Біла фортеця

Вночі не зміг зімкнути очей, все думав про нього, падишаха, і, треба сказати, зовсім не так, як Ходжа. Той знай з презирством його критикував, я ж вирішив, що ніколи собі не дозволю прискіпливо, з відвертою неповагою, ставитися до падишаха. Мені сподобалася його незворушність, приємне обличчя та поведінка розбещеного юнака, що звик сміливо виголошувати те, що спадає йому на думку. Мені хотілося бути схожим на нього чи принаймні стати його товаришем.

Ходжа трохи вгомонився, а я у ліжку в очікуванні сну раптом подумав, що падишах не та людина, яку можна обвести круг пальця та дурити, тому мені захотілося розповісти йому все. Але що — все?

Моя особлива увага до падишаха виявилася не однобокою. Якось Ходжа, попри сильне небажання, сказав, що падишах волів бачити й мене, тож цього разу до двору ми пішли вдвох. То був чудовий осінній день, повітря пахло морем та водоростями. Весь ранок ми провели у гаю, всипаному опалим червоним листям, біля штучного озера з лотосами, жовтими квітками латаття, оточеного розлогими чинарами та ергуванами. Падишахові хотілося говорити про жаб, якими кишіло озеро. Ходжа обмежився класичними фразами-відмовками. Падишах ніяк не відреагував на Ходжеву нечемність, що, треба зізнатися, дуже мене здивувало. У полі його зору був лише я. Досить детально довелося розповісти про механізм руху жаб, кровообіг, про те, що уразі обережного вичленування з організму серця, воно ще тривалий час битиметься, про комах, якими жаби живляться. Мені навіть довелося просити калям та аркуш паперу, щоб наочно продемонструвати еволюцію озерних жаб від відкладеної ікринки до зрілої мешканки водоймищ. Падишах захоплено спостерігав, поки я малював очеретяним калямом зі срібного прибору, інкрустованого рубінами, який принесли з двору. Він із задоволенням слухав казки про жаб, які я пам'ятав ще з дитинства, коли мова зайшла про принца, що цілує жабу, його обличчя скривилося від огиди, при цьому він не був схожий на молодого невігласа, яким малював його Ходжа, швидше нагадував юнака, котрий цікавився наукою та мистецтвом. Під кінець нашої незабутньої зустрічі, впродовж якої Ходжа тільки те й робив, що хмурився, падишах, уважно розглядаючи малюнки жаб, які тримав у руках, сказав: «Мав підозру, що саме ти вигадуєш оповідання. Виходить, малюнки теж твої!» Пізніше він запитав про вусатих жаб.

Так почалось моє знайомство з падишахом. Відтак, кожного разу, коли Ходжу кликали до двору, він був змушений брати і мене. Спочатку Ходжа переважно мовчав, розмовляли лише ми з падишахом. Ведучи бесіду про сни, переживання, страхи, минуле й майбутнє з цим кмітливим і надзвичайно витонченим, з дотепними жартами юнаком, я не переставав дивуватися, наскільки він відрізняється від того падишаха, про якого роками товкмачив мені Ходжа. З його логічних питань та ледь помітних хитрощів я збагнув, що, читаючи наші рукописи, він намагався зрозуміти, наскільки Ходжа — це Ходжа, а наскільки — я, і наскільки я — це я, а наскільки — Ходжа. Ходжа, вважаючи таке вишукування дурницею, не виказував особливої цікавості, вся його увага була зосереджена на гарматах та іншій зброї.

Минуло шість місяців з початку нашого проекту над розробленням нової військової техніки, як зовсім несподівано Ходжа дізнався, що начальник артилерії вимагав або звільнити його з посади, або ж вигнати зі Стамбула нас, самозванців і грубих порушників, які під виглядом нововведень втрутилися не у свою справу. Треба сказати, що був час, коли воєначальник намагався будь-що зблизитися з нами, однак відмова Ходжі була категоричною. Минув місяць, і, коли падишах запропонував нам удосконалити інший різновид зброї, Ходжа без зайвих роздумів погодився. Нам вистачило сміливості визнати, що наші «новоспечені» гармати нічим не відрізнялися від тих, які використовувалися й раніше.

Ходжа тішився, що таким чином ми відкрили нову сторінку нашого життя, мене вже нічого не дивувало, бо звик до дошкульних скарг та безпідставних образ оточуючих, новим і неочікуваним для мене стало тісне спілкування із падишахом. Здається, падишах також цінував наше знайомство. Ми з Ходжею чубарилися, як ті два брати, що не поділили кульки, падишах, у свою чергу, як уважний батько, що пильно спостерігав за нашими суперечками та вчинками, зі словами: «Це — тобі, а це — тобі», — розчіпляв нас, намагаючись помирити. Його зауваження здавались цікавими мені: деколи вони звучали по-дитячому наївно чи по-старечому мудро. А часом здавалося, що падишах, потайки від нас, виокремлюючи мою сутність, поєднував її з Ходжевою чи, навпаки, Ходжеву сутність поєднував із моєю; від цих думок я все більше переконувався, що він пізнав нас краще за нас самих.

Наприклад, коли ми тлумачили його сни чи заводили мову про зброю, проект якої ще тільки назрівав у наших головах, падишах несподівано зупиняв нас словами: «Ні, це не твоя думка, а його». Чи казав: «Зараз твій погляд нагадує його, дивися по-своєму!» Мене це приголомшувало, хоча й вистачало духу посміхатися. А він додавав: «Молодець, саме так! Ви ніколи не дивилися у дзеркало разом?» Він запитував, наскільки нам вдається залишатися самими собою, коли ми разом дивимося в дзеркало? А якось попросив принести всі праці, які готували ми для нього; гортаючи сторінки рукописів, він намагався вгадати, хто з нас що написав чи що було змінено, замінено на вимогу одного із нас. Наступного ж разу він запросив комедіанта, який зображав то мене, то Ходжу. Мене це добряче потішило, а Ходжа не тямив себе від гніву.

Комедіант не був анітрохи схожий на нас, він був низькорослий та гладкий, його вбрання здавалося нам дивакуватим, однак, коли він почав говорити, я просто остовпів — його голос був точнісінько, як у Ходжі. Як Ходжа, він нашіптував щось падишаху, ніби ділився святою таємницею; говорив завзято, розважливо, навіть понижував голос, коли мова заходила про подробиці; як Ходжа, він енергійно розмахував руками, щоб ще більше переконати співрозмовника. Різниця лише полягала в тому, що комедіант правив не про зорі чи нову зброю, як Ходжа, а про страви султанської кухні та численні приправи, необхідні для їхнього приготування. Вуста падишаха засяяли усмішкою, комедіант, не зводячи очей з паші, почав перераховувати міста, які розташовані на дорозі з Алеппо до Стамбула. Потім падишах звернувся до комедіанта, щоб той зобразив мене. У його виконанні я був простакуватим дурнем з відвислою від подиву щелепою. А коли комедіант зображав людину, що поєднала нас з Ходжею, я щиро зрадів. Спостерігаючи за його рухами, про себе я швидко визначав: «Ось це — я, а це — Ходжа», власне, комедіант по черзі вказував пальцем на того, кого зображував. Врешті, падишах відзначив майстерність комедіанта і наказав йому йти, а нам велів поміркувати над побаченим.

Що означали ці слова? Ввечері я сказав Ходжі, що падишах виявився набагато кмітливішим за ту людину, яку описував упродовж років, більше того, він сам обрав собі той шлях, на який його наставляв Ходжа. Останній аж кипів від гніву. Однак цього разу я розумів його, як ніколи. Спокійно реагувати на ту нісенітницю, яку молов комедіант, і усвідомлювати, що це чистісінька правда, було нестерпно. Ходжа зауважив, що відтепер і ноги його не буде в падишаха, звичайно, за винятком особливої потреби. І навіть попри довгождану можливість, яка нарешті випала йому, він не збирається терпіти товариство дурнів та їхні ниці жарти. Таким чином замість Ходжі ходити до двору довелося мені, адже я розумів, що падишах мною зацікавився, і мені подобаються його дотепи.

Коли я сказав, що Ходжа захворів, падишах не повірив. «Нехай розпочинає працювати над зброєю», — вирішив він. Таким чином, чотири роки, поки Ходжа розробляв зброю, я ходив до двору, а йому залишалося чекати у світі своїх мрій та думок.

За цей час я зрозумів, що життя може бути не лише довгим очікуванням, а й насолодою. Оточення падишаха, який дуже цінував мене, зважало на мою присутність і запрошувало на різноманітні дійства. Так, гуляння з нагоди одруження доньки візира, чи народження дитини у падишаха, або ж обряду обрізання у його синів, чи відвоювання в угорців фортеці, чи святкування початку навчання наступника престолу увінчувалися урочистостями з нагоди святкування Рамазану[44] і Курбану Байраму.[45] На безкінечних святах я об'їдався жирним м'ясом з пловом, а також зробленими з цукру та фісташкових горішків «левами», «страусами» і «русалками», яких приносили на десерт, і від цього непомірно погладшав. Багато часу я проводив на виступах борців, канатоходців, які танцювали на канаті, натягнутому між двома мінаретами; силачів, котрі зубами згинали підкови; віртуозів з ножами; факірів, які з одягу діставали змій, голубів, мавп; фокусників, які в одну мить кудись дівали філіжанки з наших долонь та монети з кишень; на виставах тіньових маріонеток Карагьоз та Хаджіват, діалоги-лайки яких я просто обожнював. У дні, коли не відбувалися дійства, я йшов до будинків новоспечених друзів, розважався, смакуючи вино та раків, насолоджувався музикою у супроводі чарівних танцівниць, які вдавали манірних газелей, найбільше ж мене веселили танці переодягнених у жінок віртуозів, котрі тонкими голосами співали задушевних чи навіть веселих пісень.

44

Рамазан (Рамадан) — назва дев'ятого місяця мусульманського місячного календаря, найшанованішого місяця у мусульман, що вимагає суворого дотримання посту. Саме в цей час ангел Джибриль (Гавриїл) передав пророку Мухаммаду перше божествене одкровення.

45

Мусульманське свято закінчення хаджу, відзначається на десятий день дванадцятого місяця за ісламським місячним календарем на згадку про жертвопринесення пророка Авраама.