кімнату. Кара-ефенді видавався страшенно задоволеним і допитом, і обшуком, з червоним кинджалом у руці він досі крутився біля червоної подушки. Я взяв міндер і поклав його біля тої недоробленої сторінки. «Поглянь сюди», — кивнув я пальцем на малюнок. Кара зацікавлено опустивсь перед ним на коліна й намагався збагнути, що ж там особливого.
Я ж підійшов до Кари ззаду, дістав шаблю, рвучко кинувся на нього й повалив. Кинджал упав. Тримаючи Кару за волосся й нахиляючи головою до підлоги, я приставив йому до горла шаблю. Моє важке тіло розпласталося над кощавим Карою. Лівою рукою та підборіддям я тиснув на його голову так, щоб горлянка мерзотника торкалася гострого леза шаблі. Одну руку я вимазував об те брудне волосся, а другою тримав шаблю, яка лоскотала тонку шкіру його горлянки. Кара поводився розумно: не сіпавсь, не ворушився. Торкатись його кучерявого волосся, бачити за міліметр від себе ті огидні вуха й дихати йому в потилицю, яка так і просила шаблі, — що я й зробив би за інших обставин — все це виводило мене з себе.
— Ледве стримую себе, щоб не прикінчити тебе просто тут, — прошепотів я йому в вухо, ніби відкриваючи якусь таємницю.
Мені подобалося, що він не подає голосу й дослухається моїх слів, наче чемненька дитина.
— Пригадуєш легенду з «Шахнаме», — шепотів я, — шах Ферідун припустився фатальної помилки: розділив свою державу на три частини, дві найгірші віддав своїм старшим синам, а третьому, наймолодшому, Іречу, відкраяв найкращий шмат — Іран. І спраглий помсти Тур, що заздрив молодшому братові Іречу, обдурив його, як я тебе, і так само, як я, навалившись на нього всім тілом, тримав за волосся, перед тим як перерізати йому горлянку. Ти відчуваєш, який я важкий?
Кара не відповів, але я зрозумів, що він мене слухає. Мою душу сколихнуло натхнення:
— Я вірний перським стилю й формі не тільки тоді, коли малюю, а й коли без зайвих роздумів стинаю голови, спершу приставивши до горла шаблю. Я обожнюю сцени, на яких стинають голови, і щоб ти знав, особливо моєму серцю до вподоби мініатюра, де змальовано смерть шаха Сіявуша.
Я довго-довго розповідав Карі про те, як Сіявуш готувався до помсти своїм братам, спалив свій палац, пустив червоного півня у власні володіння, попрощався з жінкою, сів на коня й вирушив на чолі своєї раті в похід, як програв війну і як його волочили за чуприну полем битви, вкритим трупами та огорнутим стовпами пилюки, а потім поклали долілиць і, приставивши до горла шаблю, притисли до землі так само, як я Кару, а легендарний шах лежав і слухав суперечку своїх ворогів та колишніх друзів: убивати його чи пощадити. Нарешті я запитав свою жертву:
— Тобі подобається ця мініатюра? Ґеруй наблизився до Сіявуша ззаду — як я до тебе, — навалився на нього й лоскотав шкіру шаблею, зрештою, тримаючи переможеного шаха за волосся, перерізав йому горлянку. Червона кров, що бризнула за хвилину, спершу здійняла на неродючій землі куряву, а згодом на тому місці виросла й зацвіла квітка.
Я трохи помовчав. Ми слухали, як вулицями, щось викрикуючи, проносяться ерзурумійці. Як не дивно, трагічні події за вікном і спільний страх відразу зблизили нас із Карою, на якому я лежав.
— В усіх тих малюнках, — сказав я, ще міцніше стискаючи в кулаці чуб Кари, — відчувається тріумфальна сила в зображенні двох чоловіків, що сплелись тілами і водночас ненавидять один одного. Але, як на мене, малюнки перенасичені зрадою, заздрощами й духом війни, що передують тій величній магічній миті, коли Ґеруй зітне голову Сіявушеві. Навіть найвидатніші казвінські маляри докладали чималих зусиль, виводячи двох чоловіків, один з яких лежить на другому, і в тих роботах таки не вистачає однодушності. Тепер уяви собі нас: ми здаємося кращими й гармонійнішими.
— Шабля ріже, — застогнав Кара.
— Дякую тобі, рідненький, що зволив заговорити, але шабля нічого не ріже. Я пильную, щоб не порушити гармонії нашої картини. Оті всі сцени любові, смерті й війни, на яких великі майстри древності зображали два тіла, наче одне, можуть викликати хіба що сльози. Відчуй, як уп'ялася моя голова в твою потилицю, немов стала твоєю частиною. Я вдихаю запах твого волосся і шиї. Мої ноги з обох боків так чудно розкинулися над твоїми, що сторонньому глядачеві ми здамося якоюсь вишуканою парнокопитною твариною. Твої зад і спина відчувають рівновагу мого тіла на тобі?
Запала тиша, однак я не давив йому шаблею на горло, а то ще трохи — й бризнула б кров.
— Якщо ти не заговориш, укушу тебе за вухо, — прошепотів я до нього.
Побачивши, що він уже готовий розмовляти, я повторив своє запитання:
— Ти відчуваєш рівновагу мого тіла на собі?
— Так.
— Дивовижно, правда? У нас прекрасний вигляд, еге ж? — допитувався я. — Хіба ми не такі ж прекрасні, як легендарні герої, що вбивають і перемагають один одного в чарівних роботах древніх майстрів?
— Не знаю, — відповів Кара. — Не маю змоги подивитися на нас у дзеркало.
Я уявив собі, як у сяйві світильника, взятого в кав'ярні, з суміжної кімнати за нами стежить моя дружина — вона була за кілька кроків од нас, тому я побоявся вкусити Кару за вухо.
— Кара-ефенді, який удерся з кинджалом у мій дім, у мій інтимний світ та ще й допитував мене. То ти відчуваєш на собі мою силу?
— Відчуваю й визнаю твою правоту.
— Тоді запитуй те, про що хотів запитати.
— Розкажи мені, як виховував тебе побоями майстер Осман.
— Учнем я був значно худішим, тендітнішим і гарнішим, аніж тепер. Він вилазив на мене зверху, як оце я на тебе, лупив мене по руках, інколи добряче знущався, але мені це приносило тільки задоволення, адже я був закоханий у його мудрість, хист і велич, тому ніколи й не підозрював нічого поганого: я любив його. Майстер Осман був тим, хто направив мене на стезю любові до живопису, кольорів, паперу, каляму, краси малюнка, всього, що ми зображуємо, тобто до світу, до Аллаха. Майстер Осман був для мене другим батьком.
— Він часто бив тебе? — запитав Кара.
— Його удари я сприймав як необхідність, як батькове покарання; він бив заслужено, карав і мучив мене, щоб чогось навчити, — удари майстра завжди корисні учневі. Нині я розумію, що завдяки страху та болю від лупцювання лінійкою по пальцях, я швидко й добре освоїв малярську науку. Тримаючи за чуприну, він лупив мене головою об стіну, але завдяки цьому я не марную надаремне фарби й сухозлітку, знаю їхню міру на малюнку, вмію зобразити вигини кінських ніг в уяві, скрити на мініатюрі попередні креслення, вчасно сполоснути у воді пензля, зосереджуватися на сторінці й укладати в неї душу. І, вже будучи сам майстром, зі спокійним серцем б'ю власних учнів, бо усвідомлюю, що своїм умінням і хистом завдячую ударам учителя. Я добре знаю: якщо побої, навіть несправедливі, не вражають гордості підмайстра, то вони підуть цій дитині тільки на користь.
— Але коли ти б'єш свого учня з милим личком, солодким поглядом і характером янгола, перегинаєш палицю заради власної втіхи, хіба ти тоді не розумієш, що так само поводився з тобою майстер Осман?
— Інколи він так лупив мене за вухами мармуровим приладом для глянсування паперу, що в них дзвеніло кілька днів, він доводив мене до божевілля. Часом же міг уперіщити такого ляпаса, що з очей бризкали сльози, а мої щоки горіли тижнями. Я пам'ятаю все, однак незважаючи ні на що люблю свого вчителя.
— Неправда, — заперечив Кара, — розмальовуючи книгу мого дядька в європейському стилі, ви мстили майстрові Осману від люті, що накопичилась у вас десь у глибині душі.