Страница 13 из 33
Я не розумію, чому він повторював слово «покарання», що нагадувало про перші дні, які ми провели разом. Інколи мені здається, що він посмілішав від того, що я поводився як покірливий боягуз. Коли він вперше сказав про покарання, я вирішив чинити опір. Ходжа дещо втомився від своєї писанини, постійних спогадів, тому деякий час провів у бездії, снуючи кімнатами будинку. Потім знову прийшов до мене і продекламував, що настав час зізнатися собі в основному, записати головну думку: що бачить людина, дивлячися на себе в дзеркало, чи можливо осягнути суть, занурюючись у свої думки.
Ця блискуча ідея, яка нагадувала мені про нашу схожість, заінтригувала мене. Ми відразу сіли за стіл навпроти одне одного. Цього разу і я, напівжартома, написав на аркуші: «Чому я — це я». Мені раптом пригадався випадок з дитинства — яскравий приклад моєї сором'язливості, яку я завжди вважав характерною рисою свого характеру; отже, я почав писати. А коли читав роздуми Ходжі про невігластво людей, мені здалося, що було б непогано аби він написав про власні дурощі. Ходжа якраз читав мої нотатки і з великою категоричністю почав запевняти, що він зовсім не боягуз. Я не став перечити й погодився з ним, хоча зауважив, що, як і в кожної людини, у нього теж мають бути негативні риси, і якщо він спробує в них розібратися, то й себе зрозуміє. Я б на його місці скористався таким досвідом, окрім того, Ходжа завжди прагнув бути на мене схожим. Та коли я поділився цими думками, він розгнівався, хоча й стримав себе в руках, навіть намагався говорити виважено. Ходжа почав заперечувати, казати, що навколо стільки дурнів, винятки є, звичайно, але вони поодинокі, тому й усе йде шкереберть. Я ж наполягав, що Ходжа має купу недоліків і власноруч має впоратися з ними, розібратися у собі. «Ходжа, ти в стократ гірший за мене!» — зухвало кинув я йому.
Так почалися ті кляті, сміхотворні дні! Спочатку він прив'язував мене до стільця перед столом, сідав навпроти і наказував писати, що йому заманеться, хоча й сам не міг второпати, що саме він хоче. Крім нашої схожості, йому нічого не спадало на думку. Він гадав, що людина спроможна стежити за своїми думками так просто, як дивиться на себе в дзеркало. При цьому Ходжа був переконаний, що я буцімто знаю, як це робити, та приховую від нього. Поки Ходжа сидів навпроти та чекав, коли я розкрию свою таємницю, я списував аркуш за аркушем, розповідаючи історії зі свого життя й при цьому намагався гіперболізувати негативні риси характеру, вчинки: я із задоволенням, умисно деталізував випадки дрібних крадіжок в дитинстві чи наклепів через заздрощі, описував, до яких хитрощів вдавався, щоб мене любили більше за братів, розповідав про свої гріховні походеньки заради тілесних утіх у юності. Ходжа читав написане з цікавістю, із задоволенням, яке мені так і не вдалося пояснити, та страхом, після чого його охоплював безпричинний гнів, який відігравався на мені. Мабуть, він бунтував тому, що відчував свою неспроможність змиритися з тим негативом, злом, яке назбирувалося у ньому впродовж років. Він просто почав мене лупцювати. Кожного разу, коли Ходжа прочитував мою чергову гріховну витівку, він вигукував: «Безсовісний негіднику» — і ніби напівжартома гамселив мене кулаком у спину; а одного разу він навіть вліпив мені ляпаса. До двору його кликали все рідше, і, можливо, через образи та розчарування він завдавав мені добрих стусанів, не знаходячи собі іншої розради, як перейматися мною та собою. Чим більше він зачитувався моїми гріховними походеньками, тим суворішими ставали покарання, однак, диво й годі, — у мене з'являлася впевненість, що я можу ним маніпулювати.
Якось, коли Ходжа вкотре мене добряче відлупцював, я помітив, що йому шкода мене. Це було дивне почуття відрази, яке відчуваєш до людини, що нижча від тебе за своїм соціальним статусом, я це прочитав з його погляду, в якому вперше за тривалий час не було ненависті. Він сказав: «Давай більше не будемо писати» — й додав: «Я не хочу, щоб ти більше писав», оскільки впродовж кількох тижнів я писав про свої ниці риси, вчинки, а він лише спостерігав. Ходжа провадив, що нам слід залишити цей будинок, який з кожним днем усе більше потопає у мороці печалі, і запропонував податися до Гебзе. Він збирався знову зайнятися астрономією та, можливо, написати ґрунтовнішу працю про життя мурах. Я ж помічав, як він втрачає до мене останні залишки поваги, тому, аби хоча б трохи зберегти це почуття, вигадав інтригуючу історію, де змалював себе останнім негідником. Ходжа з інтересом проковтнув моє оповідання і, що мене надзвичайно здивувало, — зовсім не розгнівався. Мені здалося, єдине, що його непокоїло, — звідки в мене знаходяться сили зображати себе таким негідником, і чому я це роблю. Мабуть, лише в ті хвилини він хотів бути тим, ким є насправді. Звісно, Ходжа здогадувався, що в моїй поведінці наявний елемент гри. Того дня я говорив з ним як комедіант з палацу, який достеменно знав, що його не мають за людину, я прагнув ще більше зацікавити Ходжу, і якщо він дійсно хоче зрозуміти, як я став таким, то ще до від'їзду в Гебзе виллє на папір свої вади. Тим паче, не обов'язково, щоб писав він голісіньку правду і щоб хтось у неї вірив. Головне — спробувати, лише в такий спосіб він зрозуміє, що відчуваю я і всі схожі на мене; й це буде не марний досвід. Нарешті Ходжа поступився своїй цікавості, піддався моїм умовлянням, він сказав, що вже завтра візьметься до роботи, спробує писати. І не забарився додати, що, звісно, робитиме це лише з власного бажання, а не тому, що спіймався на гачок моїх темних інтриг.
Наступний день видався найщасливішим за весь період мого рабства. Дивно, Ходжа не прив'язав мене до стільця, я був вільний робити, що хочу, одначе залишився сидіти навпроти свого двійника, неймовірно втішаючись нагодою спостерігати, як народжується нова людина. Ходжа працював з таким захопленням, що навіть забув написати той комічний заголовок своєї праці «Чому я — це я». У хвилини натхнення Ходжа нагадував мені хлопчака, який безтурботно плете байки, весело жартуючи. І все ж краєм ока я помітив, що йому не вдається цілком позбутися цензури здорового глузду. Може, тому моєму недовгому тріумфу настав кінець, куди й зникла, його, здавалося, затяжна легковажність, хвилини гри збігли, й запанувала реальність. Ходжа навіть на хвилину не наважувався визнати себе винним. Він швидко покреслив написане, не показуючи навіть мені. Хоча, якби він підвівся з-за столу відразу після того, як написав усе, що спало йому на думку, можливо, це б полегшило його стан, і він нарешті б досяг душевного спокою.
По тому Ходжа почав працювати надзвичайно повільно. Він неквапно списував аркуш за аркушем, потім дер на шматки написане, не показуючи мені, і кожного разу все більше втрачав повагу до себе, впевненість у своїх силах. Нарешті, сили Ходжі вичерпались, і він, засипаючи мене прокльонами та образами, заверещав, що все це — брудна гяурська гра. Вигляд він мав жалюгідний. Я ж у відповідь заявив Ходжі, що не варто так перейматися, адже незабаром він звикне сприймати себе негідником.
Ймовірно, в нього не стало духу зносити мої уїдливі погляди, бо Ходжа пішов геть і повернувся аж глупої ночі, а зі шлейфу парфумів я зрозумів, як і гадав, до речі, що Ходжа навідав будинок розпусти.
Наступного дня, по обіді, аби спонукати Ходжу продовжувати писати, я мовив, що він — сильна особистість, тому не потуратиме порожнім іграм-забавлянкам, і зауважив, що ми відважилися на цю справу не заради звичайних утіх і марної трати часу, а для того, щоб з'ясувати, чому, наприклад, ті, кого Ходжа вважає за телепнів, і є ними. Хіба ж не цікаво нам до кінця пізнати одне одного? Я сказав, що по-справжньому можна захопитися лише тією людиною, характер якої знаєш до дрібниць, а сила таємничого зачарування не поступиться вражаючому ефекту страхітливого сновидіння.
Врешті, Ходжа сів до столу, однак сталося це не завдяки моїм умовлянням, які він сприймав за недолугі жарти придворного блазня, а завдяки проблискам надії, що їх приніс день грядущий. Вечір навіяв розчарування, і, встаючи з-за столу, Ходжа виглядав більш зневіреним, ніж учора. Коли я побачив, що він знову налаштувався навідати дівок, серце стислося від жалю.